Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Дара Корній, Тала Владмирова — «Крила кольору хмар»

Частина перша
«Темний янгол»
1. Вечір

Коли будете працевлаштовуватися, на стандартне запитання «Чому вирішили піти на роботу саме до нас?» слід відповідати розумно. У жодному разі не бовкати щось на кшталт: «Насправді я йшла на співбесіду в зовсім інше місце. Аж ураз мені впала в око інтригуюча назва вашого закладу та розкішна вивіска на додачу!» Здебільшого після такої відповіді чемно вказують на двері, культурно натякаючи, що співбесіду ви завалили і вам колись, може, за царя Гороха, «неодмінно» зателефонують. Проте бувають винятки. Знаю з власного досвіду.

А назва нічного клубу мені справді сподобалася й вивіска, між іншим, теж. Однак… Випадковостей не буває, а якщо й трапляються, то не вірте в них. Це — ілюзія. Добре та якісно кимось спланована. Може, навіть вашим янголом… Жартую, звісно.

Нічний клуб «Темний янгол». Що й казати, звучить трохи претензійно. Та, поки вивіску не встигають підсвітити цинічним неоновим світлом, тендітна фігура янгола, що ледь відвернув голову, ніби не бажаючи зустрічатися поглядом із перехожими, і якось аж соромливо загорнувся у довгі темні крила, таки справляє враження. А темно-червоне плетиво літер лишень підкреслює його самотність.

Колись запитувала себе: що таке темрява? Невже лише відсутність світла? А якщо в душі? Відсутність любові? А як щодо світлих чи сірих янголів? Це відсутність чи присутність когось або чогось? Чи має янгол право любити, зрештою, чи уміє? А ненавидіти? Чи він лишень виконує примарний обов’язок, якусь там місію — оберігає, застерігає, спокушає? Зараз байдуже. Відповіді на мої запитання дасть час. Я в тому впевнена. Бо інколи найскладніше легше пояснити найпростішим. Оце сказонула. А поки…

Стою на тротуарі навпроти нічного клубу і витріщаюся на добре знайому постать-вивіску. Укотре зітхаючи від банального розуміння: самотніми можуть бути і янголи. Тю, авжеж, це лишень грамотно зроблена вивіска, реклама. Ще кілька митей дозволяю собі такі витрішки. Куди поспішати? Однаково нічого не вдієш із моєю «непунктуальністю навпаки» — з’являтися на роботу дуже-дуже завчасно. І до цього вже всі звикли. От і сьогодні охоронець біля входу зовсім не дивується моїй ранній з’яві. Лише мимохідь, для годиться, імітуючи фейсконтроль, ковзає по мені поглядом. Зовні він нагадує такого собі лінивця: неквапливий, ніби напівсонний, попри всю свою мускулатуру. Але це омана. У «Темному янголі» багато оман. Зрештою, як і в повсякденному житті. Не завжди суть є такою, якою ти її бачиш чи хочеш бачити.

* * *

Я всередині «Янгола». Простую далі. Павло, наш незмінний начальник охорони, ледь помітно киває замість привітання. Очевидячки, має чим собі голову заморочити. Довкола знаменитий розгардіяш! Мабуть, якби більшість наших відвідувачів побачили, на що схожа ошатна, вміло підсвічена зала нічного клубу за півтори, а то й за півгодини до відкриття, вирішили б протринькати свої гроші деінде. Хоча навряд чи в інших закладах ліпше.

Звісно, наш шеф, Вікторович, вимагає, аби ми з дівчатами бралися до прибирання зранку, щойно зачиняться двері за останнім клієнтом. Та на практиці сил на це банально не вистачає ні в кого. І начальниця зміни поблажливо дозволяє офіціантам затягти весь брудний посуд на кухню, переодягтися та й забиратися додому. За умови, що ввечері на роботу ми з’явимося завчасно. Завчасно настільки, щоб встигнути розгребти сотворений гармидер.

Відчиняю навстіж зачинені вікна клубу. Упускаю міське задимлене повітря до «затишної» атмосфери зали, що пропахла цигарковим димом і випарами спітнілих тіл. Звісно, охоронці вже увімкнули кондиціонери. Та все ж, як на мене, аби сучасна техніка освіжила повітря, треба його спершу роздобути, хоч якесь. Ніхто не звертає уваги на ці мої вибрики.

Звикли. Єдина вимога — встигнути зачинити вікна до приходу начальства. Та ніхто й не розуміє, що справа тут і не в повітрі. Мені подобається в застінки цього нічного закладу впускати трішки справжнього міста: деренчання трамваїв, стукання високих підборів поважних модних пані по старій відполірованій роками бруківці, переливчасте звучання медових дзвонів церковиць і соборів, бій годинника на львівській ратуші. Так, я не почуваюся у «Темному янголі» чужинкою, котра втрапила сюди з іншого виміру чи невідомого королівства. Це нагадування мені, що тут діють ті самі закони, що й за вікнами клубу, хай би як дехто старався відгородитися від світу гучною музикою, штучним світлом, дорогими напоями та наїдками й блюзнірською зарозумілістю.

Гукнувши привітання у бік кухні, прямую до «кімнати відпочинку». Хоча, думаю, то таки занадто гучна назва для крихітного закапелка, який, крім усього іншого, слугує гардеробом для всієї обслуги «Темного янгола». Перш за все перевіряю свою уніформу. Так, чорна мініспідничка та яскраво-червона напівпрозора блузка не зіжмакані. Колготи новісінькі, набійки на високих закаблуках цілі — все в нормі. Нашвидкуруч накладаю перший шар косметики на обличчя. Із дзеркала на мене дивиться доволі симпатична дівчина. Натуральна зеленоока білявка з ямочкою на підборідді. Скептично підморгую власному відображенню. Ніколи не фарбуюся вдома, як роблять більшість дівчат. Не пхатися ж у міському транспорті з вечірнім макіяжем на мармизі? Останні штрихи залишаю на потім. Так само, як перевдягання. Ще встигну. Джинси і кросівки таки більше пасують для пересування бруківкою гонорового міста Лева.

Досі дивуюся тим відданим культу жіночності львівським панянкам та паням, які спацерують, ніколи не поспішаючи і завжди запізнюючись, стометрівкою чи площею Ринок. Капелюшок, високі підбори, елегантне платтячко чи плащик (залежно від пори року) розміру а-ля Коко Шанель, розкішне декольте, завішене прегарними прикрасами. Чоловікам дах зносить від такої жіночності та елегантної краси. О, мені до тих пані далеко. Я — заїжджа босячка, закохана в це місто, яке радо впустило мене до себе. Так, я люблю його, але поки не навчилася любити себе в ньому, як усі ці вишукані пані. Вони — львів’янки, то правдивий витвір мистецтва, ними можна милуватися безкінечно. Не одного хлопа погубила ця краса. Згадати хоча б польського короля Владислава IV Вазу. Якось, прогулюючись Львовом, він побачив на балконі кам’яниці Мазанчівської, що на площі Ринок, вродливу панну Ядвішку й до безтями закохався. Король забрав красуню-львів’янку з собою до палацу у Варшаві. Звісно, він хотів із нею одружитися. Однак політична доцільність виявилася сильнішою за бажання короля, але не сильнішою за кохання. Королю Владиславу довелося взяти шлюб із австрійською принцесою Цицилією Ренатою, а по її смерті — з француженкою Людвікою Марією.

Натомість Ядвішку видали заміж за шляхтича, котрий мав маєток у Литві. Місцина була доволі лісистою, а король вважався пристрасним мисливцем, часто туди навідувався і жив там безвилазно по декілька місяців. І до кінця життя він не залишив свою кохану. Навіть помер на руках у Ядвіги навесні 1648 року.

* * *

— Пожартував, та й годі! І то вже віддай, — охоронець Мишко бурмотить це собі під ніс надто голосно. І втретє ревно обнишпорює той самий закуток комірчини.

Підсміююся подумки. Звична приповідка, яку й я сама не раз чула в дитинстві від бабуні й інколи користалася нею. Віктор, напарник Мишка, теж усміхається кутиками губ і продовжує нишпорити підлогою, шукаючи запасні ключі від клубу. А ключі сьогодні конче потрібні. Неждано вони «кров з носа» знадобилися начальству. Востаннє їх тримав у руках Мишко. А коли так, то вони справді можуть виявитися у найнесподіваніших місцях.

Павло вельми скептично спостерігає за діями підлеглих.

— Горе мені з вами! — Павло недвозначно зиркає на годинник. — Чесне слово, серед домовиків менше клептоманів, ніж роззяв серед працівників нашого клубу.

Михайло спантеличено стенає плечима, мимохідь позирає на годинник. З полегшенням зітхає: до з’яви начальства час іще є.

— До чого тут клептоманія?! — із відвертим обуренням озивається Мишко. — То поріддя таке. Люблять, бач, домовики брати без дозволу різні речі, аби побавитися.

Павло та Віктор перезираються, не приховуючи посмішки. Добре, що Михайло цього не бачить, уже, напевно, всоте навкарачки обмацуючи підлогу під зваленими на купу пакунками. Не те щоб мені було цікаво, знайдуться ті кляті ключі чи ні, — просто щоб мене не мали за ледачого спостерігача, і собі починаю нишпорити закапелками.

— Ти руками, руками воруши, Михайле, а не язиком. Теж мені, домовикознавець, — незлостиво радить Віктор, намагаючись дістатися вузеньким проходом між поламаними стільцями до найдальшого закутка.

— А я що роблю? Та шукаю ж! — щиро обурюється Мишко, продовжуючи пошуки. — Домовикознавець чи ні, але дещо про домовиків знаю. Одного разу ось такий помічник, ну, домовик тобто, взагалі душу в господаря стирив.

Павло стиха хмикає — це він так ховає посмішку. Віктор здивовано зупиняється та витріщається на Михайла:

— Друже! А ти певен, що домовика ні з ким не сплутав? Нащо домовику душа?

— Та ну вас, — відмахується Михайло. — Тут геть інше. Випадково це трапилося. Жив на світі білому в ошатному чистенькому будинку один пан. Ніби й непоганий чолов’яга, нічим не гірший за нас із вами, але боягуз страшенний. Ледь що трапиться — душа його відразу аж у п’яти шугає. А, думаєте, легко отак щодня у п’ятах тріпатися? Отож бо, жах! От одного разу до нього посеред ночі зателефонували. То власник тої фірми дзвонив, де переляканий пан працював. Він випадково ключі від власної квартири разом із ключами від офісу в кабінеті на столі забув. І телефонував нашому пану-боягузу, щоб ключі від офісу до ранку позичити. А бідний пан-боягуз так перестрашився, що душа не лише у п’яти скочила, а й узагалі в тілі не втрималася… — Мишко, коли розпочинає виплітати нову історійку, відразу збадьорюється, навіть хитрі іскри в очах з’являються.

— Тю! І справді страхопуд, — вставляє своїх п’ять грошиків Віктор. — Виходить, твій пан-боягуз від переляку переставився, а домовик загублену душу підібрав?

— От іще, Вітю! Чого б це йому вмирати?! — щиро дивується Михайло. — Віддихався чолов’яга, відчув, що більше серце у п’ятах не гупає, та й почав заспокоюватися. А душа лежить собі на підлозі, крильцями тріпоче. Побачив таку красу домовик, уявив, як її шукати будуть, скільки галасу зчинять, ну й того, не втримався… Забрав собі. День ходив, носа задерши, бо таку цяцьку отримав, другий, третій, п’ятий… А потім уже не до гордощів. Негаразд якось виходить, треба б повернути річ, не злодій же він, направду. Так як повернути, коли тебе жодного разу не попрохали, не задобрили? Це неподобство, серед домовиків не заведено просто так щось віддавати. Таргани засміють. А господар, ще вчора полохливий пан, живе собі спокійнісінько без душі та й вухом не веде. Без душі, виявляється, прожити можна. Весь його страхополохізм як вітром здуло. І справи в усьому пішли на краще.

— А що домовик? — мимоволі зацікавився Павло.

— Хе! Домовик довго не витримав, совість замучила. Вирішив повернути душу власнику. А тут ще й душа сумувати стала, хоч він і доглядав її, розважав, як міг. Навіть колискові співав. Ага-ага, не смійтеся. Співав. І, значить, підкинув домовик трохи не під ноги колишньому господарю його душу, от, мовляв, тримай своє добро, владарюй. А чолов’яга байдуже пройшов повз, ледь не наступив. Не помітив навіть.

— І..? — вже Віктор завмирає посеред кімнати.

— Що «і»? — У руці Мишка раптом з’являється зв’язка ключів. Він дивиться на неї з ледь помітним докором і веде далі: — Ну, таке! Куди душа поділася, ніхто не знає. Може, на небо пурхнула, може, малим привидом стала і її зловили творці спецефектів та й продали в цирк чи на якесь ток-шоу.

Домовик, зганьблений та присоромлений тарганами, дременув світ за очі. А колишній легкодух несподівано розбагатів, став поважною людиною, а згодом і володарем усього міста. Мером тобто став. Харкова, здається. Звісно, то відразу видно, що душі в людини нема. Але щоб уголос таке озвучити — борони Боже, хіба що тихо-тихо й наодинці з собою. Бо бездушна людина — то… Коротше, кінець історійки, хепі-енд!

— Нічо собі хепі-ендик! — Павло бере з рук Михайла ключі й зазирає тому в очі: — Слухай, Мишко, а хіба годиться особу без душі людиною називати, га?

* * *

На порозі кімнати з’являється офіціантка Інна, наша місцева пліткарка. У її круглих блискучих оченятах неприховане збудження.

— Хей, піпл! От ви тут стоїте, витрішками торгуєте, а там таке-е-е-е-е… — Новина настільки грандіозна, що дівчина демонструє артистичний випад, начебто їй бракне слів.

— Умгу. Торгуємо. Так стараємося, а вони, гади, ніяк не продаються. Мо’, ти купиш? — не втримується від млявого коментаря Мишко.

— Та до чого тут витрішки? — Інна не вгаває. — Ви ж геть нічого не знаєте! А тут таке-е-е-е!

— О! До нас їде ревізор? — припускає Мишко.

Інна невдоволена копилить губки.

— Інно, ми вже чули, що Клара захворіла, — кажу аж співчутливо. Новину в пліткарки з горла видерла, що називається. Клара — танцівниця, і, здавалося б, нам і діла не має бути до танцівниць, тобто до учасниць розважального вечірнього шоу. Ми — обслуговуючий персонал — з іншої, нижчої, касти. От хіба що заради «трішки попліткувати».

— Як захворіла?! Реалі? — Інна зовсім по-пташиному схиляє гладенько зачесану голівку набік: — Вона ж ін йестерди була здоровісінька! Що трапилося?

Мене нервує ця її звичка вставляти по приколу іноземні слівця. Тому відповідаю роздратовано:

— Нічого не трапилося. Розпочався сезон застуд і нежитю...