Джудіт Макнот — «Тріумф ніжності»

Розділ 2

У велетенському барі готелю «Каньйон» неподалік від Західного порту п’ятничного вечора було, як завжди, повно народу. Кеті Коннеллі крадькома поглянула на годинник, а тоді перевела погляд у натовп, дивлячись крізь людей, які сміялися, теревенили і пили, шукаючи когось. Але головний вхід затуляли пишні рослини, що звисали з велетенських кашпо, сплетених вручну, і ламп Тіффані, підвішених під вітражною стелею.

Зберігаючи широку усмішку на обличчі, Кеті роздивлялася чоловіків і жінок, які стояли невеликою групкою поряд.

— Тому я сказала йому назавжди забути мій номер, — говорила їм Карен Вілсон.

Якийсь чоловік наступив Кеті на ногу, коли хотів дотягнутися до свого напою, що стояв на барній стійці. Дістаючи з кишені гроші, він штурхнув Кеті ліктем. Чоловік не вибачився, втім, Кеті й не очікувала цього. Тут кожен чоловік і кожна жінка були самі за себе. Рівні права.

Коли чоловік відвернувся від барної стійки, тримаючи у руках склянку, він нарешті помітив Кеті.

— Привіт, — промовив він, зробивши паузу і кинувши зацікавлений погляд на її струнку фігуру, яку обтягувала блакитна сукня. — Мило, — додав, роздивляючись її з ніг до голови. 

Він уважно подивився на її блискуче біляве волосся з рудуватим відтінком, яке хвилями спадало на плечі, сапфірові очі, що дивилися на нього з-під довгих закручених вій, та витончені вигнуті брови. У неї були милі щічки і тендітний носик. І доки він уважно її вивчав, на персиковому обличчі Кеті з’явився легкий рум’янець.

— Дуже непогано, — зрештою виснував чоловік, не звертаючи уваги на те, що вона почервоніла зовсім не від задоволення, а від роздратування, що він так нахабно її роздивляється.

Хоча Кеті обурювало, що він на неї дивився, ніби розглядав якийсь товар у крамниці, та його не можна в цьому звинувачувати. Зрештою, вона ж сюди прийшла, чи не так? Адже це всього лише велетенський бар для самотніх, приєднаний до крихітної готельної їдальні, хоча власники і меценати й намагалися надати йому певного шику, прагнучи виставити його в кращому світлі.

— Де твій напій? — поцікавився він, ліниво роздивляючись її гарне обличчя.

— У мене його немає, — відповіла Кеті, стверджуючи очевидний факт.

— Чому так?

— Я випила вже дві склянки.

— То чому б тобі не взяти ще одну і не піти зі мною он туди? Ми б познайомилися ближче. Я, до речі, адвокат, — додав він, ніби ця інформація мала підштовхнути її взяти напій і піти з ним.

Кеті прикусила губу і навмисне розчаровано поглянула на нього:

— Он воно що.

— Що таке?

— Мені не подобаються адвокати, — промовила вона, дивлячись йому в очі.

— Дуже шкода, — ошелешено пробурмотів він. 

Знизавши плечима, він повернувся і почав продиратися крізь натовп. Кеті побачила, як він зупинився біля двох привабливих дівчат, які усміхнулися у відповідь на його неприховане зацікавлення. Кеті відчула прилив огиди до нього, до всього цього галасливого натовпу й особливо до себе за те, що знаходиться зараз тут. Вона була внутрішньо збентежена своєю грубістю, але в таких закладах мусила захищатися, і її природна делікатність і безпосередність випаровувалися одразу ж, як вона переступала їхній поріг.

Звісно ж, адвокат миттю забув про Кеті. Та й навіщо йому витрачати даремно два долари на напій і намагатися її причарувати? Навіщо йому напружуватися, якщо в цьому не було жодного сенсу? Якби Кеті чи будь-яка інша дівчина захотіла з ним познайомитися, він би дозволив їй спробувати себе зацікавити. І якби їй це вдалося, запросив би її до себе додому, звісно ж на її машині, щоб подякувати їй належним чином, зайнявшись із нею сексом. Після чого він вип’є з нею чогось — якщо, звісно, не буде надто втомленим, проводить до дверей і дасть можливість самостійно дістатися додому. 

Так просто і буденно, жодної прив’язаності. Жодних зобов’язань, зрештою, на них ніхто і не очікує. Жінки зараз мають таке ж право на відмову, як і чоловіки. Жінці не потрібно з ним спати. Їй навіть не потрібно перейматися тим, що її відмова може його образити. Адже він нічого до неї не відчуває. Навпаки, його може дратувати, що він витратив на неї годину-другу свого життя. Але після цього він обере собі якусь іншу жінку, яка буде не проти близькості з ним.

Кеті підвела блакитні очі, шукаючи у натовпі Роба і шкодуючи, що запропонувала зустрітися тут. Музика була надто гучною, перекрикувала високі голоси і неприродний сміх. Вона роздивлялася обличчя людей навколо: такі різні і такі схожі, з виразом напівнудьги, напівбажання. Усі вони чогось шукали. І ніяк не могли знайти.

— Та це ж Кеті! — вона почула позаду незнайомий чоловічий голос. 

Здригнувшись, Кеті розвернулася і побачила чоловіка, який самовдоволено посміхався. На ньому був добре скроєний піджак, під ним «оксфордська» сорочка з ґудзиками і краватка в тон.

— Ми познайомилися два тижні тому в супермаркеті. Зі мною була Карен.

У нього були жваві очі. Кеті нашорошилася і її усмішка втратила звичну яскравість.

— Привіт, Кене. Рада бачити тебе знову. 

— Слухай, Кеті, — сказав він, ніби йому раптом у голову прийшла геніальна ідея, — чому б нам не піти у більш спокійне місце?

У нього чи в неї. Там, де ближче. Кеті знала заведений порядок, і це викликало у неї огиду.

— Що ти маєш на увазі?

Він промовчав. Йому не потрібно було відповідати. Натомість він запитав:

— Де ти живеш?

— За кілька кварталів звідси — в апартаментах Вілидж-Грін. 

— Маєш сусідок по кімнаті?

— Дві лесбійки, — хоробро збрехала вона.

Він повірив. Його зовсім це не шокувало:

— Не жартуєш? Тобі вони не заважають?

 Кеті поглянула на нього широко розплющеними невинними очима:

— Я їх обожнюю.

На мить на його обличчі з’явилася відраза, а Кеті ледь стримувалася, щоб не розсміятися. Проте він хутко опанував себе і, знизавши плечима, промовив:

— Шкода. Ще побачимось.

Кеті спостерігала, як він оглядав бар, доки не помітив когось і зник, продираючись крізь натовп. З неї досить. Сита донесхочу. Кеті торкнулася руки Карен, відволікаючи її від цікавої розмови з двома привабливими чоловіками про катання на лижах у Колорадо.

— Карен, я зайду до вбиральні й після цього піду!

— Роб не з’явився? — розгублено запитала Карен. — Озирнись навколо — тут є багато інших. Обирай кого хочеш.

— Я йду, — з тихою рішучістю промовила Кеті.

Карен знизала плечима і повернулася до розмови про лижі.

Убиральня була у невеликому коридорі за баром, і Кеті довелося продиратися крізь натовп, щоб туди дістатися. Нарешті, подолавши останні перешкоди на своєму шляху, вона полегшено зітхнула, опинившись у відносній тиші коридору. Роб не прийшов. Вона не розуміла, що відчуває: полегшення чи розчарування. Вісім місяців тому вона шалено і пристрасно захоплювалася ним, його розумом та іронічною ніжністю. У нього було все: чудова зовнішність, упевненість у собі, шарм і надійне майбутнє голови однієї з великих акціонерних біржових компаній у Сент-Луїсі. Він був красивий, розсудливий і чудовий. І одружений.

Туга охопила Кеті, коли вона пригадала останнє побачення з Робом… Після неперевершеної вечері й танців вони повернулися до неї і випили. Годинами вона розмірковувала над тим, що трапилося потім, коли Роб обійняв її. Тієї ночі, вперше, вона не збиралася зупиняти його, якщо він схилятиме її до близькості. Упродовж останніх місяців він сотні разів казав їй, що кохає її, і доводив свої слова вчинками. Тому вона не бачила сенсу в тому, щоб і далі вагатися. Насправді вона вже була готова перебрати ініціативу у свої руки, але Роб притулився до спинки дивана і зітхнув: 

— Кеті, завтра в газетах з’явиться стаття про мене. І не лише про мене, а й про мою дружину і нашого сина. Я одружений.

Кеті зблідла. Приголомшена почутим, вона сказала, щоб він ніколи більше їй не телефонував і не намагався зустрітися. Але він намагався — постійно. Кеті вперто не відповідала на його дзвінки, коли він телефонував їй на роботу, і клала слухавку вдома, як тільки чула його голос.

Це було п’ять місяців тому, і лише іноді Кеті дозволяла собі гіркувато-солодку насолоду від думки про нього, бодай на мить. Лише три дні тому вона повірила, що нарешті звільнилася від нього, але коли в середу почула у слухавці знайомий глибокий голос Роба, миттєво почала тремтіти всім тілом:

— Кеті, не клади слухавку. Усе змінилося. Мені потрібно тебе побачити і поговорити.

Він був категорично проти місця зустрічі, яке обрала Кеті, але вона наполягла. Готель «Каньйон» — достатньо галасливе і людне місце, щоб легко приглушити його ніжну наполегливість, якщо вона входить у його наміри. До того ж щоп’ятниці сюди приходить Карен, тому Кеті могла розраховувати на її підтримку.

Убиральня була переповнена, і Кеті довелося зачекати. Вона вийшла за кілька хвилин і спустилась у хол. Кеті почала неуважно нишпорити в сумочці у пошуках ключів від машини. Їй довелося зупинитися біля входу в бар, оскільки там було повно народу. Чоловік, який стояв неподалік від неї поряд з телефоном-автоматом, запитав з легким іспанським акцентом: 

— Пробачте, чи не могли б ви сказати адресу цього місця?

Кеті майже просочилася крізь натовп людей, який перегородив їй шлях, але голос незнайомця змусив її повернутися. Вона поглянула на високого, стрункого чоловіка, який, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на неї з ледь помітною нетерплячістю.

— Ви до мене звертаєтесь? — запитала Кеті. 

У нього було засмагле обличчя, темне густе волосся і такі ж темні, ніби онікс, очі. Незнайомець був одягнений у потерті джинси і білу сорочку з закоченими рукавами. І він був зовсім несхожий на чоловіків, які зазвичай відвідували цей бар, які нагадували Кеті працівників великих корпорацій. Він був занадто… приземленим.

— Я запитав, — повторив голос з іспанським акцентом, — чи не могли б ви назвати адресу цього місця? У мене зламалося авто, і я намагаюся викликати евакуатор.

Кеті автоматично назвала дві вулиці, на розі яких знаходився готель, намагаючись не зупиняти погляд на звужених чорних очах й аристократичному носі на немісцевому зарозумілому обличчі. Високі засмаглі іноземці з важким чоловічим запахом, можливо, приваблюють деяких жінок, але точно не Кетрін Коннеллі.

— Дякую, — відповів він і повторив у слухавку назви вулиць, які сказала йому Кеті.

Розвернувшись, Кеті наштовхнулася на чийсь темно-зелений светр, натягнутий на широкі груди якогось чоловіка, який загородив їй вихід з бару. Пильно поглянувши в очі «зеленого», вона промовила:

— Дозвольте пройти!

Светр послужливо пропустив її до виходу.

— Куди це ти? — приязно запитав його власник. — Ще рано.

Кеті поглянула на нього глибокими блакитними очима й побачила його широку усмішку і неприховане захоплення.

— Я знаю, але мені треба йти. Опівночі я перетворюся на гарбуз.

— На гарбуз перетвориться твоя карета, — виправив він, усміхаючись. — А от одяг стане лахміттям.

— Застарілість і нікудишня вичинка були ще за часів Попелюшки, — зітхнула Кеті з удаваною огидою.

— Розумниця, — похвалив її співрозмовник. — Ти Стрілець, чи не так?

— Помиляєшся, — відповіла Кеті, дістаючи нарешті ключі з сумочки.

— Яке у тебе кредо?

— Повільно й обережно, — кинула вона. — А в тебе?

На мить він замислився, а тоді промовив:

— Злиття, — відповів, багатозначно й відверто досліджуючи кожен вигин її витонченої фігури. Простягнувши руку, він злегка торкнувся шовковистого рукава сукні Кеті. — Мені подобаються розумні жінки. Я не відчуваю загрози з їхнього боку.

Рішуче пригнічуючи в собі бажання порадити йому звернутися до психіатра, Кеті ввічливо промовила:

— Мені правда вже час. Мені треба де з ким зустрітися. 

— Щасливчик, — промовив він…