Ірен Роздобудько - Ескорт у смерть

— Я здурію, це неможливо! — кричала у слухавку Ілона Павлівна, нервово витираючи вологе волосся великим махровим рушником. У просторій п’ятикімнатній квартирі панував безлад. Кілька упаковок із новими колготками лежали впереміж із парфумами, на клітці з папугою теліпалася рожева комбінація. Сама господиня була у повному розпачі. На тому кінці дроту щось гаряче говорила подруга, але Ілона її майже не слухала.

— Він пішов! — кричала вона. — Пішов саме зараз, коли нам треба разом бути на цій клятій презентації. Я не можу з’явитися туди сама, зрозумій мене! Це — принизливо. Там усі будуть удвох, так вимагає протокол. Ти ж знаєш, у цих американців — культ родини. Уяви собі — тільки я буду як біла ворона! Це неможливо. А не піти я не можу — сама ж заварила усю цю кашу! Цілий рік працювала на цей проект, моталася по районах та закордонах, шукала партнерів, умовляла інвесторів — і ось на тобі: маю бути сама, як остання покинута баба! Я цього не витримаю. Я здурію.

— А той твій приятель? — запитала подруга.

— Михайло?! Та ти що? Ти хоч пам’ятаєш, як він виглядає, — завжди брудні черевики! Хай Бог милує…

— Зачекай-но… Я тобі перетелефоную за п’ять хвилин — може, щось придумаю! — сказала подруга, й Ілона нервово натисла на кнопку радіотелефону. Її вірна подруга Олена завжди вміла знайти вихід зі складних ситуацій — надія була тільки на неї. Ілона запалила й почала накручувати волосся на біґуді, затиснувши цигарку в зубах і морщачись від диму, що потрапляв в очі. Їй справді сьогодні не таланило. Хоч як вона вмовляла чоловіка взяти «тайм-аут» на цей вечір, він не погодився й пішов, голосно грюкнувши дверима. Свідоцтво про розлучення вони отримали вчора, й він не хотів лишатись ані хвилини. Ілона вперше пошкодувала, що не мала часу завести коханця. Вона весь час керувала людьми, заробляла гроші, крутилась як могла й зовсім зіґнорувала цей важливий складник життя ділової жінки — необтяжливого, але респектабельного коханця. І тепер, у цей найважливіший для неї день, змушена шукати першого-ліпшого, хто б мав більш-менш презентабельний вигляд для офіційної вечірки у посольстві. До презентації лишалося якихось три години. Ще треба було зробити макіяж, за півгодини мала прийти перукарка, у шафі висіла нова вечірня сукня… А що далі? Найважливішого не було. З-під блакитного рушника, що лежав на софі, долинув дзвінок радіотелефону.

— Ну? — видихнула Ілона.

— Я дещо придумала, — повідомила Олена. — Але вислухай спокійно, обіцяєш?

— Звісно. Хоча у моєму стані це досить важко.

— Так от. Зараз переді мною газета — «Експрес-об’ява», — Олена демонстративно зашелестіла газетою у слухавку. — Читаю: «Фірма «Ескорт-сервіс» пропонує ескорт-послуги заможним жінкам. Тільки у нас ви можете замовити справжніх джентльменів для супроводу віком від 20 до 35 років. Порядність та інтеліґентність гарантуємо. Без надання секс-послуг. Звертатися за телефоном…»

— Ідіотка! — вигукнула Ілона. — Я тобі що — повія? Я відома людина. Я себе, зрештою, поважаю…

— Ти обіцяла слухати спокійно.

— О Господи… Ну, слухаю… — зітхнула Ілона.

— Тут чітко написано: «Без секс-послуг». Ти просто якась несучасна совдепівка, дарма що «бізнес-леді»! До речі, на Заході це звичайна річ: якщо леді незручно з’являтися десь самій, вона замовляє собі інтеліґентного красеня на кілька годин. От і все! А потім каже йому: «Дякую. Було дуже приємно з вами познайомитися», платить гроші й — вони розходяться. Просто і красиво.

— І все? — замислено повторила Ілона.

— Запевняю. Це ж — цивілізація! Сервіс. Не більше.

— Треба поміркувати, подзвонити туди й розпитати докладніше…

— Я вже дзвонила! — радісно доповіла Олена.

— І що?

— Усе дуже добре. Фірма серйозна. Вибір великий. Година коштує сто «у. є.»! Скільки годин триватиме твій прийом?

— Години дві.

— Ну от і маєш. Дешево і сердито.

— Ти — геній, — з полегшенням зітхнула Ілона. — Я твоя боржниця, Оленко! Зроби ще одну послугу — зателефонуй і зроби замовлення.

— От завжди ти так… Спочатку кричиш, а потім усе валиш на мене!

— Ну, Оленко, сонечко, така вже я є… За мною вечеря в китайському ресторані!

— В італійському!

— Як скажеш!

— Добре, — змилостивилася Олена. — Кажи, який «екземпляр» тобі замовляти? Вік? Очі? Колір волосся?..

— Це ж треба! — засміялася Ілона. — Ну, гаразд. Значить так: вік — не більше двадцяти п’яти…

— Ти що, подруго, чи не занадто?..

— Нехай подивляться! Нічого. Тепер: статура — спортивна, блондинчик, очі — світлі… Словом, нехай буде як ляльковий Кен. Знаєш такого?

— Авжеж — чоловік Барбі? О’кей. Але навряд чи у нас знайдеться хоч один такий мужик.

— Замовляй найвродливішого, а там подивимось. Іншого виходу в мене все одно немає…

— От бачиш, а я завжди казала, що за своєю божевільною роботою ти втрачаєш найголовніше. Ну, про це ми ще якось поговоримо… Все. Телефоную. На котру годину він тобі потрібен?

— На сьому.

— Добре. Чекай. Я все зроблю.

Ілона знову кинула слухавку на софу. До сьомої лишалося дві години.

Вона пішла в душ. Тепла вода розслабила й заспокоїла її. Ілона надягла халат і, зручно вмостившись у кріслі, почала чекати на перукарку.

«Я йду вперед семимильними кроками, — міркувала вона. — Чому ж мені завжди траплялися чоловіки, яких треба тягнути на собі? Я простягала руку, сподівалася хоча б на розуміння, а вони завжди намагалися стягнути мене вниз, до кухні, прання, прибирання. А коли я виконувала й це — вони йшли від мене, грюкнувши дверима. Мовляв, ти занадто сильна». Такими були обидва її чоловіки. Життя не складалося. Ілона керувала великою фірмою, відкривала нові філії, а по ночах тихо скавучала в подушку. Сьогоднішня ситуація була особливо принизливою. Вона намагалася відігнати від себе невеселі думки.

Перукарка Таня, як завжди, зробила все майстерно і швидко. Ілона огледіла себе в люстро й лишилася задоволена. «А я ще нічого!» — сказала вона собі й полізла до шафи по сукню.

О пів на сьому Ілона швиденько поскидала речі в один куток, поправила фіранки, провела пальцем по поверхні мармурового столика — чисто! Недарма платить прибиральниці… Виставила на столик холодну пляшку «Асті-мартіні» та два фужери. Потім вирішила, що це зайве, й прибрала усе до серванта. Відчула, що хвилюється і не хоче нікуди йти. «Господи, який сором, — думала вона. — Я змушена платити за молодого альфонса, як стара мільйонерка! Негайно треба заводити хоч якогось мужчину… Але як це робиться? Немає ані сил, ані часу… І, кажучи відверто, бажання також…»

Вишукано вбрана й зачесана, вона сиділа на великому шкіряному дивані посеред порожньої, вилизаної до блиску квартири й шалено нервувала. За п’ять хвилин до сьомої не втрималася й налила собі у склянку коньяку. Ледь устигла зробити ковток, як у двері подзвонили…

Увійшли двоє — дівчина в охайному діловому костюмі та чоловік. Ілона намагалася на нього не дивитися.

— Марина, менеджер фірми, — привітно посміхаючись, представилася дівчина. — А це, — вказала на свого супутника, — Олексій. Якщо ви не проти — розрахуймося зараз. У нас попередня оплата.

Вона дістала з теки якусь квитанцію й простягнула Ілоні.

— Двісті доларів.

Тремтячою рукою Ілона дістала гроші й розписалася на папірці, копію якого Марина лишила на столику.

— На все добре! Бажаю гарного вечора! — попрощалася вона й ступила за поріг.

Ілона лишилася стояти навпроти свого нового знайомця і нарешті змогла пильно й прискіпливо огледіти його: красень блондин у чорному смокінґу з білою гвоздикою в нагрудній кишені. Олексій швидко зорієнтувався, нахилився й поцілував їй руку.

— Що ж, проходьте до кімнати, — сказала Ілона. — Познайомимося. Я розповім вам, що треба робити. За п’ять хвилин приїде авто.

Олексій увійшов до зали й сів у крісло, невимушено закинувши ногу на ногу. «Звичайно ж! — відмітила Ілона. — Геть за Бальзаком: «Вільно почуваються у чужому домі тільки крадії та куртизанки…»

Пауза затяглася, але перша незручність поволі миналася. «А він нічого, — думала Ілона. — Головне — мовчазний. Манери непогані. Якось буде…»

Вона хотіла щось сказати, та задзеленчав телефон.

— Ну як, прийшов? — таємничим голосом запитала подруга.

— Так, так, — швидко відповіла Ілона.

— І який він? — не вгавала Олена.

— Може, поговоримо про це завтра?

— Ну хоч слово скажи! — молила цікава подруга. — Я ж до завтра не доживу!

Ілона очима вказала Олексію на пляшку та бокали у серванті й вийшла на кухню.

— Справжній Кен, — прошепотіла вона у слухавку.

— Ну от бачиш, подруго, я ж тобі казала, все буде гаразд. Тримайся! Цілую! Бувай.

Коли Ілона знову ввійшла до кімнати, на столі вже стояли два бокали, наповнені вином.

— Отже, за знайомство! — підняла свій.

— За знайомство! — повторив Олексій. Ілона уперше почула його приємний оксамитовий баритон. Їй кортіло розпитати хлопця, хто він, як потрапив на таку роботу. «Це, мабуть, звичайне бажання клієнта — розпитати повію про її тяжку долю! — зупинила вона себе. — Ні. Балачки тут ні до чого. Та й навряд чи він скаже правду…»

Знову зависла якась «непрофесійна» для «хлопчика за викликом» пауза. Обоє одночасно подивилися на стрілки годинника. Олексій тихенько прокашлявся й нарешті вимовив:

— До речі, якщо забажаєте подовжити замовлення — я не проти. За додатковий час я беру п’ятдесят доларів за годину.

— Додатковий час — для чого?

— Це на той випадок, якщо вам не схочеться бути самій після презентації…

— А як же умова вашого закладу — «без секс-послуг»? — посміхнулася Ілона. Він посміхнувся також.

— А це моя особиста справа. Запевняю — не пожалкуєте…

Він зовсім освоївся, й у погляді блакитних очей засвітився масний котячий вогник.

— Я подумаю, — пообіцяла Ілона й підвелася з крісла. Саме в цю мить у дворі засиґналила машина. — Нам треба вирушати.

Вони вийшли з під’їзду як молодята — стрункий білявий красень у смокінґу і вродлива жінка «у віці елеґантности». Водій вишневого «мерседеса» аж присвиснув й захоплено вирячив очі. Ілоні сподобалася така реакція. Вона міцніше притислася до могутнього плеча свого супутника, і їй насправді здалося, що вона — молода наречена, що прямує до свого щастя.

«Мабуть, треба подумати про «додатковий час»… — промайнула думка. — Маю ж я право розслабитися хоч на один вечір…»

Красива пара сіла в авто під цікавим поглядом консьєржа, що виглядав зі свого віконечка.

«У нашої леді з’явився коханець. Щось дуже швидко…» — подумав він і подивився на годинник. Було п’ять хвилин на восьму.

***

Менеджер «Ескорт-сервісу» Марина повернулася до порожнього офісу. Кожного вечора по дев’ятій вона «здавала чергування» надомниці Лані й вирушала в місто на полювання «за свіжиною». В офісі було порожньо і темно. Директор Дана В’ячеславівна рідко засиджувалася на роботі, двоє водіїв були «на маршруті», замовлень на сьогодні більше не передбачалося. Треба було лише передзвонити Лані та здати їй чергування. Лана була інвалідом і працювала диспетчером тільки у нічний час.

Марина зайшла до гардеробної й скинула діловий костюм, розпустила тугу «ґульку». Тепер можна було натягнути улюблені джинси, легку «адидасівську» вітрівку й грубі чоботи на високій платформі. За годину вона перетвориться на «дівчинку із натовпу» й розчиниться у ньому. Хіба що очі, старанно закамуфльовані дзеркальними скельцями окулярів, залишаться серйозними й уцілятимуть, як завжди, в «десятку». «Якщо тобі не подобається твоя робота — перетвори її на гру!» — неодноразово казала їй на самому початку Дана В’ячеславівна. За два роки існування фірми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов’язками, не думати про незручності своєї роботи. Її переваги вона зрозуміла кілька років тому.

Тоді один її знайомий цілий вечір водив її засніженим містом, поки вона не перетворилася на крижинку і втямила, що в молодика немає жодної копійки, аби запросити бодай у найближчу забігайлівку та погрітися філіжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закінчилося. Наскільки було б простіше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! І от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рівновагу у стосунках між статями. Тим більше що фірма процвітала і виявилося, що бізнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.

Марина заварила собі кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барі, й набрала номер Лани.

— Привіт, Ланусю! Починається твій час. Доповідаю: номер перший обслуговує презентацію до дев’ятої — зателефонуєш йому на мобілку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть — видзвониш номер сьомий або дев’ятий. Скажеш водію (сьогодні на маршруті Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зідзвонимось завтра о десятій. Привіт!

Марина поклала слухавку, увімкнула сиґналізацію, старанно зачинила двері й здала ключ на прохідній. Їй не хотілося сідати в машину — вечір був чудовий, у повітрі витав запах осіннього листя та кави з сусідньої кнайпи. За столиками сиділи люди. «Навіщо ходити далеко?» — вирішила Марина, сховала ключі від машини в кишеню й попрямувала до столиків. Вона знала, що Дані це не сподобалося б. «З дешевої рибки — погана юшка! — часто повторювала вона. — Наша рибка водиться біля центральних ресторанів або на виставках». Марина з цим не погоджувалася — в респектабельних місцях чоловіки не потребували додаткового заробітку. Марина взяла собі ріденьку, погано зварену каву у пластиковій склянці, сіла за найдальший столик й почала роздивлятися публіку. Поблизу гиготіла компанія студентів — чотири юнаки та дві дівчини. Марина ледь ковзнула поглядом по їхніх обличчях — одразу помітно: ані виховання, ані статури. Прищаві комп’ютерники, бліді заручники моніторів, майбутні жебраки-науковці! Трохи далі — двоє чоловіків: старший і молодший. Молодший ніби нічого, тільки чорнявий… Запам’ятаймо… Що ще? А ось, здається, те, що треба. Маринин погляд професійно вп’явся в парочку на протилежному кінці майданчика. «Біла королева й Чорний король!» — посміхнулася Марина. На дівчині був світлий плащ, на її супутнику — темний. Обоє біляві. Тільки його довге волосся, стягнуте ззаду, мало живий рудувато-пшеничний відтінок — на відміну від її, фарбованого, із тьмяною жовтизною на потилиці. Вона явно програвала у порівнянні з ним. Але, як завважила Марина, саме вона керує стосунками і вважає себе неперевершеною. Він ліниво помішував пластмасовою паличкою вихололу каву та, опустивши очі, слухав, що каже йому дівчина. Марина напружилась, аби почути хоч уривок їхньої розмови. Але вони несподівано замовкли: «Біла королева» різко встала, ледь не перекинувши легкий стілець, і, не оглядаючись, пішла геть. Він спочатку рвонувся її наздоганяти, але передумав, вибив із зім’ятої пачки цигарку і почав шукати в кишенях сірники.

— Yes! — задоволено видихнула Марина, підвелася з-за свого столика й попрямувала повз молодика до виходу, дістаючи разом із ключами від авто яскраву «зіппівську» запальничку.

— Будьте ласкаві…

Звичайно ж! «Чорний король» дивився на неї очима побитого спанієля.

Марина повільно обійшла столик, сіла саме на той стілець, з якого щойно випурхнула нервова білявка. Картинно простягла руку й клацнула запальничкою, пильно дивлячись у вічі молодикові.

— Посварилися?..

— Це у нас постійно, — махнув рукою той.

— Дружина?

Марина була впевнена, що він залюбки погомонить із нею, аби зняти напругу від попередньої розмови, й набрала співчутливого вигляду.

— Наречена…

— Вибачте за відвертість, але, на мою думку, вона вас не варта. І, до речі, вона це добре усвідомлює — тому й нервує…

Марина помітила, що «Чорний король» подивився на неї з цікавістю, — гачок було закинуто. Марина хитнула головою, і хвиля довгого світлого волосся, як завісою, закрила пів-обличчя. Вона знала, що цей порух завжди справляє враження на чоловіків.

— Я про це не думав…

— Даремно. Усі наші непорозуміння виникають через те, що ми обираємо не тих, хто нам потрібен. Ми уникаємо вибору. А у вас він міг би бути великим.

Він замислився.

— Дякую. Мабуть, уже настали часи, коли жінки роблять компліменти чоловікам. Дозвольте чимось віддячити. Вип’єте зі мною шампанського?

— Не відмовлюсь.

Молодик пішов до павільйончика і за мить повернувся з пляшкою та двома одноразовими склянками. Шампанське було тепле. На фрукти або цукерки «Чорний король» не розщедрився.

— Отже, ми розмовляли про вибір, — нагадав він. — А хіба може бути вибір в інженера, що працює в напівживому проектному інституті?

— А ви дуже цінуєте свою роботу?

— Швидше навпаки. Усі тікають на фірми, я один тягну весь відділ за 140 гривень, — зітхнув він. — Але давайте поговоримо про щось веселіше…

— Тоді перейдемо до справи, — змінила тон Марина.

Останнім часом вона втомлювалася від довгих бесід, тим більше що старалася не для себе і її випадковими співрозмовниками в більшості були ті чоловіки, які її зовсім не цікавили. — Я хочу запропонувати вам роботу в нашій фірмі.

Молодик здивовано кліпнув очима.

— Фірма у нас не зовсім звичайна, — продовжувала Марина. — Я маю на увазі — незвичайна для нашого суспільства. Але років за п’ять-десять ця незвичайність зникне. Зараз ми просто перші.

— Що ж це за бізнес? Кілерство? — посміхнувся він.

— А ви згодні й на таке? — вона пильно подивилася йому у вічі. — Ні, не хвилюйтеся. Наша фірма називається «Ескорт-сервіс», ми надаємо послуги заможним жінкам: супроводження на різні вечірки, презентації, фуршети, в казино та до нічних клубів. Словом, на усі заходи, на які жінці приємніше приходити з кавалером.

— Хлопчики за викликом? — знову посміхнувся він.

— Зовсім ні. Секс-послуги не входять в обов’язки наших працівників. Якщо ми дізнаємось про такі випадки — суворо караємо, звільняємо з роботи. У нас серйозна, можна сказати, інтеліґентна робота. Ми маємо ліцензію й вчасно сплачуємо податки. А наші джентльмени одержують від 500 умовних одиниць на місяць. Я кажу «від» тому, що остаточна цифра — комерційна таємниця. Але початкова — саме така й не менша.

Молодик присвиснув. Марина бачила, як заблищали його очі. Помітила й внутрішню боротьбу, що відбилася на його обличчі. Не даючи йому змоги вставити слово, вела далі:

— Ви, звичайно ж, можете лишатися на своїй основній роботі, якщо вона вам така дорога. Але побачите, що в цьому не буде потреби. Ви підете на курси іноземної мови, в школу етикету, до тренажерного залу. Одягатиметесь у кращих модельєрів і, зрештою, побачите світ. Адже наші замовниці нерідко беруть супутника у закордонні поїздки й на відпочинок.

— Яка ж для них у цьому користь? У них що, якісь вади, чи йдеться про божевільних старих мільйонерок? — нарешті запитав він.

— Одразу видно, що ви не знаєте життя… Подивіться навкруги, розплющіть очі: кожна друга жінка самотня, кожна п’ята має свій бізнес. Поговоріть із ними — вони не хочуть заміж. Навіщо? Словом, кожній час від часу потрібне необтяжливе спілкування, презентабельний партнер на кілька годин. І саме наша фірма надає такі послуги. У нас багато клієнток — милих, інтеліґентних, заможних. І, як то кажуть, без криміналу. Усе на найвищому рівні. А тепер так: якщо ви згодні попрацювати в нас — кажіть одразу. Якщо ні — вмовляти далі не буду.

— Якщо згоден — як ми домовляємося? — запитав він, опустивши очі.

— Я даю вам візитівку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офісі.

Марина дістала візитівку й поклала її на стіл перед «Чорним королем» — він швидким рухом сховав її в кишеню.

— От і добре! — зраділа Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рідину з пластикової склянки. Підвелася зі стільця: — Я називатиму вас Чорним королем!

— Чому так?

— Не знаю. Так мені хочеться. А до речі, як вас звуть?

— Серьожа…

— Відтепер, Серьожо, ви — Сергій. Ваше життя змінюється на краще! Чи відчуваєте ви, як скрипить колесо Фортуни? — засміялася Марина. — Отже, до завтра! О’кей?

— О’кей!

Марина пішла не озираючись. Вона знала, що Чорний король на ймення «Серьожа» дивиться їй услід. Марина також помітила, що з-за рогу за ними увесь цей час спостерігала його наречена. «Ревнива дівчинка, — подумала Марина. — Начувайся, на тебе чекає ще й не таке!»

Вона перейшла дорогу, сіла в авто, голосно грюкнувши дверцятами.

За кермо вона сіла нещодавно й майже у примусовому порядку — Дана В’ячеславівна віддала їй свій старенький «опель», адже чоловік подарував їй інше авто, й веліла активізувати своє щовечірнє полювання. «Проїдуся ще й набережною», — вирішила Марина, хоча погода почала псуватися й над містом за якихось двадцять хвилин, поки вона була у кав’ярні, почали купчитися темні важкі хмари. Марина їхала повільно. Машин на шосе було мало, перехожих також. Вуличні кав’яреньки та забігайлівки зачинялися, офіціанти заносили столики до приміщень і складали «гіркою» різнобарвні пластмасові стільчики.

Стежачи за дорогою, Марина краєм ока поглядала на тротуар. Вона помітила хлопчика років десяти, який, ховаючись під рекламним щитом, обстрілював машини та перехожих з іграшкової рушниці. Він націлився й у Марину. З поруху його вуст вона зрозуміла, що він вигукнув: «Пух!» Марина сумно посміхнулася: «Мене вбито. Непоганий початок для оповідання… «Мене вбив хлопчик. Він розстріляв мене майже впритул із задоволеною посмішкою малого садиста. Але я вижила… Повернулася додому, де на мене ніхто не чекав, і поставила чайник. День минув добре». Марина знову глянула на хлопчика у скельце заднього бачення — він уже поціляв у автофурґон із написом «Риба». Хлопчик викликав у неї огиду. «От із таких виродків виростають вбивці або тихі сімейні тирани…» Їй закортіло вийти з авта й надавати юному стрілку стусанів. «Як я їх усіх ненавиджу, — подумала Марина. — Ні, сьогодні з мене досить!..» Вона круто розвернулася й поїхала додому.

*** 

Труп було знайдено у центральному сквері на майданчику біля житлового будинку номер 57 о п’ятій годині ранку. Спочатку огрядному панові, який вивів свого собаку по «малій потребі», здалося, що з сусіднього бутика модного вбрання на вулицю викинули манекен — надто вишуканий одяг був на молодику: чорний довгий смокінґ, краватка й сорочка, що, мабуть, колись була білою. Пан із собачкою підійшов ближче. Пес пручався й почав тоненько скавучати. За три кроки до знахідки пан нарешті з жахом зрозумів, що перед ним не манекен, а небіжчик. У широко розплющених і вже каламутних зіницях застиг вираз невимовного подиву. Легкий вранішній вітерець куйовдив короткі пасма світлого волосся. Огрядного пана знудило. Затиснувши долонею рота й забувши про свого песика, він побіг до найближчого телефону й тремтячою рукою набрав «02»…