Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Ренсом Ріґґз — «Місто Порожніх. Втеча з дому дивних дітей»

Частина 1
Розділ 2

Наші човники-близнята зупинилися на кам’янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам’янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не покидали Кернгольму, тож тепер роззиралися навколо зачудовано, насилу вірячи, що вони досі живі, й не знаючи, що з цим робити.

На гумових ногах ми побрели геть від човнів. Фіона набрала в жменю слизьких камінців, запхала до рота й стала перекочувати язиком, неначе їй потрібні були всі п’ять відчуттів, щоб переконати себе, що це не сон. (Саме так я попервах почувався, коли потрапив у контур пані Сапсан. Тоді вперше за все життя я настільки сильно не вірив власним очам.) Виснажена понад усяку міру, Бронвін застогнала і впала на пісок. Її оточили, стали охкати-ахкати й засипати подякою за все, що вона зробила, та все ж це видавалося недоладним: надто великим був наш борг перед нею і надто маленькими — слова «дякую» і «спасибі». Вона спробувала відмахнутися, та була така змучена, що заледве підняла руку. А тим часом Емма з хлопцями змотали мотузку й повернули Оливку з-над хмар.

— Ти аж синя! — вигукнула Емма, коли Оливка виринула з туману, і підскочила до неї, щоб згребти дівчинку в обійми.

Оливка до нитки змокла, змерзла й цокотіла зубами. У нас не було жодних ковдр, ані клаптика сухої тканини, щоб їй дати, тому Емма водила своїми завжди гарячими руками по тілу Оливки, аж доки не вляглися найсильніші дрижаки, а тоді відправила Фіону та Горація збирати прибиті до берега дошки, щоб розкласти багаття.

Чекаючи, поки вони повернуться, ми скупчилися біля човнів, щоб перелічити все, що втратили у морі. Сумний то був підрахунок. Майже все, що ми брали з собою, лежало на морському дні.

Усе, що нам лишилося, — одяг, який мали на собі, дещиця їжі в іржавих бляшанках та пароплавний кофр Бронвін, незнищенний і явно непотоплюваний (і такий абсурдно важкий, що тільки сама Бронвін могла його нести). Ми рвучко повідкривали його металеві застібки, згоряючи від бажання знайти там щось корисне (а ще ліпше — поживне), однак усередині лежав лише тритомник оповідань під назвою «Казки про дивних» із просяклими водою сторінками та химерний килимок для ванної, прикрашений літерами АЛС — ініціалами пані Сапсан.

— О слава небесам! Хтось додумався прихопити килимок для ванної! — незворушно промовив Єнох. — Ми врятовані.

Решта пожитків зникла, включно з обома картами — маленькою, за допомогою якої Емма вела нас через канал, і масивним оправленим у шкіру атласом контурів — предметом гордості Міларда, Мапою днів. Коли Мілард зрозумів, що його нема, то задихав часто-пречасто.

— То був один із п’яти примірників, що збереглися до наших днів! — застогнав він. — Йому ціни не було! Не кажучи вже про те, що в ньому містилися мої багаторічні нотатки й примітки!

— Принаймні у нас є «Казки про дивних», — сказала

Клер, викручуючи біляві кучері від морської води. — Я не можу заснути, якщо мені їх не почитають перед сном.

— Кому потрібні ті казки, якщо ми навіть дороги не можемо знайти? — пробурчав Мілард.

«Дороги куди?» — подумав я. І раптом стало зрозуміло, що, коли ми поспіхом покидали острів, я чув лише розмови дітей про те, як ми потрапимо на материк, але ми ніколи не говорили про те, що робити, коли там опинимося, — так, наче сама думка про те, щоб перепливти частину моря в крихітних човниках, була такою неприродною, такою кумедно-оптимістичною, що планувати подальші дії було марною втратою часу. Я подивився на Емму, шукаючи підтримки, як часто це робив. Але вона понуро дивилася на пляж. Скам’янілий пісок переходив у низькі дюни, на яких коливалася меч-трава. Далі починався ліс: непроникна з вигляду зелена перепона, що простиралася в обидва боки, скільки погляд сягав. Коли Емма послуговувалася своєю нині втраченою картою, ми тримали курс на портове містечко, та після того, як налетів шторм, ми вже не думали ні про що інше, крім як дістатися суходолу. Ніхто не зміг би сказати, наскільки ми відхилилися від курсу. Ніде не видно було ні доріг, ні дороговказів, ні навіть пішохідних стежок. Сама лише глушина.

Насправді, звісно, нам не потрібні були жодні карти, дороговкази чи ще щось. Нам потрібна була пані Сапсан — здорова, зцілена, та пані Сапсан, яка напевно знала, куди нам іти і як туди безпечно дістатися. Бо та, що зіщулилася перед нами, розгорнувши пір’я віялом на валуні, щоб посушити, була зломлена, як її крило, що тривожним клином висіло донизу. Я бачив, що дітям боляче дивитися на неї таку. Вона була для них матір’ю, берегинею. Вона була королевою їхнього маленького острівного світу, а тепер не могла ні говорити, ні створювати часові контури, навіть літати не могла. Вони дивилися на неї та з гримасами болю відверталися.

Сама пані Сапсан не відводила очей від свинцево-сірого моря. У їхній темній глибині застиг невимовний смуток.

«Я не виправдала ваших сподівань», — неначе промовляла вона.

* * *

До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.

Повернулися вони з порожніми руками.

— Дерева ніде немає! — пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.

— А в лісі дивитися не пробували? — ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.

— Там страшно, — відповів Горацій. — Ми чули сову.

— Відколи це ви боїтеся птахів?

Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.

— Але ми знайшли дещо цікаве, — сказав він.

— Сховок? — спитала Емма.

— Дорогу? — спитав Мілард.

— Гуску, щоб засмажити на вечерю? — з надією спитала Клер.

— Ні, — відповів Горацій. — Надувні кулі.

Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.

— Які надувні кулі, ти про що? — зрештою спитала Емма.

— Великі, в небі, там люди всередині. Еммине обличчя спохмурніло.

— Показуйте.

Ми пішли за ними тим шляхом, звідки вони верталися, обігнули звивину на пляжі й вибралися на невеличкий насип. Я все думав про те, як ми могли не помітити такого прикметного, як повітряні кулі, аж поки не зійшли на пагорб і я їх побачив — то були не великі кольорові штуки у формі сльози, як на календарях і мотиваційних плакатах («Вище тільки небо!»), а два мініатюрних цепеліни, чорні мішки з газом у формі яйця з причепленими до них знизу металевими клітками, у кожній з яких сидів пілот.

Ті повітряні судна були маленькі й літали низько, описуючи ліниві зигзаги вперед і назад. Тонке завивання їхніх пропелерів глушив шум прибою. Емма змусила нас принишкнути у високій меч-траві, і ми щезли з виду.

— Це мисливці на субмарини, — пояснив Єнох ще до того, як хтось встиг запитати.

Мілард мав незаперечний авторитет, коли йшлося про карти та книжки, але що стосувалося всіляких воєнних штук, то експертом був Єнох. — Ворожі підводні човни найкраще видно з неба.

— То чому вони літають так близько до землі? — спитав я. — І чому тут, а не далі, над морем?

— Цього я не знаю.

— Думаєш, вони шукають… нас? — наважився спитати Горацій.

— Якщо ти маєш на увазі, що вони можуть бути витворами, — сказав Г’ю, — то не будь дурним. Витвори на боці німців. Вони на тій німецькій субмарині.

— Витвори йдуть у союзники до тих, до кого їм вигідно, — заперечив Мілард. — Нема причин думати, що вони не проникли в табори обох сторін, які воюють.

Я не міг відвести погляду від хитромудрих штуковин у небі. Вони видавалися неприродним, як механічні комахи, що роздулися від напухлих сім’яників.

— Не подобається мені, як вони літають. — Гострий погляд Єноха свідчив, що він подумки щось вираховує. — Вони шукають на узбережжі, а не на морі.

— Що шукають? — спитала Бронвін, але відповідь була очевидна й лячна, і ніхто не хотів вимовляти це вголос.

Вони шукали нас. Ми всі щільно залягли в траві, і я відчув, як напружилося поряд зі мною тіло Емми.

— За моєю командою — біжіть, — просичала вона. — Сховаємо човни, а тоді самі сховаємося.

Ми дочекалися, коли дирижаблі розвернуться в протилежний від нас бік, і вискочили з трави, відчайдушно сподіваючись, що ми надто далеко і нас не помітять. Поки бігли, я спіймав себе на бажанні, щоб туман, який так надокучав нам на морі, повернувся і сховав нас. Спало на думку, що один раз він уже нас врятував: без туману дирижаблі помітили б нас багато годин тому в човнах, коли не було куди бігти. І якщо так, то острів зробив останню добру справу для порятунку своїх дивних дітей.

* * *

Ми потягли човни пляжем до морського грота, вхід до якого чорнів розщелиною в скелястому пагорбі. Бронвін витратила всі свої сили і ледве тягла ноги, не кажучи вже про човни, тому всі ми, крім неї, стогнучи й напружуючись, шарпали за ослаблу мотузку човни, що весь час заривалися носами в мокрий пісок. На півдорозі до грота пані Сапсан видала попереджувальний крик, і за мить два цепеліни вигулькнули над дюнами та опинилися в нашому полі зору. Викид адреналіну змусив нас припустити бігом. Човни залетіли в грот, наче їхали по рейках, і лиш пані Сапсан накульгувала поряд з нами, тягнучи за собою по піску поламане крило.

Коли ми нарешті сховалися, покидавши човни на землю, й знесилено попадали на перевернуті кілі. Свист нашого дихання відлунював у просоченій вологою темряві.

— Будь ласка, будь ласка, хай вони нас не помітять, — вголос молилася Емма.

— Ох, пташечки! Наші сліди! — вереснув Мілард, одразу ж скинув пальто, в якому був, і побіг назовні, щоб замести сліди від наших човнів. З неба вони, певно, мали вигляд стрілок, що вказували прямісінько на наш сховок.

Ми могли спостерігати, як він віддаляється, лиш по слідах. Якби хтось, крім Міларда, ризикнув вийти з грота, нас би точно помітили. Він повернувся за хвилину. Весь тремтів, кірка піску вкривала його тіло, а на рівні грудей проступили червоні обриси.

— Вони наближаються, — важко видихнув він. — Я зробив усе, що міг...