Олена Хейфець
Я народилася давно і далеко в невеликому старовинному місті Тамбов, що розташований серед мальовничих лісів на дивовижній річці Цна. Моя мама працювала вчителем історії, була дуже грамотною і начитаною. Підтримуючи теплоту сімейного вогнища, вона ростила дітей в любові до літератури і природи. Тато, який пішов на війну сімнадцятирічним хлопчиною, воював до Перемоги, а після війни отримав професію юриста і все життя працював адвокатом, поєднуючи свою діяльність з численними захопленнями: він писав картини, займався різьбленням по каменю і дереву, ліпив, був годинниковим майстром, грав на скрипці і гітарі, був завзятим колекціонером і садівником, займався фотографією і в усьому примудрявся бачити прекрасне.
У третьому класі я захопилася віршуванням і писала вірші про осінь, зиму і любов. Моїми кумирами у то час були Сергій Єсенін і Джек Лондон з «Мартіном Іденом», який вчив йти до мрії, не звертаючи уваги на обставинам. Дорослішаючи, майстерність відточувалося, і в дев’ятому класі деякі мої нетлінки були надруковані в місцевій газеті, чим я дуже пишалася. До цього часу я вже визначилася з тим, що я буду робити в майбутньому. Я мріяла вступити в літературний інститут імені Горького і займатися письменницькою працею, але обставини не дали мені навіть спробувати туди вступити. Я закінчила Тамбовський державний педагогічний інститут, відділення російської філології. Навчання і чудових педагогів згадую з теплом. Я продовжувала писати вірші і відвідувати літературну студію при інституті, в яку ходила з дев’ятого класу.
На останньому курсі вийшла заміж і поїхала в Україну, де з 1973 року проживаю у прекрасному місті Дніпро.
Працювала з дітьми, пізніше зайнялася журналістикою, публікуючи свої нариси в різних газетах і журналах.
Народилися діти: хлопчик і дівчинка. Бути хорошою мамою і при цьому писати вірші, як «геній і лиходійство — дві речі несумісні». Мій вибір припав на «бути хорошою дружиною і матір’ю», про що я ніколи не шкодувала. Це були непрості радянські часи — роки застою, перебудови, розвалу країни, в якій всі ми тоді жили. Заїв побут, і віршотворчість було витіснена на півжиття…
Коли діти виросли, відгриміли дев’яності, з’явився час, і тут про мене згадала Муза — прийшла і залишилася. Так з 2005 року ми крокуємо пліч-о-пліч, написавши і видавши дванадцять книг. Я почала писати прозу, вважаючи за улюблений жанр —оповідання. А мої діти, які ненароком забрали мій письменницький час, стали дорослими і тепер є моїми головними порадниками, найсуворішими критиками і редакторами.
Я займалася педагогічною діяльністю, журналістикою, публікуючи нариси в газетах і журналах «Дніпро вечірній», «Наше місто», «Лідери Придніпров’я», «Вікенд», «Бути лідером», «Мисливець», була кореспондентом Асамблеї ділових кіл України.
Я стала членом Національної спілки журналістів, членом Міжрегіонального союзу письменників та Конгресу літераторів України, Міжнародного співтовариства письменницьких спілок. Я багато разів брала участь в різних літературних конкурсах і фестивалях, займаючи лідируючі місця, видавалася в альманахах і журналах.
Я нагороджена літературними преміями імені Олексія Обухова і Бориса Грінченка, а також премією «Читацький вердикт» — як найкращий автор міжнародного альманаху «Форум».
Чотири моїх збірки оповідань опубліковані на сайтах видавництва ЕКСМО.
У мене цікаве коріння: по маминій лінії є три дворянські крові — Воєйкови, Мясоєдови і Гур’єви. Досліджуючи свій родовід, в інтернеті я виявила спогади Ніни Пілацької, видані Євгеном Божко, — «Англійська Набережна, 66», — в яких знайшла сторінку, що стосується мого родоводу. Пройти повз цих відомостей було неможливо, але рамки розповіді для мого задуму виявилися замалі. Я взялася за написання роману «Агата». Він про історію кохання моєї прапрабабусі Агати і графа Олександра Гур’єва. Зараз я працюю над другим романом, який називається «Марта».
«Агата» вже знайшла свою аудиторію.
З нетерпінням і хвилюванням чекаю нових читачів-шанувальників і вже люблю Вас всім серцем!
