Пол Каланіті — «Коли подих стає повітрям»
Пролог
Вебстер був одержимий смертю,
Він бачив під шкірою череп,
Істот без грудей під землею
Й усмішки оголених щелеп.
Т. С. Еліот, «Шепіт безсмертя»
Я переглянув КТ-скани, діагноз не викликав сумніву: усі легені були поцятковані незліченними пухлинами, хребет деформований, печінка знищена. Рак з множинними метастазами. Я був нейрохірургом, закінчував ординатуру. За останні шість років життя я проаналізував цілі стоси таких сканів, вишукуючи шанс, що давав би пацієнтові надію на одужання при відповідному лікуванні. Але тут було інакше: це був мій скан.
Я обійшовся без захисного костюма — мав на собі, як завжди, хірургічну уніформу і білий лікарський халат. Мене перевдягнули, скерували в IV відділ; медсестра на комп’ютері показала, як знайти палату, і я пішов туди разом з моєю дружиною Люсі, яка ще вчилася в інтернатурі. Перед очима знову промайнули всі ці кадри сканів, кожен окремо: легені, кістки, печінка, — прокручуючись згори вниз, тоді зліва направо, потім спереду назад, саме так, як мене вчили робити, щоб відшукати щось, що могло б змінити діагноз.
Ми лежали поруч на лікарняному ліжку.
Люсі спокійно, наче читаючи з зошита, промовила:
— Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше?
Я сказав:
— Ні.
І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли говорити про те, що рак росте в моєму тілі.
Приблизно за шість місяців перед тим я почав втрачати вагу, мене стали мучити страшні болі в спині. Коли вранці вдягався, то затягував ремінь спершу на одну, а згодом і на дві поділки тісніше. Я звернувся до лікаря первинної медичної допомоги, колишньої одногрупниці зі Стенфорду. Її брат помер раптово у відділенні нейрохірургії внаслідок нехтування симптомами небезпечної інфекції, відтак вона взяла материнську опіку над моїм здоров’ям. Проте коли я прийшов, то застав іншу лікарку в її кабінеті: моя одногрупниця стала мамою.
Я в тонкому блакитному костюмі лежав на холодному діагностичному столі і описував їй симптоми. І врешті сказав:
— Звичайно, якби це було екзаменаційне питання про тридцятип’ятирічного чоловіка з нез’ясовною втратою ваги і вперше виявленими болями в спині, то відповідь напрошувалась би сама: рак С. Але, можливо, я просто занадто багато працюю. Не знаю. Я б хотів пройти МРТ, щоб переконатися.
— Думаю, спочатку треба зробити рентген, — сказала вона. Так, МРТ при болях в спині — це занадто: занадто коштовне дослідження, занадто часто до нього вдаються без достатніх підстав, що останнім часом по всій країні привернуло увагу до питання заощадження коштів. Але необхідність сканування визначається тим, що саме ви шукаєте: адже рентгенівські промені здебільшого не допомагають виявляти рак. І попри те скерування пацієнта на МРТ на такій ранній стадії багато лікарів вважають відступництвом. А лікарка вела далі:
— Я знаю, рентген не ідеальний метод, але з нього варто почати.
— У такому разі, може, є сенс спробувати флексійно-екстензійний рентген (flexion-extension X-rays) — якщо припустити, що йдеться про шийний спондилолістез?
Дзеркало на стіні підказало мені, що лікарка зайшла в «Гугл».
— Це таке зміщення хребців, зустрічається у 5 % людей і часто зумовлює болі в спині у молодому віці, — підказав я.
— Добре, даю скерування.
Я подякував.
Ну чому в лікарському халаті я завжди був таким вольовим і впевненим, а в лікарняній піжамі став таким покірним? Правду кажучи, про біль у спині я знав більше, ніж ця лікарка, оскільки 50 % навчання на нейрохірургії було присвячено хворобам хребта. Але, може, це таки спондилолістез? Багато людей мого віку мають цей діагноз. А рак хребта в тридцять років? Захворюваність не вища, ніж один випадок на десять тисяч. І навіть якби вона зросла в сто разів, то все одно залишалась би нижчою, ніж захворюваність на спондилолістез. Мабуть, я таки занадто тривожуся за себе.
Рентгенівський знімок був нормальний. Ми зауважили ознаки тяжкої праці і старіння організму, розписали графік лікування, і я повернувся до роботи — мене ще чекав останній на день пацієнт. Безпечної дози ібупрофену вистачало мені на цілий день і, зрештою, дедалі менше ставало тих особливо виснажливих днів по чотирнадцять робочих годин на добу. Моя подорож від студента-медика до професора-нейрохірурга майже завершилась: після десяти років невпинного навчання я був сповнений рішучості протриматися ще 15 місяців, до переможного кінця. Я заслужив повагу своїх вчителів і наставників, здобув кілька престижних національних премій, отримав пропозиції праці від найкращих університетів. Мій науковий керівник зі Стенфорда днями запросив мене і сказав:
— Пол, я вважаю, що ти найперший претендент на будь-яке місце, яке ти собі обереш. До речі: власне, нам на факультеті якраз потрібен хтось такий. Нічого не обіцяй, просто поміркуй про це.
Отже, у тридцять шість років я стояв на вершині: переді мною лежала Земля Обітованна, від Гілеаду і Єрихону — до Середземного моря. Я бачив там, на морі, прекрасну яхту, на якій ми з Люсі і нашими майбутніми дітьми будемо проводити відпустки. Я спостерігав, як біль в спині поступово відпускає мене, коли мій робочий графік стає вільнішим, а життя — спокійнішим. Я бачив, що нарешті можу стати для своєї жінки тим, ким обіцяв.
Невдовзі, через кілька тижнів, я відчув сильний біль у грудях. Може, вдарився на роботі? Може, тріснуло ребро? Бувало, я прокидався посеред ночі на змокрілому простирадлі, весь облитий потом. Знову стрімко схуд, — стрімкіше, ніж перед тим, — зі 175 фунтів до 145. Приєднався надокучливий кашель. Сумнівів не залишалось. Якогось суботнього дня ми з Люсі лежали на сонечку в парку Долорес в Сан-Франциско і чекали на її сестру. Люсі зиркнула на мій телефон і побачила на екрані результати пошуку в медичній базі даних за запитом: «частотність захворювань на рак серед 30-40-річних».
— Що це? Не думала, що тебе це аж так турбує, — сказала вона.
Я не відповів. Не знав, що сказати.
— Може, щось мені розкажеш? — спитала вона.
Люсі посмутніла, тому що теж з тривогою думала про це. І тому що я не хотів їй нічого казати. І тому що обіцяв їй одне, а вийшло зовсім інше.
— Скажи, будь ласка, чому ти не довіряєш мені? — спитала знову.
Я вимкнув екран і сказав:
— Хочеш морозива?
Наступного тижня ми мали відпустку, під час якої планували поїхати в гості до давніх, ще з коледжу, друзів у Нью-Йорк. З надією, що здоровий сон і кілька коктейлів допоможуть трохи збити тиск в автоклаві нашого подружнього життя.
Але Люсі мала інший план.
— Я з тобою до Нью-Йорка не поїду, — заявила вона за кілька днів до від’їзду. Вона хотіла цей тиждень побути сама, їй потрібен був час на осмислення наших стосунків. Говорила таким тоном, що мені починало паморочитись в голові, дедалі сильніше.
— Що таке? — вигукнув я. — Ні, цього не буде.
— Я дуже тебе люблю, і тому це так дивно. Але боюсь, що ми з тобою просто по-різному уявляємо наші стосунки. У мене таке враження, ніби ми разом тільки наполовину. Я не хочу випадково дізнаватися про твої переживання. Коли я кажу тобі, що відчуваю якесь відчуження, ти не сприймаєш цих слів поважно. Тому я мушу щось в цьому змінити.
— Усе буде добре, — відповів я. — Просто ця резидентура… втомила нас...
Невже справді все було аж так погано? Стажування на неврології, чи не найсерйознішій і найскладнішій з медичних спеціальностей, таки позначилося на нашому шлюбі. Скільки разів я вертався з роботи пізно ввечері, коли Люсі вже спала, і падав без сил на підлозі у вітальні; скільки разів ішов на роботу вдосвіта, коли вона ще спала. Але тепер ми досягли мети: більшість університетів готові взяти на роботу нас обох, мене як нейрохірурга, Люсі — як терапевта. Найскладніший відтинок нашої подорожі позаду. Хіба ж ми не говорили про це сотні разів? І невже вона не розуміє, що зараз власне той момент, коли не можна отак взяти і все зруйнувати? Невже вона не знає, що мені лишився лише рік, останній рік резидентури, і що я кохаю її, і що ми вже так близько до того спільного життя, про яке завжди мріяли?
— Якби це справді було через резидентуру, я б це направила, — сказала вона. — У нас вже таке було, пригадуєш? Але якщо тепер це не тільки через резидентуру, га? Ти справді думаєш, що все налагодиться, коли ти станеш викладачем?
Я запропонував їй забути про цю поїздку, разом пошукати порозуміння, записатися на сімейний курс психотерапії, як Люсі пропонувала кілька місяців тому, але вона стояла на своєму: їй треба побути на самоті. І тоді весь цей туман невизначеності в моїй голові розсіявся і проступила чітка межа. Добре, сказав я. Якщо вона вирішила піти, для мене це буде кінець наших стосунків. І якби тоді виявилось, що в мене рак, я б не сказав їй — вона була вільна і могла жити своїм життям.
Напередодні виїзду до Нью-Йорка я потай пройшов кілька медичних обстежень, щоб виключити наявність деяких різновидів раку, поширених серед молоді. Рак яєчок? Ні. Меланома? Ні. Лейкемія? Ні. У нейрохірургії, як завжди, було повно роботи. Ніч четверга плавно перетекла у ранок п’ятниці, коли я зловив себе на тому, що вже 36 годин поспіль стояв за операційним столом, за дуже складними операціями, серед яких були гігантські аневризми, інтрацеребральне артеріальне шунтування, артеріовенозні патології. Я з вдячністю зітхав, коли приходив черговий лікар і давав мені змогу на кілька хвилин притулитися спиною до стіни. Єдина можливість зробити рентген грудної клітки з’явилась по дорозі з лікарні додому, перед виїздом в аеропорт. Але я собі подумав так: або в мене рак, і тоді це, можливо, останній шанс побачитися з друзями, або в мене немає раку, і тоді не існує жодних причин не їхати до Нью-Йорка.
Я забіг додому, схопив валізи. Люсі відвезла мене в аеропорт і повідомила, що записала нас на сімейну терапію.
В останню мить перед посадкою до літака я надіслав їй повідомлення: «Я б хотів, щоб ти була поряд».
І через кілька хвилин отримав відповідь: «Я тебе люблю. Я буду поряд, коли ти повернешся».
Під час перельоту мені страшно боліла спина, а коли я дістався до Центрального вокзалу, щоб сісти на потяг до північної частини міста, де мешкали мої друзі, моє тіло корчилося від мук. Останні кілька місяців я мав напади різної інтенсивності, від болю цілком стерпного до болю, який відбирав мені мову і змушував скреготіти зубами, до такого болю, від якого я криком кричав і качався по підлозі. Останній напад був саме з тих гірших. Я ліг на твердій лаві в залі очікування і відчував спазм кожного м’яза на спині, старався дихати, тамуючи біль, бо ібупрофен мені вже не допомагав, — і подумки називав кожен м’яз у мить спазму, щоб втриматися від сліз: м’яз-випрямляч хребта, ромбовидний, найширший, грушоподібний…
Підійшов охоронець:
— Сер, тут не можна лежати.
— Перепрошую, — ледве вимовив я. — Мені погано… спина… болить…
— І все-таки тут не можна лежати.
Перепрошую, я вмираю від раку… Ці слова пульсували в мозку, готові були зірватися з язика, але — раптом це не правда? Може, це такий біль, з яким інші люди живуть? Я багато про нього знав — знав його анатомію, психологію, знав багато слів, якими пацієнти зазвичай описують різні його стадії, тільки не знав, на що він схожий, як його розпізнати. Може, це він і був. Можливо. Або, може, я боявся наврочити. А може, я просто не хотів промовити вголос це слово — «рак».
Я взяв себе в руки, підвівся і пошкутильгав до платформи.
Пізно ввечері я дістався до будинку в Колд Спрінг, за 50 миль від Мангеттена, на Гудзоні; мене зустріли давні добрі друзі, найближчі, і їх було чимало, більше десяти, і їхні радісні вітальні вигуки вплітались у веселу какофонію дитячих голосів. Дружні обійми змінилися крижаною пітьмою і тривожними передчуттями.
— А де Люсі?
— Термінова робота, — сказав я. — В останню хвилину.
— О, як шкода!
— Слухайте, ви не проти, якщо я поставлю десь свої торби і трохи відпочину?
Я мав надію, що кілька днів без операційної, добрий сон, відпочинок і розваги — словом, ковток нормального життя — принесуть мені полегшення і втамують біль. Але через якийсь день чи два стало ясно, що рятунку немає.
Я проспав сніданок, ледве причвалав до столу, подивився на тарілки, наповнені кассуле і крабовими ніжками, але так і не примусив себе з’їсти ні шматочка. Невдовзі я знову відчув страшну втому і бажання лягти в ліжко. Часом я пробував читати дітям, але частіше вони просто товклися довкола мене, стрибали і горлали («Дорогі дітки, розумієте, дядечко Пол хоче відпочити. Може, ви знайдете інше місце для забав?»). А я згадував літній табір п’ятнадцять років тому, і себе, вожатого, на березі озера в Північній Каліфорнії, і купу радісних дітей, які використовували мене як природну перешкоду в командній тереновій грі «Перехопи прапор», а я тимчасом читав книжку під назвою «Смерть і філософія». Мене завжди смішить оця абсурдність моменту: двадцятирічний юнак на розкішному тлі дерев, озера, гір, пташиного щебету і щасливого вереску чотирирічних малят, занурений в маленьку чорну книжку про смерть. І тільки тепер, тільки цієї миті я вловив паралелі: замість озера Тахо — річка Гудзон, замість чужих дітей — діти моїх друзів, замість книжки про смерть, яка відтинала мене від вирування життя навколо — моє власне тіло, в якому чаїться смерть.
На третю ніч я сказав Майкові, господареві дому, що хочу скоротити відвідини і вже завтра поїду додому.
— У тебе якийсь нездоровий вигляд, — зауважив він. — З тобою все гаразд?
— Давай візьмемо по чарці, посидимо, як колись, — запропонував я.
Ми сіли біля каміна, і я зізнався:
— Майку, здається, у мене рак. І звідси мій нездоровий вигляд.
Тоді вперше я промовив це слово вголос…
