Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Стефані Майєр — «Аптекар»

Аптекар
С. Майєр

Аптекар

Код товару: 4087426
Мова: українська
Оригінальна назва: The Chemist
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 528
Формат: 135х205 мм
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): Ю. В. Григоренко
Рік видання: 2017
ISBN: 978-617-12-3912-8
Вага: 435 гр.
190line
160грн

Розділ 1

Сьогоднішні справи стали для жінки на ім’я Кріс Тейлор буденними. Вона, прокинувшись значно раніше, ніж їй хотілося б, демонтувала і сховала свої звичні нічні застережні засоби безпеки. Прикро, але щовечора доводилося все ладнати, аби зранку перш за все знову демонтувати, однак миттєві лінощі, яким так кортить піддатись, не варті того, аби коштувати їй життя.

Виконавши свої щоденні обов’язки, Кріс сіла у свій миршавенький седан — йому хоча й більше п’яти років, але він не мав жодних масштабних пошкоджень, які можна було б вважати значущими, — і їхала годину за годиною. Вона перетнула три великі кордони штатів та безліч меж, накреслених на мапі, і, навіть опинившись на значній відстані, знехтувала кількома містами, обминаючи їх. Одне з них було надто маленьке, інше мало лише два шляхи, в’їзний та виїзний, а третє, як видавалось, так нечасто навідували гості, що вона б вельми там вирізнялася, навіть попри всі заходи камуфляжу, до яких їй довелося вдатися, щоб замаскуватись. Вона занотувала кілька місцин, у які, можливо, колись їй захотілося б повернутись: крамничку зварювальних матеріалів, крамницю надлишкового армійського спорядження та фермерський базар. Наближається сезон персиків, вона має зробити запас.

Нарешті надвечір вона опинилася в метушливому місці, де раніше ніколи не бувала. Навіть у місцевій бібліотеці справи йшли доволі жваво.

Їй подобалося послуговуватись бібліотеками, коли випадала нагода. Там важче було стежити.

Вона залишила авто на тильному боці будівлі, поза зоною бачення єдиної камери, розташованої над входом. У залі всі комп’ютери були зайняті, і кілька зацікавлених осіб тинялись навколо, очікуючи на місце, тож вона порилася в архіві, переглядаючи біографічний відділ у пошуку чогось вартого уваги. Виявилося, що вона вже перечитала все, що могло б стати у пригоді. Потім вона натрапила на останні новинки від її улюбленого письменника, колишнього морського котика, і схопила кілька творів, що опинилися під рукою. Попрямувавши в пошуках слушного місця, аби причаїтися в очікуванні, відчула докори сумління: як негарно красти з бібліотеки. Але про те, щоб оформити тут читацький квиток, навіть не йдеться через низку причин, поза тим, імовірність, що вона прочитає у цих книжках щось таке, що більше її убезпечить, мізерна. Безпека завжди переважувала почуття провини.

Не те щоб вона не усвідомлювала, що на 99 % то була марна справа, — украй малоймовірно, що щось із вичитаного дійсно принесе їй конкретну користь, — але вона вже давно призвичаїлася використовувати якомога більше з доступних досліджень, заснованих на фактах. Не маючи змоги шукати у першосортних джерелах, вона вдовольнялася джерелами третьосортними. І через те панікувала більше, ніж зазвичай, не знаходячи нічого, що можна було б проаналізувати. Вона дійсно знайшла звістку, що, як їй здавалося, стане у пригоді під час її останньої поїздки. Вона вже почала впроваджувати її у свої плани.

Влаштувавшись у вицвілому кріслі у віддаленому кутку з гарним виглядом на кабінки з комп’ютерами, жінка удавала, що читає книжку, яка лежала зверху на її стосі. З того, як кілька користувачів розклали речі на столах, — а один навіть роззувся, — вона зрозуміла, що вони тут надовго. Найкраще місце займала дівчинка-підліток зі стосом підручників та виснаженим виразом обличчя. Дівчинка, схоже, не сиділа у соцмережах, а насправді списувала назви творів та авторів, які видав пошуковець. Чекаючи, Кріс схилила голову над книжкою, яку зручно поклала на згин лівої руки. Сховавши бритвене лезо у правій руці, вона акуратно відрізала магнітну сенсорну стрічку, приклеєну на корінець, а потім запхнула її у щілину між сидінням та підлокітником. Потім, удаючи, буцімто їй нецікаво, вона взяла іншу книжку з кіпи.

Кріс уже готова, книжки з обрізаним корінцем уже лежали в її наплічнику, коли дівчинка-підліток пішла шукати інший підручник. Неквапно, не показуючи поспіху, Кріс устигла зайняти її місце ще до того, як хтось із неповоротких претендентів на нього усвідомив, що втратив свою нагоду.

Власне, зазвичай вона перевіряла свою пошту не довше трьох хвилин. А потім мала ще чотири години — якщо їхати не манівцями, — аби повернутись у свою тимчасову домівку. І, перш ніж піти нарешті спати, вона знову облаштовувала заходи безпеки. Дні, коли вона перевіряла свою електронну пошту, завжди були довгими.

Незважаючи на те, що її теперішнє життя та профіль електронної пошти ніяк не були пов’язані — ані повторюваної ІР адреси, ані згадки імен, місць та власних назв, — щойно дочитавши до кінця або, якщо того вимагала ситуація, відповівши на лист, вона виходила на вулицю і їхала містом, віддаляючись від бібліотеки на якомога більшу відстань. Про всяк випадок.

Вислів «про всяк випадок» став для Кріс безумовною мантрою. Вона проживала життя, сповнене постійної напруги, утім, як вона собі часто нагадувала, без цієї напруги вона б узагалі не проживала жодного життя.

Як добре було б так не ризикувати, але ж грошей до кінця життя не вистачить. Зазвичай вона знаходила собі роботу в якомусь сімейному бізнесі, переважно там, де особисту інформацію треба записувати від руки, але таких заробітків вистачало хіба що на основні потреби — харчування та оренду житла. Для дорожчих речей, як-от підроблені посвідки особи, лабораторне приладдя чи хімічні речовини, якими вона запасалась, у її житті місця не було. Отже, вона була малодоступною в Інтернеті, час від часу знаходячи випадкових клієнтів та щосили намагаючись не привертати своєю працею уваги тих, хто прагнув, аби вона припинила своє існування.

Останні два дні перевірки поштової скриньки були безрезультатними, тож вона зраділа, побачивши, що на неї чекає лист — раділа майже дві десятих секунди, поки не впізнала зворотну адресу:

l.carston.463@dpt11a.net

Отак просто у скриньці — його справжня адреса, яку легко відстежити навіть його колишнім роботодавцям. Попри те, що волосся на потилиці ставало дибки, а кров кипіла від адреналіну, який горлав у венах: «Біжи, біжи, біжи», частина її роззявляла рота від подиву через таку нахабність. Її завжди вражала дивовижна безпечність цих людей.

«Ще не час їм бути тут», — міркувала вона попри паніку, а очі вже прочісували бібліотеку в пошуку чоловіків, які мають заширокі для їхніх темних костюмів плечі, солдатські зачіски, — будь-кого, хто наближається до її місця. Крізь дзеркальне вікно вона бачила своє авто — здавалося, його ніхто не чіпав, але ж вона не надто приглядала за ним, хіба ні?

Отже, вони знову її знайшли. Але ж вони не мали змоги дізнатись, де вона захоче перевірити свою пошту. Вона обирала місце достеменно випадково.

Лише зараз у маленькому сірому кабінеті спрацювала «тривога», і, мабуть, заворушилися кілька офіцерів, можливо, навіть увімкнули миготливі червоні вогні на сирені. Звісно, відстеження цієї ІР адреси стане пріоритетним. Незабаром усі органи мобілізують. Але навіть якщо вони використають гвинтокрили — а в них така можливість є — у неї ще є кілька хвилин. Їх вистачить, аби прочитати, чого хоче Карстен.

У темі листа зазначено: «Утомилася тікати?»

Падлюка!

Вона клацнула «відкрити». Лист недовгий.

 

Політика змінилась. Ми потребуємо тебе. Чи зарадить неофіційне вибачення? Зустрінемось? Я не просив би, але на кону життя. Багато, багато життів.


Карстен їй завжди подобався. Він видавався людянішим за решту темних костюмів на службі у відділі. Дехто — особливо хлопці в уніформі — були страшенно жаскими. Однак, мабуть, така думка є лицемірною, зважаючи на те, у якій роботі її було задіяно.

Тож, певна річ, зв’язковим зробили саме Карстена. Вони знали про її самотність і страх, тому й послали давнього друга, щоб вона почувалася спокійніше. Керуючись здоровим глуздом, вона, мабуть, без сторонньої допомоги розгадала б цю хитрість, утім те, що про такий самий крок вона нещодавно прочитала в одній із поцуплених книжок, їй не завадило.

Вона дозволила собі один глибокий вдих та тридцять секунд зосередженого розмірковування, сфокусувавшись на своєму наступному вчинкові — вибратися з цієї бібліотеки, з цього міста, штату якнайшвидше — і на тому, чи достатньо цього для безпеки. Чи безпечна її поточна подоба, чи вже час знову переїжджати?

Утім, ця зосередженість розвіялася через підступний задум пропозиції Карстена.

А що, як…

А що, як це дійсно спосіб зробити так, щоб вони відчепилися від неї? А що як те, що все видається їй пасткою, є наслідком її параної та надміру прочитаних шпигунських романів?

А можливо, якщо завдання достатньо важливе, вони натомість повернуть їй її життя?

Навряд.

Утім, удавати, що імейл від Карстена вона не помітила, безглуздо.

Вона відповіла так, щоб дати їм надію, що вона згодна, утім лише дещо окресливши план.

 

Я втомилася від багатьох речей, Карстене. Там, де ми вперше зустрілись, тиждень тому, по обіді. Якщо побачу когось із тобою, піду геть, тощо, тощо, тощо. Упевнена, ти знаєш місце. Не утни дурниць.

 

Вона в одну мить скочила на ноги й рушила легким кроком, що відкарбувала до досконалості попри короткі ноги, тому він здавався природнішим, ніж був насправді. Вона лічила секунди, подумки оцінюючи, скільки часу знадобиться гвинтокрилу, аби подолати відстань від Вашингтона до місця її розташування. Певна річ, вони могли попередити місцевих, але зазвичай це не в їхньому стилі.

Зовсім не в їхньому традиційному стилі, однак… вона мала безпідставне, але гнітючо-неприємне відчуття, що, можливо, їм набрид їхній звичний стиль. Він не дав сподіваних результатів, а ці люди не з терплячих. Вони звикли отримувати бажане саме тоді, коли цього потребують. А на її смерть вони чекали вже три роки.

Певна річ, цей лист свідчив про зміну політики. У разі, якщо це пастка.

А вона мала припустити, що так воно й є. Така точка зору, такий спосіб відмежуватися від світу — ось завдяки чому вона досі дихає. Утім, дещиця її мозку все-таки вже почала сподіватись.

Вона грала на невисокі ставки і усвідомлювала це. Лише на одне життя. Лише її власне життя.

І це життя, яке вона зберегла попри такі непереборні перешкоди, було лише одним і нічим іншим: життям. Найменшою з основних людських потреб. Одне серце, що б’ється, одні легені, що розширюються та скорочуються.

Вона, звісно, жива, і виживати їй було важко, але протягом найтемніших своїх ночей вона іноді питала себе, за що саме вона бореться. Чи якість життя, яким вона живе, варта зусиль? Чи не спокійніше було б заплющити очі й більше ніколи не розплющувати? Чи порожня чорна безвість не була б приємнішою за невгамовний жах та невпинні зусилля?

Лише одне стояло на заваді до ствердної відповіді та прийняття безболісного й мирного відходу з-поміж безлічі доступних їй — занадто розвинений змагальний драйв. Він добре допомагав їй у медичному коледжі, і зараз завдяки йому вона ще дихала. Вона не дозволить їм перемогти. Вона нізащо не дозволить їм у такий легкий спосіб розв’язати їхню проблему. Мабуть, врешті-решт, вони таки дістануться до неї, але вона змусить їх гарненько повпрівати, хай їм родимець, і вони ще шкодуватимуть про це.

Вона вже в авто за шість кварталів від найближчого виїзду на магістраль. Її коротке чорне волосся прикривала темна бейсболка, на обличчі — чоловічі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, а її струнку постать маскував мішкуватий светр. Для сторонньої людини вона дуже скидається на хлопчика-підлітка.

Люди, які прагнули її смерті, уже трохи знекровились, і, згадавши про це, вона раптом усміхнулася. Їй тепер на диво легко вбивати людей, надзвичайно приємно. Вона стала кровожерливою за іронією долі, зважаючи на все. Вона протягом шести років перебувала під їхньою опікою, і за весь цей час і близько не наблизилися до того, щоб її зламати, щоб перетворити на людину, яка насолоджуватиметься своєю працею. Але три роки втечі від них чимало змінили.

Вона знала, що насолоджуватиметься, вбиваючи невинного. Вона знала, що не позбавилася скрути й не позбавиться ніколи. Дехто у її сфері діяльності — у колишній сфері — були справжнісінькими психами, і їй подобалося думати, що саме через це її однолітки не були настільки успішними, як вона. Вони мали неправильну мотивацію. Ненависть наділила її силами виконувати те, що вона робить, якнайкраще.

За теперішніх обставин її життя убивство було пов’язане з перемогою. Не в цілій війні, а лише в одному бої, утім кожен із них все-таки був перемогою. Чиєсь серце припиняло битися, а її — продовжувало. Хтось прийде по неї, але замість жертви натрапить на хижака…