Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Елізабет Костова - «Викрадачі»

Украдене ім’я

За околицею села — галявина, де розпалюють багаття, чорне коло посеред розталого снігу. Поруч із цим колом уже не один місяць лежить кошик, під дощем та снігом він вицвів мало не до кольору попелу. Лави, на яких зазвичай туляться один до одного старі чоловіки, зігріваючи руки. Проте зараз навіть для цього надто холодно, надто близько вечірні сутінки, надто похмуре небо. Це вам не Париж. Повітря пахтить димом та вечірнім не¬бом. Далеко за лісом безсило котиться вниз бурштинова скал¬ка — ось-ось упаде ніч. Темрява спускається так швидко, що у віконці найближчої до покинутого й згаслого багаття хати хтось уже засвітив лампу. Зараз січень чи лютий — а може, й су¬ворий березень — 1895 року: рік буде помічений у куточку, на тлі тіней, чіткими чорними цифрами. На шиферних дахах у селі ще залишилися плями снігу, який тане, сповзає й купами падає на землю. Деякі вузькі вулички з обох боків оточені огорожами хатин, інші ж відкриті одним боком на лани й багнюку городів. Двері в хатах скрізь зачинені, з коминів лине дух куховарства.
І серед усієї цієї порожнечі рухається єдина жива істота, жін¬ка в теплій дорожній одежі, яка прямує вузькою вуличкою до віддаленої купи домівок. Там теж хтось запалює лампу, нахилив¬шись до вогнища, людська постать ледь бовваніє поза далеким віконцем. Жінка, що йде вуличкою, тримається гордовито, та й одягнена вона не в подертий фартух, взута не в дерев’яні чере¬вики — сабо, що їх зазвичай носять селяни. На темно-синьому тлі снігу вирізняються її манто та довгі спідниці. Тепла шапка, облямована хутром, затуляє все обличчя, окрім білої смужки щоки. На прузі її сукні — геометричний візерунок ніжно- бла¬китного кольору. Жінка віддаляється, а в руках у неї згорточок, щось щільно закутане, немов для захисту від холоду. Дерева, оточивши дорогу, простягають до неба закляклі гілки. На лавці перед останньою на вулиці хатою хтось залишив червону ткани¬ну — може, хустку, а може, невеличку скатертину, — і це єдина яскрава цяточка. Жінка чимдуж прямує далі й далі від центру села, затуляючи свій згорточок ліктями, долонями в рукавичках. Її чобітки клацають по льоду, який ще трапляється на дорозі. Темрява густішає, й у цій темряві ледь помітна пара, що йде від дихання жінки. Вона запинається щільніше, вона захищає свою ношу, вона поспішає. Чи то залишає село, чи квапиться дістати¬ся однієї з останніх хатин на цій вуличці?

Розділ 1
Марлоу

Мені зателефонували стосовно Роберта Олівера в квітні 1999 року, менше ніж за тиждень по тому, як у Національній галереї 1 він вго¬родив ножа в картину з колекції ХІХ століття. Був вівторок, один з тих жахливих ранків, що час від часу трапляються у Вашингтоні вже після того, як весна забуяла й навіть спекотно — аж зненацька безжалісний град, похмуре небо, перекоти грому вмить схололому повітрі. А ще так збіглося, що саме минув тиждень після різанини в Колумбайнській середній школі в Літлтоні, штат Колорадо 2. Я все ще не переставав міркувати про ту подію, як думав про неї, гадаю, кожний психіатр у нашій країні. Уявляв собі, наче в мене в кабінеті повно таких молодиків з рушницями-обрізами в руках, з дияволь¬ською ненавистю в душі. Як же ми змогли занапастити їх, та — більше того — їхніх безневинних жертв? Того ранку мені здавало¬ся, що несамовита негода злилася разом зі скорботою усієї країни.
Коли задзвонив телефон, на тому кінці пролунав голос мого друга й колеги, доктора Джона Ґарсіа. Джон — чудова людина й чудовий психіатр, ми з ним навчалися разом у школі, а тепер він частенько запрошує мене до ресторану, який обирає на власний смак, і майже ніколи не дозволяє мені розплачуватися. Він працює в приймальному відділенні та лікує хворих у стаціонарі однієї з найбільших вашингтонських лікарень. Відвідує він і приватних пацієнтів, так само, як і я.
Цього разу Джон говорив, що хоче скерувати до мене, передати під мій нагляд одного хворого, і я чув хвилювання в його голосі.
— У цього хлопця, здається, важкий випадок. Не знаю, чи ти з ним упораєшся, але краще, аби він був під твоїм наглядом у «Ґолденґров». Здається, він художник, який досяг успіху… ми¬нулого тижня його заарештували, а згодом привезли до нас. Він неговіркий, а ми йому не дуже сподобалися, як і наша лікарня. Звуть його Роберт Олівер.
— Чув дещо, але з його роботами не знайомий, — зізнався я. — Пейзажі, портрети — здається, два чи три роки тому він був на обкладинці «АРТньюс» 1. А що він такого накоїв, що його за¬арештували?
Я обернувся до вікна й стояв, дивлячись, як град падає, немов коштовні білі камінці, на обгороджену стінами галявинку за будинком, на побиту магнолію. Трава була вже зелена-зелена, і на якусь мить сонячні промені сяйнули на всій змокрілій галявин¬ці, а потім знову пішов рясний град.
— Він намагався пошкодити картину в Національній галереї. Ножем.
— Картину? Не людину?
— Бачиш, у залі начебто взагалі нікого не було в ту мить, про¬те охоронець увійшов і побачив, як той кинувся до картини.
— Він чинив опір? — я дивився, як град посипає яскраву траву.
— Так. Він зрештою кинув ніж, але схопив охоронця за боки й мало не витряс із нього душу. Дужий чоловік. А тоді зупинив¬ся й чомусь дозволив просто вивести себе звідти. Керівництво музею досі не може вирішити, чи висувати звинувачення в на¬паді, чи ні. Я гадаю, вони облишать цю справу, але Олівер міг ускочити в неабияку халепу.
Я знов обвів поглядом галявинку.
— Картини, що зберігаються в Національній галереї, належать державі, так?
— Авжеж.
— А що за ніж у нього був?
— Звичайний складаний кишеньковий ніж. Нічого особливо¬го, проте шкоду він міг заподіяти неабияку. Був дуже збуджений, гадав, що здійснює якийсь героїчний вчинок, а потім у поліцій ному відділку зламався, сказав, що кілька діб уже не спав, навіть трохи поплакав. Його привезли до психіатричної лікарні, до від¬ділення невідкладної допомоги, і я його прийняв, — Джон за¬мовк, чекаючи на мою відповідь.
— І скільки цьому хлопцеві років?
— Ще молодий… ну, сорок три, але, як на мене тепер, це ж зовсім небагато, розумієш? — Я зрозумів і засміявся. Два роки тому, коли нам виповнилося по п’ятдесят, це нас обох приголомшило. Ми захистилися від цього, влаштувавши бенкет для кіль¬кох друзів, що почувалися так само.
— При ньому було ще декілька речей: зошит для ескізів та куп¬ка старих листів. Він не дозволяє навіть доторкнутися до них.
— То чого ти, власне, хочеш від мене? Що мені з ним роби¬ти? — Тут я помітив, що спираюся на стіл, аби перепочити. Довгий ранок уже скінчився, а я зголоднів.

— Схильний до суїциду?
— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на ліку¬ вання, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.
— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.
— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.
— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?
— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.

У цьому музеї була тільки одна по-справжньому цінна статуя, і стояла вона сама в окремій залі. Дійсно вона: то була Ніка, десь метр п’ятдесят на зріст, з відбитими шматками, без голови й рук, а на спині — там, де колись були крила, — залишилися тільки шрами; вона так довго перебувала в землі острова, що мармур укрився червоними плямами. Утім, і досі можна було бачити, як майстерно вона вирізьблена, як тонка тканина огортає її тіло, не¬мов струмені води. Одну маленьку ніжку, відбиту, було знов при¬ставлено до статуї. Я був у залі сам, замальовував її, як зазирнув на мить охоронець і гукнув: «Незабаром зачиняємо!» Коли він пішов, я зібрав своє приладдя, а тоді, навіть не гадаючи про на¬слідки, в останній раз наблизився до Ніки й нахилився поцілува¬ти їй ніжку. За мить охоронець був поряд, він закричав і вхопив мене за комір сорочки. З бару мене ніколи не викидали, але того дня мене викинули з музею, де був усього один охоронець.
Я знову підняв слухавку й зателефонував Джонові. Той усе ще був у себе в кабінеті.
— Яка то була картина?
— Що?
— Картина, на яку кинувся твій пацієнт… містер Олівер.
Джон розсміявся.
— Розумієш, мені й на думку б не спало про це питати, але в поліцейському протоколі про неї згадувалось. Називається «Леда». Здається, з грецької міфології. Принаймні, мені в голову приходить саме це. У протоколі сказано, що то була картина із зображенням оголеної жінки.
— Одна з тих, кого звабив Зевс, — пояснив я. — Він з’явився їй у вигляді лебедя. Хто написав картину?
— Схаменися! Через тебе я почуваюся, немов на іспиті з іс¬торії мистецтв. Який, до речі, ледь не завалив. Не знаю, хто це намалював, і гадаю, поліцейський, який заарештував Олівера, не знав так само.
— Гаразд, повертайся до своєї роботи. Щасти тобі, Джоне, — сказав я, намагаючись розтирати затерплу шию й водночас три¬мати слухавку.
— Тобі теж, друже!

Розділ 2
Марлоу

Уже зараз мені кортить розпочати цю історію знову, наполягаючи на тому, що вона суто особиста. І не тільки особиста — вона побу¬дована на моїй уяві не менше, ніж на фактах. Мені знадобилося десять років, щоб упорядкувати свої нотатки про цю справу й влас¬ні думки. Мушу визнати, що спочатку я збирався написати дещо про Роберта Олівера в одному з фахових психіатричних журналів, який найбільше поважаю, і де вже друкував свої статті раніше. Утім, хто ж надрукує матеріал, який врешті-решт може свідчити про компроміс у професійній справі? Ми живемо в епоху численних ток-шоу та неймовірного базікання, проте наша професія особливо сувора в своїй стриманості; вона вимагає обережності, законності, відповідальності — щонайменше. Звичайно, трапляються випадки, коли потрібно керуватися не правилами, а здоровим глуздом. Кож¬ному лікарю знайомі такі випадки екстреної необхідності. Я вдався до особливої остороги й змінив усі імена й прізвища, пов’язані з цією історією, в тому числі своє власне — за винятком одного імені, настільки поширеного, а тепер ще й такого милого мені, що я не бачу нічого поганого в тому, щоб зберегти його як є.
У дитинстві я зростав зовсім не серед лікарів, мої батьки були обоє проповідниками; мати навіть першою жінкою- проповідни¬ком у їхній невеличкій секті. Мені було одинадцять, коли її по¬святили в цей сан. Мешкали ми у найдавнішій споруді нашого міста в штаті Коннектикут — червоно-брунатному дерев’яному будиночку з низьким дахом. Двір перед будинком був схожий на англійський цвинтар: уздовж вимощеної шифером доріжки зма¬галися за простір тисові дерева, туї, плакучі верби та інші дерева, що ростуть на кладовищах.
Кожного дня, о чверть на четверту, я повертався до цього бу¬динку зі школи і ледь тягнув ранець, повний книжок та крихт хліба, бейсбольних м’ячів та кольорових олівців. Відчиняла мені двері мати, зазвичай у синій спідниці та светрі, а згодом інколи в чорному вбранні з високим білим коміром, якщо вона перед тим відвідувала хворих, — літня жінка, замкнена в собі, завжди гото¬ва спокутувати гріхи. Я був буркотливим хлопцем, малюком з по¬ганою статурою та постійним відчуттям того, що життя розчаро¬вує мене: воно було зовсім на таким, яким обіцяло бути. Вона ж була суворою матір’ю — суворою, з прямою поставою, бадьорою, дбайливою. Коли вона побачила, що у мене виявився хист малю¬вати й ліпити (а я тоді був ще зовсім малим), то почала заохочу¬вати мене, спокійно й упевнено, день за днем, ніколи надмірно не хвалила, але й ніколи не дозволяла мені сумніватися в успіху моїх зусиль. Неможливо уявити, щоб ми відрізнялися один від одного ще більше, ніж це було, гадаю, з тієї хвилини, як я наро¬дився, і ми любили один одного до нестями.

Частково у відповідь моїй дружині та жінкам, яких я кохав колись, а частково, без сумніву, відповідно до моєї професії, яка щоденно показує мені зворотній бік розуму (безсилля усталених стереотипів, притаманні розуму примхи), я переглянув своє ди¬тяче ставлення до життя, і тепер намагаюсь сприймати його тільки доброзичливо. Кілька років тому ми з життям заприяте¬лювали. Це не та зворушлива дружба, про яку я палко мріяв хлопчиком, це приязне замирення, втіха від того, що я кожного вечора повертаюсь до своєї оселі на Калорама-роуд 1. Час від часу трапляється така мить — наприклад, коли я чищу помаранч і несу його з кухні до столу, — що я відчуваю майже болісне за¬доволення, може, просто від його свіжого кольору.

Я казав, що в дитинстві був далекий від лікарського товариства, проте не так уже й дивно, мабуть, що я обрав своєю професією саме психіатрію. Мої мати й батько були далекими від науки, але їх особиста дисциплінованість і звичка до порядку передалися мені з ранковою вівсянкою й чистими шкарпетками, з тим, як вони піклувалися про свою єдину дитину. Це стало мені у вели¬кій пригоді, коли я долав суворість біології в коледжі, пізніше — ще більшу суворість навчання на медичному факультеті, rigor mortis 1 безсонних ночей, коли я тільки вчив та запам’ятовував, учив та запам’ятовував, а ще пізніше — дещо легші безсонні ночі, коли я чергував у лікарні й мусив бути спритним.