Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Андрій Кокотюха — «Осінній сезон смертей»

Частина 1
Третя жертва

Розділ 1

Інколи місто скидається на величезного дрімливого звіра. А люди — на кров’яні частинки. Носяться артеріями та венами вулиць, цілий день даючи тварині живучу енергію. Надвечір вони поволі загасає, даруючи гігантові бажаний спокій — ненадовго, до ранку… І так із року в рік, зі століття в століття… Маячня, скажете? Але такі асоціації можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало, що може стукнути в хмільну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним. Я лечу — мчу в таксі крізь Велике Місто, що поринає в сон.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилом і пасажирами — мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, скажіть же, хіба ні? Звірюга згамав нас, а тепер перетравлює, засинаючи. І ми, перетравлювані, мчимо стравоходом — центральною вулицею… Як вона, в дідька, зветься?.. Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць міняються на українські незалежні, але ми в такому віці, що тримаємо в пам’яті саме ті, совкові, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знає, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, піонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну їх, згадки про радянські вулиці, тягнуть за собою прикрі спогади. Повертаємося в сьогодення. А в ньому несемося ми, на жаль, у пряму кишку. Щоб нас викинуло в одну з клоак-околиць, як годиться решткам і покидькам. Місто, між іншим, — живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, жопа. У місті багато таких клоак-околиць, якщо вже так хочете — задниць… Стоп, це виходить, що в цього звіра багато гузиць?

Я зареготав так несподівано, що водій повернувся до мене, на хвильку переставши стежити за дорогою. Своїх думок про місто-звіра я, мабуть, уголос не висловлював, і зрозуміло, чому його дивує безпричинний сміх п’яного пасажира.

— Ти чого? — Сєва так крикнув мені у вухо, що воно заболіло і, здається, навіть згорнулося трубочкою.

Бажання сміятися зникло так само несподівано, як і виникло. Знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що мигтять повз нас. Подумки вирішую: варто б запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати десь. Тільки, боюся, воно не напишеться все так, як думається тепер. Усе ж таки багато шедеврів літератури й музики були створені під кайфом. Байдуже, алкогольним чи наркотичним. Деякі навіть навмисне експериментували з галюциногенами: це більше музикантів стосується — Моррисона, наприклад… Стоп, знову мене несе не туди!

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на гірській турбазі, куди мене запросив один давній друг. Його тато — директор підприємства, що постачає на турбазу харчі, і ми жили там на повному пансіоні. Я заплатив тільки символічні гроші за проживання. Тому за два дні до кінця відпустки в мене лишилася непристойно велика сума грошей, яку треба було негайно пропити. Ідею годі було б зреалізувати, якби мені не трапився Сєва. Я випадково зустрів його сьогодні серед білого дня в підземці. Ми згадали, що не бачилися років зі сто. До того ж учора Сєва вирядив жінку до Хмельницького, на речовий базар по манатки, вона трошки торгує, і повернеться половинка тільки завтра. Тож Сєва, якого жінка тримала в шорах, поводився так, немов зірвався з латунного ланцюга. Заквасили пристойно, і тепер Сєва віз мене в студмістечко до свого знайомого дівчиська, що ну точно, ну стопудово мало подружку…

— Хоч нічого так? — запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино й шоколадку.

— А тобі не один хрін?

— Поки що ні!

І справді, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я навіть під чаркою впізнаю: прожив же тут колись п’ять років. Ніби вчора було… …Пам’ятаю гуртягу… …Пам’ятаю номер кімнати — сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічогенькі. Даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив:

— Оце Свєта, а це… я не знаю, як тебе… ага, Наталка, дуже добре. Коротше кажучи, це Свєта, а це Наталка. Отак!

Свєта пішла ставити чайник, електричним чомусь не розжилися, і я тут-таки пообіцяв від щедрот подарувати найближчим часом. Наталка схопилася чистити картоплю. Я кинувся їй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що тринділи, орудуючи ножами, згадати не можу і, напевне, не зможу, але пам’ятаю: реготали на два голоси… …Потім сіли до столу… Я пив тільки горілку. Хоч спочатку всі хильнули шампанського, по краплі, але це далося взнаки… Пили, балакали, ще пили, потім — музика: стара добра «Армія коханців», Земфіра, «Свє-єт аз-заріл маю баальную душу»… Просив рок, знайшовся вічно живий «Квін», але загалом споживали дикий якийсь музичний коктейль із неактуальної для мене, але популярної в маршрутках російської попси… Танцювали… Пили… Ще танцювали… Допивали…

Сєва мені щось шепотів. Я всього не втяв. Тільки Наталя раптом почала збиратися. Їй треба було до іншого гуртожитку: вона там живе. Сюди ж просто в гості зайшла, а вже зовсім темно і далеко за північ. Свєта не відпускала, плела про якихось маніяків… Я втрутився, сказав, що проводжу Наталю і порозганяю к хрінам усіх маніяків, нехай тільки вони… …Далі пам’ятаю фрагментами. Провали в пам’яті… Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але не дуже… М’які пухкі губи… Нетерплячі рухи рук… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання… Може, то я так голосно сопу?.. Глухий зойк, полегшене зітхання… …Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини. Темно. Я підношу руку з годинником дуже близько до очей. Марно. Їдемо ще якийсь час, потім машина гальмує.

— Приїхали, — голос немов із глибокого колодязя…

…Я намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю: не той, у мене їх ціла в’язка. На поверсі біля дверей так само темно… Чи це у мене в очах?.. …Я на кухні. П’ю воду з чайника. Просто з носика. Світло горить, і я можу глянути на годинника. Пів на третю ночі! Бляха, де ж я встиг так теє… Знов темно в очах… Чи я їх заплющив? …Дзвінок не змовкає, а мені ліньки продерти очі. На них давить головний біль, у черепній коробці дзвінки й молоточки… А один, зараза, гучніший за всі! Якого чорта? Кому там робити нема чого?! Дзвонять у двері. Наполегливо. Я рвучко підвівся й сів, не розтуляючи очей. Голову наче лещатами стиснуло. Поволі розкліплюю повіки. Кімната стрибає і хитається, сонячне світло боляче ріже очі.

Дзвінок не стихає. Я труснув головою і помалу звівся на ноги. Пошукав очима джинси, згадав раптом, що зняв їх чомусь на кухні. Там вони й валяються, на стільчику.

— Та зараз! — кричу до вхідних дверей.

Навіть розмовляти боляче, це ж треба! Заліз у джинси, натяг футболку, відімкнув двері. Спочатку зайшов хтось у ментівському строї. За ним пропхався пом’ятий і знічений Сєва. Потім — іще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув мені корочку під носа.

— Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що, продовження сну?

Розділ 2

— Прізвище?

— Шкарада.

— Ім’я, по батькові?

— Андрій Миколайович.

— Рік народження?

— Сімдесятий.

— Тисяча дев’ятсот?

— А ви як думаєте?

— Відповідати треба повністю.

— Одна тисяча дев’ятсот сімдесятий рік Божий від Різдва Христового.

— Місце роботи?

— Газета «Міські новини».

— Хто?

— Що значить — хто?

— Посада ваша.

— Кореспондент.

— Давно там працюєте?

— Чотири роки…

— А згідно з документами квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?

— Яка різниця! Бомжував. То в приятелів тулився, то по гуртожитках…

— Значить, є різниця, якщо запитують.

— Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила в свого співмешканця. Коли вони взяли офіційний шлюб, то виселили мене, бо надумали продати квартиру.

— Де тепер ваша колишня дружина?

— Півтора року, як живе в Німеччині. У місті Мюнхені. П’є баварське пиво. А що, це важливо?

— Ваша правда, ми відхилилися від справи. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?

— Відпочивав на турбазі в Закарпатті… Я взагалі-то сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

— Де саме ви відпочивали? Хоч… ми знову відбігаємо від справи. З Наталею Кущенко давно знайомі?

— А хто це?

— Я можу показати фотографії й освіжити вашу пам’ять.

Міліцейський слідчий Величко недбало простяг пачку чорно-білих фотографій, немовби то були не знімки жертви злочину великим планом, а краєвиди пляжу Варадеро. Він звик роздивлятися такі фотокартки, і це зрозуміло. Так само ясно, що він хоче шокувати мене, відразу налякати і вивести з рівноваги своїм професійним цинізмом. Він не зважив на одну річ. Зрештою, він не міг на це зважити, бо не знав, що до спокійного, білого та пухнастого відділу культури однієї з найпопулярніших київських газет я приписаний більш-менш недавно. І поки одного мокрого листопадового вечора не дістав по голові у власному під’їзді, мав змогу роздивлятися не лише фотографії трупів, а й справжні трупи. Ба більше — сам ледь не став трупом. Навіть довелося одного разу стріляти в людину, рятуючи своє життя. Не люблю я штампованих літературних фраз, але, здається, недалеке минуле, від якого я намагався втекти і сховатися в ошатному пралісі української культури, таки наздоганяє мене. Якщо вже не наздогнало. Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився з розтуленого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось із тих, кого я знаю особисто. І поза тим щось знайоме вгадується в цьому профілі… Щось…

— Чорт!

— Упізнали?

— Т-так… Я знаю її… Чорт!

Учорашня Наталка. Подружка, з якою я познайомився під п’яне діло. Вона вчора пила шампанське, вино, горілку, дзвінко сміялася з моїх похабних анекдотів, танцювала зі мною… Я проводжав її додому… З нею я… Господи!..

— Сміливіше, сміливіше…

— Ми познайомилися вчора. Я був нетверезий… Не дуже, але все одно. Ми ще пили… Кепсько пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, в роті сухо… Важко говорити…

— Ми відхиляємося від справи. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам пригадувати.

— Дайте води!

— Відповідайте на запитання. Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко вчора ввечері. Нехай. За яких обставин?

— Ми випивали з Сєвою Горбуновим — це мій давній знайомий. А тоді він запропонував поїхати в гуртожиток до дівчаток. У нього є там знайома — Свєта…

— Горбунов стверджує, що пропозиція поїхати до дівчаток надійшла від вас.

— Отакої! Свєта, в якої ми пили, — моя знайома, а не його? І він їхав до неї в шахи грати, коли жінки вдома нема?

— Розберемося. Ви самі запропонували провести Наталю додому?

— Наче так… Сам…

— А дорогою почали чіплятися до неї. Вона пручалася. Ви вдарили її в обличчя… Ще б пак, п’яна агресивність далася взнаки! Вона знепритомніла, ви відтягли її в кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте?

— Що за фігня? Авжеж, я був п’яний. Але не так, щоб…

— Сядьте на місце! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!..