Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Гарлан Кобен - «Безневинний»

ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ

Розділ 1

РІНО, НЕВАДА
18 КВІТНЯ

Пронизливе дзеленчання дзвінка у двері увірвало міцний сон Кіммі Дейл.

Простогнавши, вона повернулась у ліжку та зиркнула на годинник, що стояв поруч.

На екрані світилися цифри: 11:47 ранку.

Попри те, що на дворі був полудень, у трейлері панувала північна мла. Кіммі це було до вподоби. Вона звикла працювати вночі і спати вдень. Протягом багатьох років, ще в ті часи, коли вона мешкала у Лас-Вегасі, Кіммі перепробувала безліч усіляких засобів — різноманітні штори, жалюзі, завіси, віконниці та світлонепроникні пов’язки на очі, допоки не домоглася свого і не винайшла саме ту ідеальну комбінацію, що дійсно запобігала тому, щоб сліпуче сяйво сонця Невади заважало її дрімоті. У Ріно сонячні промені були менш безжальними, але все одно вони вперто намагалися просотитися навіть у найменшу шпарину.

Кіммі підвелася та сіла у своєму величезному ліжку. Засинаючи, вона не вимкнула телевізор, і той досі працював, хоча й беззвучно. Кіммі й гадки не мала, якої моделі він був. Вона придбала його вже не новим, скористувавшись тією нагодою, що керівництво місцевого мотелю нарешті вирішило розпочати модернізацію і збувалося застарілого обладнання.

Екраном пропливали примари з якогось іншого світу. Наразі Кіммі спала сама, але так було не завжди. Були часи, коли в кожному своєму гостювальнику вона бачила потенційного чоловіка. Разом з ними до її ліжка приходили надії і сподівання, хоча тепер, озираючись на своє минуле, Кіммі розуміла, що всі вони були оманливими, не більш аніж ілюзією.

Тепер у неї вже не залишилося жодних надій.

Кіммі повільно підвелася з ліжка. Кожен рух спричинював біль у грудях — наслідки останньої, третьої за останні роки, пластичної операції, адже юність Кіммі вже давно минула. Вона не хотіла цієї операції, проте Челлі наполягав. Він уважав, що має нюх на такі речі. Груди Кіммі почали спадати, і разом з ними падала її популярність. Отже, вона погодилася.

Та після останнього хірургічного втручання шкіра на грудях була надто натягнута. Коли ж Кіммі лежала на спині, кляті груди спадали набік, а сосці нагадували риб’ячі очі. У двері знову подзвонили.

Кіммі глянула на свої ноги кольору ебенового дерева. Їй було лише тридцять п’ять, і в неї ніколи не було дітей, але варикозні вени вже проступали під шкірою, нагадуючи грубі електричні дроти. Вона надто багато років провела на ногах. Челлі волів би, щоб хірурги подбали і про ці вени також. Ні, Кіммі все ще була у прегарній формі, мала чудову фігуру та фантастичні сідниці, але ж, що не кажи, а тридцять п’ять — це не вісімнадцять. Уже почали з’являтися натяки на целюліт. До того ж, іще й ці кляті вени, що нагадують рельєфну мапу.

Кіммі взяла цигарку та встромила її до рота. Сірники були з логотипом її теперішнього місця роботи — стриптиз-клубу, що називався «Палкий Бобер». Колись Кіммі була зіркою у Лас-Вегасі, відомою під сценічним псевдонімом Чорна Магія. Але вона не жалкувала за тими часами. Щиро кажучи, вона не шкодувала ні за якими часами.

Кіммі Дейл накинула на плечі халат та відчинила двері спальні. У передпокої не було сонцезахисних засобів, і яскраве світло засліпило її. Кіммі затулила очі рукою та змигнула.

Оберігаючи свій дім, Кіммі ніколи не займалася тут справами, а тому гості у неї бували рідко. Єдине, що спадало їй зараз на думку — це те, що до неї могли завітати Свідки Єгови. На відміну від більшості мешканців цієї вільної країни, Кіммі нічого не мала проти того, щоб вони час від часу відвідували її оселю. Вона завжди запрошувала цих релігійних фанатиків увійти та уважно прислухалася до їхніх слів. Кіммі водночас і заздрила цим людям, що віднайшли себе в цьому світі, і щиро прагнула повірити в усі ті нісенітниці, які вони верзли. Це було майже так само, як з усіма чоловіками у її житті — кожного разу вона сподівалася, що саме сьогодні все буде інакше, що саме ці люди нарешті зможуть переконати її, змусять розділити їхню віру.

Кіммі відчинила двері, навіть не поцікавившись, хто там.

— Ви — Кіммі Дейл?

Дівчина, що стояла на порозі, була дуже молодою. Років вісімнадцяти чи, може, двадцяти. Вона аж ніяк не походила на Свідка Єгови. На її обличчі не було жодних ознак притаманної цим сектантам відсутньої посмішки. Спершу Кіммі була подумала, що це одна з новеньких дівчат Челлі, але майже одразу зрозуміла, що помиляється. Тобто, це не означало, що дівчина була непривабливою абощо. Ні. Просто вона була не для Челлі, бо не мала того яскравого зовнішнього блиску та пишноти, що він їх так полюбляв.

— Ви хто? — запитала Кіммі.

— Це не має значення.

— Перепрошую?

Дівчина опустила очі долу та закусила нижню губу. Цей останній жест видався Кіммі дещо знайомим, викликавши якусь дивну пульсацію у грудях.

Дівчина сказала:

— Ви знали мою матір.

Кіммі крутила цигарку у пальцях.

— Я знаю багато жінок, що мають дітей, — відповіла вона.

— Мою мати звали Кендейс Поттер, — вела своє дівчина.

Ці слова змусили Кіммі здригнутися. Надворі було більше як тридцять градусів, проте вона ще щільніше загорнулась у халат.

— Я можу ввійти?

Кіммі не пам’ятала, відповіла вона «так» чи «ні». Вона просто відступила вбік, і дівчина прослизнула повз неї.

— Я нічого не розумію, — сказала Кіммі.

— Кендейс Поттер була моєю матір’ю. Вона віддала мене на удочеріння того ж дня, як я народилася.

Кіммі намагалася тримати себе в руках. Зачинивши двері трейлера, вона запитала:

— Хочеш що-небудь випити?

— Ні, дякую.

Деякий час дві жінки дивилися одна на одну. Нарешті Кіммі схрестила руки на грудях і сказала:

— Боюся, я не зовсім розумію, навіщо ти прийшла до мене.
Дівчина почала свою розповідь так, немовби виголошувала добре підготовану промову.

— Два роки тому я дізналася, що я не рідна дитина. Я дуже люблю свою названу сім’ю і тому не хочу, щоб у вас склалося хибне враження. Я маю двох сестер та чудових батьків. У нас дуже гарні взаємини. І все це аж ніяк з ними не пов’язано. Просто справа у тім, що… Ну, є такі речі, які маєш з’ясувати до кінця, якщо ти вже про них довідався.

Кіммі хитнула головою, хоча й не змогла б пояснити, чому вона це зробила.

— Отже, я почала збирати інформацію. Це було нелегко. Проте є люди, що допомагають прийомним дітям віднайти своїх біологічних батьків.

Кіммі висмикнула цигарку з рота. Її руки тремтіли.

— Одначе ти маєш знати, що Кенді — тобто, я хочу сказати, що твоя матір — Кендейс…

— …Померла. Так, я знаю. Її було вбито. Я дізналася про це минулого тижня.

Кіммі відчула, що ледь тримається на ногах, що неначе стали гумовими. Вона сіла. На неї раптом налинули спогади, і ці спогади були дуже болісними.

Кендейс Поттер. «Цукерочка Кенді» — у клубах Лас-Вегаса її знали саме під цим прізвиськом.

— І чого ти хочеш від мене? — запитала Кіммі.

— Я розмовляла з поліціянтом, що розслідував це вбивство. Його ім’я Макс Дерроу. Ви пам’ятаєте цього чоловіка?

Так, звісно, Кіммі пам’ятала старого доброго Макса. Вони навіть були знайомі ще до вбивства. Спочатку детектив Макс Дерроу лише переглядав відеофільми. Розводився про занижену систему цінностей. Просто мертва стриптизерка, що навіть не має сім’ї. Ще один зашерхлий кактус, що псує краєвид — от і все, чим була Кенді для Дерроу. Звісно, Кіммі була вплутана у цю справу. Послуга за послугу. Бо так уже заведено в цьому світі.

— Так, — відповіла вона, — я його пам’ятаю.

— Він тепер у відставці. Я маю на увазі Макса Дерроу. Він каже, що вони знають убивцю, але не знають, де він зараз перебуває.

Очі Кіммі зволожилися від сліз.

— Відтоді минуло чимало часу.

— Ви з мамою були подругами?

Кіммі спромоглася кивнути. Звісно, для неї то були не просто старі спогади. Вона надто добре все пам’ятала. Адже Кенді була для неї більше, ніж подругою. Зазвичай на твоєму життєвому шляху зустрічається не так уже багато людей, на яких ти дійсно можеш покластися. Кенді була однією з них — мабуть, єдиною після матері, що померла, коли Кіммі минуло дванадцять. Вони були нерозлучними — Кіммі та це білошкіре дівча — і навіть виметикували собі прізвиська — Пік та Сеінєрс, запозичені зі старого фільму «Пісня Браяна», яким інколи користувалися, принаймні як професійним псевдонімом. А потім, так само як і у фільмі, біла подруга померла.

— Вона була повією? — і далі допитувалася дівчина.

Кіммі похитала головою та якомога переконливіше збрехала:

— Ні, ніколи.

— Але ж вона була стриптизеркою.

Кіммі промовчала.

— Я не засуджую її.

— Тоді чого ти домагаєшся?

— Хочу знати, якою була моя мати.

— Тепер це вже не має жодного значення.

— Для мене має.

Кіммі згадала, як вона сама почула жахливі новини. Деякий час їй довелося гастролювати неподалік від Тахо, виконуючи повільний танок із роздяганням в обідню пору. Кіммі танцювала перед, мабуть, найчисленнішим збіговиськом невдах за всю історію людства, чоловіками у брудних черевиках та з такими порожнечами у серці, які можна було заповнити лише витріщаючись на оголених жінок. Вона вже не бачила Кенді три дні поспіль, але нічого дивного, адже її самої не було в місті. Проте тепер, коли вона повернулася та знову вийшла на знайомі підмостки, до неї вперше почали доходити якісь невиразні чутки. Кіммі одразу збагнула: сталося щось дуже погане, і їй залишалось тільки благати Господа про те, щоб це ніяк не було пов’язано з Кенді.

Але воно було пов’язано.

— Твоїй матері нелегко велось у цьому житті, — сказала Кіммі.

Дівчина сіла, напружено очікуючи на продовження.

— Кенді гадала, що ми знайдемо вихід із цього хибного кола, розумієш? Спочатку вона покладала надії на випадкову зустріч із якимсь хлопцем у клубі. Сподівалася, що нас обов’язково помітять та заберуть звідти, але все це дурня. Деякі з дівчат уже спробували піти таким шляхом. Це ніколи не спрацьовує. Адже кожен із цих чоловіків хоче лише реалізувати свої примхи та фантазії, до тебе ж самої їм усім байдуже. Твоя мати дуже швидко це второпала. Вона завжди залишалася мрійницею, але при цьому ніколи не забувала про кінцеву мету.

Кіммі замовкла, дивлячись кудись убік.

— А що було потім? — наполягала дівчина.

— Потім той покидьок просто розчавив її, немов блощицю.

Дівчина засовалася на стільці.

— Детектив Дерроу сказав вам, що його звали Клайд Ренґор?

Кіммі кивнула.

— А він згадував про жінку на ймення Емма Лемей? Хіба вона не була його спільницею?

— Так, була. У деяких справах. Але подробиць я не знаю.

Коли Кіммі вперше почула страшні новини, вона не плакала. В неї просто не було сліз. Натомість вона не побоялася висунутися наперед. Адже вона важила життям, розповідаючи тому клятому Дерроу про все, що знала.

Погано те, що в цьому світі люди зазвичай не переобтяжені принципами. Але Кіммі ніколи б не зрадила Кенді, навіть тоді, коли було вже запізно і неможливо допомогти. Бо Кенді загинула не сама. Разом з нею померла найкраща частина самої Кіммі.

І тому вона співпрацювала з копами, здебільшого з Максом Дерроу. Хоч би хто це зробив — а Кіммі була впевнена, що Кенді вбили саме Клайд та Емма, — могли будь-якої миті дістатися і до неї. Вона ризикувала бути скаліченою або вбитою, але не збиралася відступати.

Урешті-решт, Клайд та Емма обрали інший шлях спекатися протиборства з Кіммі. Вони просто втекли.

Відтоді минуло десять років.

Дівчина запитала:

— А про мене ви знали?

Кіммі повільно схилила голову.

— Твоя мати розповіла мені. Однак то була наша єдина розмова про тебе. Їй було надто болісно згадувати. Ти маєш розуміти. Кенді тоді була зовсім юною. Їй виповнилося чи то п’ятнадцять, чи шістнадцять. Тебе забрали, щойно ти з’явилася на світ. Кенді навіть так ніколи і не дізналася, хто у неї народився — хлопчик або дівчинка.

У кімнаті запанувала гнітюча мовчанка. Кіммі дуже хотіла, щоб дівчина якнайскоріше пішла геть.

— Як ви гадаєте, що з ним сталося? Я маю на увазі Клайда Ренґора.

— Гадаю,шдше за все, він уже мертвий, — відповіла Кіммі, хоча насправді була впевнена, що це не так. Такі таргани, як Клайд, не вмирають. Вони просто риють собі новий прохід та повертаються, щоб заподіяти чергову шкоду.

— Я хочу знайти його, — сказала дівчина.

Кіммі підвела очі та зміряла її поглядом.

— Я хочу знайти вбивцю моєї матері. Хочу, щоб він відповів за скоєне перед судом. Я не багатійка, але трохи грошей мою.

На деякий час знову запанувала тиша. Здавалося, навіть повітря у кімнаті згустилося та стало якимось в’язким. Кіммі не знала, як краще сказати цій дівчині те, що вона збиралася сказати.

— Можна, я тобі дещо розповім? — зрештою наважилася вона.

— Звичайно.

— Твоя мати намагалася сміливо йти назустріч будь-чому.

— Чому саме?

Кіммі квапливо пояснила:

— Більшість дівчат здаються. Розумієш? Але тільки не твоя мати. Вона ніколи не відмовлялася від надій. Не підкорялась обставинам. Вона мріяла. Однак усі її спроби виграти були марними. Вона була приречена програти.

— Я вас не розумію.

— Дівчинко, скажи-но мені, ти щаслива?

— Так.

— Ти ще навчаєшся у школі?

— Я скоро їду до коледжу.

— До коледжу, — мрійливо повторила Кіммі. І трохи згодом додала: — Ти…

— Що я?

— Розумієш, ти — те єдине, що твоя мати виграла у своєму житті.

Дівчина мовчала.

— Кенді — твоя мати, вона б не хотіла, щоб ти мала будь-які справи з усім цим. Ти мене розумієш?

— Гадаю, що так.

— Зачекай-но хвилинку, — Кіммі відімкнула свою шухляду.

Звісно, вона там. Кіммі вже давно не зазирала сюди, але фотографія була на місці і лежала з самого верху. Зі світлини вона та Кенді посміхалися навколишньому світу. Пік та Сеєрс.

Кіммі глянула на своє власне зображення і раптом зрозуміла, що юна дівчина, котру колись називали Чорною Магією, наразі стала для неї незнайомкою, яка давно зникла назавжди.

Так, немовби і її тіло теж розтрощив кулаками Клайд Ренґор.

— Це тобі, — сказала вона.

Гостя взяла фотографію так обережно, неначе та була порцеляновою.

— Матуся була вродливою, — тихо промовила дівчина.

— Дуже.

— Вона виглядає щасливою.

— Вона ніколи не була щасливою, але стала б зараз.

Дівчина рішуче підняла підборіддя.

— Я не впевнена, що маю право усунутися від цієї справи.

«Отже, — подумала Кіммі, — ти значно більше схожа на свою матір, аніж собі гадаєш».

Потім жінки обійнялися та пообіцяли одна одній підтримувати зв’язок. Щойно дівчина пішла, Кіммі одяглася, поїхала до квітникаря та придбала дванадцять тюльпанів. Тюльпани були улюбленими квітами Кенді. Після цього Кіммі ще чотири години їхала до цвинтаря, де стала навколішки біля могили своєї подруги. Крім неї навколо не було жодної душі. Кіммі протерла крихітний надгробок. Це вона заплатила і за нього, і за ділянку на цвинтарі. Кенді заслужила на власну могилу.

— Сьогодні до мене заходила твоя донька, — голосно сказала Кіммі.

Віяв легкий вітерець. Кіммі заплющила очі та прислухалась. Їй здавалося, що вона чує голос Кенді. Голос, який замовк так давно. Цей голос благав подбати про безпеку її доньки.
І саме тут, під пекучим сонцем Невади, що обпалювало її шкіру, Кіммі заприсяглася, що подбає.

Розділ 2

ІРВІНҐТОН, НЬЮ-ДЖЕРСІ
20 ЧЕРВНЯ

— Відеофон, — пирхнув Мет Гантер, похитавши головою.

Він підвів очі до неба, сподіваючись хоча б на божественну підтримку, але натомість побачив лише величезну пивну пляшку.

Мет уже встиг звикнути до цієї химерної споруди, бо бачив її щодня, коли виходив зі свого кособокого будинку на дві сім’ї, з якого відшаровувалися залишки фарби. Її верхівка здіймалася вгору майже на 57 метрів, і тому обриси славетної пляшки на тлі неба робили її панівним елементом краєвиду. Раніше тут була броварня «Пабст Блу Ріббон», але 1985 року її закрили. Колись, чимало років тому, ця пляшка була розкішною водогінною баштою, обшитою сталевими, плакованими міддю листами, покритою глянсуватою емаллю та обладнаною золотим обмежувачем. Уночі башту підсвічували прожекторами так, що майже всі мешканці штату Нью-Джерсі могли бачити її з відстані у багато кілометрів.

Проте наразі все змінилося. Тепер, хоча колір башти і здавався брунатним, насправді він був іржаво-рудим. Етикетка з пляшки давно зникла. Водночас із занепадом пляшки, колись міцна спільнота місцевих мешканців не стільки розпадалася, скільки повільно подрібнювалась. У броварні ніхто не працював уже двадцять років. Але дивлячись на її руїни, можна було подумати, що це триває значно довше.

Мет зупинився на першій сходинці їхнього ґанку. Олівія, кохання усього його життя, і далі простувала вперед. Ключі від машини брязкали у її руці.

— Не думаю, що нам варто це робити, — сказав Мет.

Олівія навіть не сповільнила кроку.

— Мерщій. Це має бути цікаво.

— Телефон має бути телефоном, — наполягав на своєму Мет, — а відео мусить бути відео.

— Дуже мудре зауваження.

— Але коли та сама штуковина виконує обидві функції…це вже якесь збочення.

— Якраз те, на чому ти добре розумієшся, — відказала Олівія.

— Ха-ха. А тобі хіба не страшнувато?

— Мені? Ні.

— Відео та телефон водночас, — Мет замовк, підшукуючи доречні слова для того, що він хотів пояснити. — Це ж, не знаю, як краще сказати, щось на кшталт схрещування різних порід.

Щось схоже на одне з тих створінь у фільмах категорії В — покричів, які зазвичай виходять із-під контролю та знищують усе на своєму шляху.

Олівія лише здивовано поглянула на нього.

— Ти такий чудний.

— Я просто не впевнений у тому, що нам потрібні відеофони, от і все.

Олівія натиснула на кнопку дистанційного управління, відімкнувши замки, та почала відчиняти дверцята машини. Мет усе ще вагався.

Обернувшись, Олівія глипнула на нього.

— Чому ти так дивишся? — запитав він.

— Якби у нас обох були відеофони, — віджартувалася Олівія, — я могла б надсилати тобі зображення оголених дівок, аби ти не нудився на службі.

Мет відчинив дверцята.

— До «Верізону» чи до «Спринту»?

Від посмішки Олівії йому перехопило подих.

— Я кохаю тебе.

— Я теж тебе кохаю.

Вони сіли в машину, і Олівія обернулась до нього. Її стривожений погляд ледь не змусив його відвернутися.

— Усе буде чудово, — сказала вона, — Сподіваюся, ти це розумієш?

Він кивнув та силувано посміхнувся. Звісно, Олівія одразу помітить його нещирість, але варто було принаймні спробувати.

— Олівіє?

— Так?

— Що ти там казала про оголених дівок?

Кулачок Олівії стусанув його в руку.

Утім, щойно увійшовши до крамниці «Спринт» та почувши про дворічний контракт, Мет знову сильно занепокоївся. Професійна посмішка продавця здавалася йому сатанинською, як в одному з фільмів, де простакуватий чоловічок продає свою душу дияволові. А коли продавець несподівано вихопив звідкілясь мапу Сполучених Штатів та почав пояснювати, що червоним кольором позначено «нероумінгові» зони, Мет позадкував, воліючи опинитися поближче до дверей.

Щодо Олівії, то її збудження було просто безмежним, але в цьому знову ж таки не було нічого дивного, адже Метова дружина належала до того типу людей, що дуже легко захоплюються чимось новим та незнайомим. Вона була однією з тих рідкісних особистостей, котрі здатні радіти як великому, так і малому. Їхній шлюб міг би стати ідеальним підтвердженням правдивості твердження, згідно з яким протилежності дійсно приваблюють одна одну.

Продавець і далі торохтів. Мет просто не слухав його базікання, на відміну від Олівії, яка намагалася не пропустити жодного слова. Щоправда, вона поставила кілька запитань, але тільки тому, що так ведеться, бо крамар уже чудово втямив: ця рибка проковтнула гачок. Він також спромігся не тільки підсікти її та витягти на берег, а й засмажити та наполовину з’їсти.

Наразі вже починався процес травлення.

— Перепрошую, але мені конче слід підготувати деякі папери, — сказав продавець Гейдс, вислизаючи з торгової зали.

Олівія міцно стиснула руку Мета, її обличчя сяяло.

— Ну? Хіба ж це не кумедно?

Мет жартома здивовано зсунув брови.

— Що саме?

— Ти дійсно вжив вислів «оголені дівки»?

Вона розсміялася та притулилася головою до його плеча.

Звісно, і це короткочасне запаморочення, і радісна посмішка, що постійно сяяла на обличчі Олівії, означали дещо значно більше, ніж радісне збудження від купівлі нових мобільників.

Придбання відеофонів було лише символом, який указував на те, що мало статися.

У них буде дитина.

Два дні тому Олівія зробила тест на вагітність, і з відчуттям, схожим на релігійне благоговіння, Мет спостерігав за тим, як на білому тлі невеличкої палички поступово проступає червоний хрест. Це настільки приголомшило його, що він не міг вимовити ані слова. Цілий рік вони чекали цього. Від самого початку свого спільного життя обоє перебували в постійній напрузі.

Підсвідоме очікування чергової невдачі перетворило те, що в інших зазвичай виходило невимушено та стихійно, на щось подібне до містичного ритуалу з налагодженими до найменших дрібниць щоденними замірюваннями температури, позначками у календарі, тривалим невживанням алкоголю та неабиякими заповзятістю, ревністю та пристрастю.

Тепер усе це позаду. Він застеріг її, що радіти ще надто рано, що тест не є кінцевим доказом. Але внутрішня осяйність, яку випромінювала Олівія, промовляла сама за себе. Це створювало силу, потужнішу за будь-який буревій чи хвилю цунамі. Мет не мав жодного шансу протистояти їй.

Ось чому зараз вони опинились у цій крамниці.

Олівія особливо наголошувала на тому, що завдяки відеофонам їхня родина, що невдовзі поповниться ще одним членом, зможе вести таке сімейне життя, яке покоління їхніх батьків не здатне було навіть уявити. Завдяки відеофону, вони обоє ніколи не пропустять жодної важливої (чи не важливої) події, що станеться у житті їхньої дитини — перший крок, перше слово, те, як їхня дитина зазвичай гратиметься, і взагалі хай би що там відбуватиметься.

Принаймні саме з цією метою було придбано відеофони.

За годину, коли вони повернулися до своєї половини будинку на дві сім’ї, Олівія цьомкнула чоловіка у щоку та почала підійматися сходами нагору.

— Гей, — картинно вигнувши Дуґою брови, гукнув їй навздогін Мет, тримаючи в руках свій новий телефон, — а ти хіба не хочеш перевірити якість зображення?

— Відеозапис триває лише п’ятнадцять секунд.

— П’ятнадцять секунд, — він трохи подумав, стенув плечима і сказав: — Отже, нам доведеться зробити прелюдію трохи довшою.

Чудово розуміючи, що саме він має на увазі, Олівія застогнала.

Їхній будиночок був розташований у місцевості, вигляд якої більшості людей навряд чи сподобався б. Але вічні сутінки, що їх створювала тінь від гігантської пивної пляшки Ірвінґтона, дивним чином діяли заспокійливо. Спершу, тільки-но звільнившись із в’язниці, Мет уважав, що просто не заслуговує на краще помешкання (і це було дуже доречно, бо щось краще він навряд чи міг собі дозволити).Тому, незважаючи на протести рідних, дев’ять років тому він його орендував. Ірвінґтон виявився сонливим містечком, у якому кількість афроамериканців становила майже вісімдесят відсотків. Скоріше за все, дехто з мешканців мав усталені переконання стосовно того, що цей Гантер тут через той злочин, за скоєння якого опинився за ґратами. Для них це було цілком очевидно. Насправді ж усе було зовсім не так просто, але Мет не зумів би дохідливо пояснити, чому він був іще не готовий повернутися до життя у передмісті. Надто вже різким видався б перехід, і це могло викликати щось на кшталт сухопутного варіанту кесонної хвороби.

Хай би там як, але саме це оточення — бензозаправна станція «Шелл», стара крамниця залізних виробів, місцеві п’янички на порепаному тротуарі, постійний гуркіт літаків, що прямували до Ньюаркського аеропорту та закусочна, що ховалася у тіні колишньої броварні — стало йому рідним.

Коли Олівія переїхала до нього з Вірджинії, Мет був упевнений, що вона наполягатиме на переїзді в інше місце. Він знав, що його дружина звикла, якщо і не до набагато кращого, то, принаймні, до цілком іншого довкілля. Олівія росла у маленькому провінційному містечку Норсуейз, у штаті Вірджинія. Її мати втекла з дому, коли дівчинка тільки почала робити перші кроки. Вони з батьком залишилися удвох.

Попри досить похилий вік для «молодого батька» — коли Олівія народилася, Джошуа Мюррею вже виповнився п’ятдесят один рік — він дуже тяжко працював, щоб створити справжній дім для себе і своєї доньки. Джошуа був міським лікарем Норсуейза — одним з тих терапевтів, яким доводиться робити геть усе: від видалення апендиксу в шестирічної Мері Кейт Джонсон, до лікування подагри діДуґана Райтмана.

Олівія розповідала, що Джошуа був дуже доброю, лагідною людиною та чудовим батьком, який до нестями кохав свою єдину дитину. Їх було тільки двоє — батько з донькою — і вони мешкали у цегляному муніципальному будинку неподалік від центральної вулиці. Приймальня батька розташовувалась у прибудові, праворуч від під’їзної доріжки. І майже кожного дня після школи Олівія поспішала додому, щоб допомогти татові приймати хворих. Вона або підбадьорювала переляканих дітлахів, або просто теревенила з Кессі, яка вже багато років була водночас і секретаркою у приймальні, і медичною сестрою. Крім цього, вона, можна сказати, панькалася з Олівією. Якщо тато був надто зайнятим, Кессі готувала вечерю та допомагала дівчинці з домашніми завданнями. Щодо самої Олівії, то вона просто обожнювала батька та збиралася — хоча тепер і вважала свої тодішні мрії безнадійно наївними — стати лікарем і працювати разом з ним.

Але коли Олівія закінчувала коледж, усе змінилося. Її батько, єдина рідна людина на цьому світі, помер від раку легень. Це докорінно змінило її життя. Давно омріяне бажання вступити до школи медицини — яку колись закінчив її батько — померло разом з ним. Олівія розірвала заручини зі своїм тодішнім коханим, однокурсником на ймення Дуґ, та повернулася до їхнього старого будинку в Норсуейзі. Проте жити тут, коли батька вже не було поруч, виявилося надто болісно. Зрештою, вона продала дім та переїхала до багатоквартирного будинку в Шарлотсвіллі. Її робота у компанії, що займалась програмним забезпеченням комп’ютерів, була пов’язана з постійними діловими поїздками по всій країні. Почасти саме завдяки цьому відбулося поновлення їхніх колишніх взаємин з Метом, що колись тривали надто недовго.

Ірвінґтон, що у штаті Нью-Джерсі, знаходився за тисячі кілометрів, як від Норсуейза, так і від Шарлотсвілля, проте Олівія вже вкотре здивувала Мета. Вона забажала залишитись у цьому місці, хоч би який препоганий вигляд воно мало, щоб вони змогли заощадити достатньо грошей на будинок їхньої мрії, договір на придбання якого вже було укладено.

Через три дні потому, як вони придбали відеофони, Олівія повернулася додому та одразу ж попрямувала нагору. Мет налив склянку газованої води з лаймом та прихопив декілька кренделиків, що мали форму сигар. Через п’ять хвилин потому він вирушив слідом за дружиною. Олівії не було у спальні. Тоді він зазирнув до невеличкого кабінету. Його дружина сиділа за комп’ютером. Спиною до нього.

— Олівіє?

Вона обернулась та посміхнулась чоловікові. Мета завжди дратувало старе, заяложене твердження, буцімто посмішка може освітлювати все навкруги, але посмішка Олівії дійсно неначе вмикала світло у всьому навколишньому світі. Її посмішка була заразливою. Вона діяла на нього немов потужний каталізатор, додавала у його життя нові кольори та до невпізнання змінювала добре знайому кімнату.

— Про що ти зараз думаєш? — запитала Олівія.

— Про те, як сильно я тебе хочу.

— Навіть вагітну?

— Особливо вагітну.

Олівія натиснула на кнопку, і екран потьмянів. Вона підвелася та ніжно поцілувала його в щоку.

— Мені потрібно поскладати речі.

Олівія вирушала у відрядження до Бостона.

— О котрій годині твій рейс? — поцікавився Мет.

— Я, мабуть, поїду машиною.

— Чому?

— В однієї моєї подруги після перельоту стався викидень. Я просто не хочу випробовувати долю. Крім того, завтра зранку, перед від’їздом, мені потрібно відвідати доктора Геддона. Він хоче ще раз підтвердити результати тестування та переконатися, що зі мною все гаразд.

— Хочеш, щоб я поїхав із тобою?

Олівія заперечливо похитала головою.

— У тебе є робота. Поїдеш наступного разу, коли мені будуть робити сонограмму.

— Як скажеш.

Олівія ще раз поцілувала чоловіка, але цього разу поцілунок тривав довше.

— Скажи мені, — пошепки запитала вона, — ти щасливий?

Мет збирався було відбутися якимсь жартом. Але передумав. Натомість він подивився їй просто у вічі й відповів:

— Дуже.

Усе ще посміхаючись своєю паралізуючою посмішкою, Олівія відступила від нього.

— Мені краще якнайскоріше почати складати речі.

Мет дивився, як вона віддаляється від нього. Потім іще трохи постояв у дверях, відчуваючи якусь дивну легкість у грудях. Він дійсно був щасливим, і це відчуття лякало його до смерті.

Адже все те добре, що трапляється у твоєму житті, таке вразливе. Ти усвідомлюєш це, коли вбиваєш хлопця. Ти усвідомлюєш це, якщо чотири роки твого життя минають у в’язниці суворого режиму.

Щастя таке вразливе та нестабільне, що навіть найменший подув вітру може його зруйнувати.

Або це може зробити телефонний дзвінок.

Коли завібрував відеофон, Мет був на роботі.

Він подивився на визначник номеру та побачив, що то Олівія. Як завжди, Мет сидів за своїм робочим столом. З тих, що розраховані на двох людей, які сидять обличчям одне до одного.

Проте місце навпроти спорожніло вже три роки тому. Його брат Берні придбав цей стіл, коли Мет вийшов із в’язниці. До того як сталося те, що в їхній родині евфемістично називали «прикрістю», Берні мав грандіозні ідеї щодо братів Гантерів. І він аж ніяк не бажав відмовлятися від тих ідей. Мет мав раз і назавжди залишити минулі роки у минулому. Адже «прикрість» була не більш аніж вибоїною на його життєвому шляху, і тепер брати Гантери мали прямувати далі.

Берні був настільки переконливим, що Мет майже почав поділяти його впевненість.

Брати сиділи разом за цим столом шість років. Саме в цій кімнаті вони вдвох займалися своїми юридичними справами. Берні — прибутковими корпоративними, тимчасом як Мету — засудженому карному злочинцю — було офіційно заборонено працювати юристом, а тому справи, які діставалися йому, не були ані корпоративними, ані прибутковими. Тобто становили цілковиту протилежність справам його брата. Партнерам Берні такий стан речей здавався дуже дивним, але вони не розуміли того, що жоден із братів не прагнув усамітнення. Усе дитинство вони спали в одній кімнаті, на двоярусному ліжку, і Берні тоді був голосом, що лунав у темряві з верхньої койки. Вони обоє жадали повернути ті часи. Принаймні, Мет точно стремів до цього. Він ніколи не почувався затишно, бувшим на самоті. Він почувався затишно лише поруч із Берні.

Так і було. Шість років.

Мет поклав руки на поверхню столу, зробленого з червоного дерева. Треба було б давно позбутися його. Вже три роки ніхто не сідав по інший бік, але все одно час від часу Мет позиркував на місце навпроти, сподіваючись побачити знайому фігуру Берні.

Відеофон знову завібрував.

Ось Берні має все — чудову дружину, двох чудових хлопчаків, будинок у престижному передмісті, партнерство у великій юридичній фірмі, прекрасне здоров’я та любов усіх, хто його знав. А наступної миті члени родини кидають грудки землі на віко його домовини, намагаючись зрозуміти, як таке могло статися. Аневризма головного мозку, як сказав лікар. Ти можеш чудово прожити з цим багато років, а потім раптом — бумс! — і твоє життя скінчено.

Відеофон працював у режимі «вібрація-дзвінок». Наразі він припинив вібрувати та почав награвати пісню зі старого телевізійного фільму «Бетмен». Тієї, слова якої просто зачаровують — тривалий час лунає щось на кшталт «на-на-на», а потім раптовий вигук: «Бетмен!».

Мет зняв новий телефон з паска.

Деякий час він вагався, тримаючи палець над кнопкою відповіді. Щось було не так із цим дзвінком. Незважаючи на те, що Олівія працювала у комп’ютерному бізнесі, вона геть зовсім не розумілася на всьому, що було якось пов’язано з більш-менш складним технічним обладнанням. Олівія дуже рідко користувалася відеофоном, а коли їй треба було потелефонувати, то, чудово знаючи, що Мет у своєму офісі, вона дзвонила йому по звичайному телефону. Саме так вона б зробила і цього разу.

Зрештою, Мет натиснув кнопку відповіді, але на екрані з’явилося повідомлення, що «завантажується фотографія». І це теж було дуже дивно. Тому що, попри все своє захоплення новою електронною іграшкою, Олівія ще не навчилася користуватись відеокамерою.

Пролунав сигнал інтеркому.

Роланда — Мет волів би називати її своєю секретаркою або асистенткою, але це могло б йому зашкодити — відкашлялась.

— Мете?

— Я слухаю.

— Марша очікує на другій лінії.

Не зводячи очей з екрана, Мет зняв слухавку офісного телефону, щоб поговорити зі своєю невісткою, вдовою Берні.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт, — відповіла Марша. — Олівія ще в Бостоні?

— Так. Правду кажучи, мені здається, що якраз цієї миті вона намагається переслати якесь фото на мій мобільний.

— Он як, — Марша ненадовго замовкла. — Ти все ще збираєшся приїхати сьогодні?

Добігала кінця підготовка нової оселі Мета та Олівії. У черговий раз доводячи міцність родинних зв’язків, вони будуть жити неподалік від Марші та хлопців. Будинок розташовувався у Лівінґстоні — місті, де вони з Берні народилися та зростали.

Мет сумнівався у доцільності повернення до рідних пенатів. Люди мають тривку пам’ять. Хоч би скільки часу минуло, він назавжди залишиться об’єктом усіляких чуток, натяків та інсинуацій. З одного боку, сам Мет давно не звертав жодної уваги на такі дріб’язки. Але з іншого боку, він непокоївся через Олівію та їхню майбутню дитину. Прокляття, що висить над батьком, переходить на сина і все таке інше.

Проте Олівія була готова ризикнути. Вона щиро прагнула цього повернення.

До того ж існувала ще одна проблема. Мет не знав, який евфемізм краще для неї дібрати, і зупинився на «надмірній чутливості та збудливості» Марші. Через рік після наглої смерті Берні у неї стався невеликий нервовий зрив, і Марші довелось на два тижні поїхати «відпочивати» (черговий евфемізм, що їх так полюбляли в їхній родині), а Мету переїхати до їхньої оселі та доглядати хлопчиків. Наразі з Маршею було все гаразд — принаймні так казали — але Мет вважав за краще жити десь поблизу.

Саме сьогодні мав відбутися технічний огляд нового будинку.

— Я незабаром виїжджаю. А що сталося?

— Ти не міг би заїхати по дорозі?

— До вас?

— Так.

— Звісно, я заїду.

— Якщо я невчасно…

— Ні, ну що ти.

Марша була вродливою жінкою з бездоганним овалом обличчя, що іноді набувало розгубленого та спантеличеного виразу, а її знервований погляд майже весь час був спрямований угору, неначе вона хотіла впевнитися у тому, що чорна хмара нікуди не ділася. Звісно, це було чисто фізіологічною реакцією, але аж ніяк не точним віддзеркаленням того, що насправді відбувалося у її душі.

— З тобою все гаразд? — поцікавився Мет.

— Так, я в порядку. Нічого серйозного. Просто… Ти б не міг кілька годин посидіти з дітьми? У мене шкільні збори, а Кайри сьогодні ввечері не буде.

— Може, мені повечеряти з ними де-небудь?

— Це було б просто чудово. Тільки не в Макдональдсі, добре?

— Як щодо китайського ресторану?

— Чудово.

— От і добре. Вважай, що я вже там.

— Дякую.

На екрані відеофону почало з’являтися зображення.

— До скорої зустрічі, — сказав він.

Марша теж попрощалася та поклала слухавку.

Тепер Мет міг повністю зосередитися на своєму мобільному. Примружившись, він удивлявся в екран. Той був зовсім крихітним. Не більше трьох чи чотирьох сантиметрів по діагоналі.

День був сонячним. Вікно було не завішено. Яскраве світло заважало. Мет затулив екран рукою від сонячних променів та схилився над телефоном так, аби той опинився у затінку. Це трохи допомогло.

На екрані з’явився чоловік.

Було важко роздивитись усі подробиці, але, судячи з усього, йому було десь тридцять п’ять років — так само як і Мету. Чоловік мав дуже темне, синяво-чорне волосся. Він був удягнений у червону, розстебнуту сорочку. Його рука була здійнята догори, неначе він махав нею. Він перебував у кімнаті з білими стінами та вікном, крізь яке виднілося сіре небо. Чоловік посміхався — однією з цих самовдоволених «я-краще-за-тебе» посмішок. Мет утупився у його обличчя. Роздивившись очі свого візаві, Мет міг би заприсягтися, що їхній вираз був глузливим.

Мет не знав цього чоловіка.

Не знав він і того, чому саме його дружина вирішила надіслати йому це фото.

Екран потьмянів та знову став чорним. Мет нерухомо сидів на своєму місці.

У вухах гуло, неначе до них піднесли великі морські мушлі. Він розрізняв і інші звуки — стукіт працюючого факсу, тихі голоси, шум машин, що проїжджали по вулиці — але всі вони долинали до нього ніби крізь фільтр.

— Мете?

Це був голос Роланди Гарфілд, згаданої асистентки/секретарки. Юридична фірма була не в захваті, коли Мет узяв її на роботу. Дівчисько мало надто «вуличний» вигляд на тлі пихатих нікчем із «Картер Стьорджис». Але Мет наполягав і домігся свого. Роланда колись була однією з його перших клієнток, а також однією з його, на жаль, дуже нечисленних перемог.

Відбуваючи свій термін у тюрмі, Мет спромігся набрати досить «кредитів» для того, щоб здобути ступінь бакалавра гуманітарних наук. Ступінь з юриспруденції він здобув невдовзі після виходу на волю. Берні, головне джерело енергії у Ньюаркській юридичній фірмі «Катер Стьорджис», вирішив, що йому вдасться переконати колегію адвокатів зробити виняток та прийняти до своїх лав колишнього в’язня, що до того ж був його братом.

Він помилився.

Утім Берні не належав до тих людей, яких легко знеохотити. Згодом йому вдалося переконати своїх партнерів, і Мет був зарахований у фірму на посаду «помічника юриста». Це було прости чудове, всеосяжне формулювання, яке могло означати все, що завгодно.

Спочатку партнерам Берні по «Картер Стьорджис» ця ідея була зовсім не до вподоби. Ще б пак, колишній в’язень у їхній респектабельній юридичній фірмі? Це просто неможливо. Але Берні апелював до їхньої гуманності, яку вони нібито ставили понад усе: зарахування Мета до штату фірми зробить їм чудову рекламу. Це продемонструє усім, що їхня фірма — не якась там бездушна та безлиця компанія, адже її керівництво вірить у те, що кожна людина має право на другий шанс, принаймні теоретично. Мет розумний та винахідливий. Він стане справжнім надбанням. Опріч того, він може взяти на себе величезну кількість справ, якими фірма мала займатися на громадських засадах, і тоді його партнери зможуть без перешкод спорожнювати кишені багатих клієнтів, не відволікаючись на представників нижніх верств суспільства.

І останні два козирі: Мет буде працювати задешево — хіба він має вибір? А якщо вони не погодяться, то його брат Берні, першокласний юрист та головний лобіст інтересів фірми у вищій лізі, звільниться зі своєї посади.

Партнери обміркували цей сценарій: чому б не зробити добру справу та водночас подбати про власний зиск? Зрештою, саме на такій логіці ґрунтується майже вся благодійність.
Очі Мета, як і раніше, були втуплені у темний екран телефону. Його серце калатало у ритмі тустепу. Він бажав знати, ким міг бути той хлопець із синяво-чорним волоссям.

Роланда стала просто перед ним, уперши руки в боки.

— Що тут, у біса, коїться? — сказала вона.

— Що? — Мет нарешті трохи опанував себе.

— З тобою все гаразд?

— Зі мною? Так, звичайно.

Роланда якось дивно глянула на нього.

Відеофон знову завібрував. Роланда досі стояла на місці, схрестивши руки на грудях. Мет виразно подивився на неї, але вона не зрозуміла натяку. Втім, так було майже завжди.

Телефон завібрував іще раз, після чого почав награвати пісню з «Бетмену».

— Ти що, не збираєшся відповідати? — поцікавилася Роланда.

Мет зиркнув на визначник номеру. Там знову висвітився телефон його дружини.

— Гей, Бетмене!

— Зараз відповім.

Він доторкнувся великим пальцем до зеленої кнопки, відтягуючи момент, коли треба буде на неї натиснути, але зрештою натиснув. Екран знову засвітився.

Тепер це було не просто фото, а відео.

Попри технологічний прогрес, якість зображення на миготливому дисплеї була навіть у кілька разів гірша, ніж у фільмах Запрудера. Секунду чи дві Мет змарнував на те, щоб зосередитися на зображенні. Він знав, що відео триватиме зовсім недовго. Десять, максимум п’ятнадцять секунд.

На екрані була кімната. Камера пропливла повз телевізор, закріплений на кронштейні. На стіні виднівся якийсь малюнок — але розібрати, що саме на ньому зображено, Мет не міг. Проте складалося загальне враження, що це кімната готелю. Камера зупинилась перед дверима у ванну.

А потім на екрані з’явилася жінка.

Платинова білявка у сонцезахисних окулярах та синій сукні, що облягала фігуру. Мет насупив брови.

Що має означати вся ця чортівня?

Жінка трохи постояла на місці. У Мета склалося враження, що вона не підозрює про те, що її знімають. Камера рухалася разом з нею. А потім, після останнього яскравого спалаху сонячного світла, зображення раптом знову стало досить чітким.

Коли жінка попрямувала до ліжка, Метові перехопило подих.

Він упізнав цю ходу.

Він також упізнав манеру сідати, невпевнено посміхатися, підіймати підборіддя та схрещувати ноги.

Він неначе скам’янів.

З іншого кінця кімнати пролунав лагідніший, аніж звичайно, голос Роланди:

— Мете?

Він не звернув на це жодної уваги. Тепер камера опустилася нижче. Можливо, її поставили на стіл. Але, як і раніше, вона була спрямована на ліжко. До платинової білявки наближався чоловік. Мет бачив лише його спину. На ньому була червона сорочка, і його волосся було синяво-чорним. Прямуючи до ліжка, він затуляв собою жінку. І саме ліжко теж.

Мет відчував, як затьмарюються його очі. Він зморгнув, зір прояснився, але водночас почав тьмяніти екран телефону. Блимнувши востаннє, він остаточно згас, залишивши Мета сидіти на його місці у кабінеті, разом з Роландою, що й далі допитливо дивилася на нього, та фотографіями на тому боці столу, де колись сидів його брат, які теж нікуди не поділися. А Мет був упевнений — ну, майже впевнений, адже діагональ екрана становила не більше трьох-чотирьох сантиметрів, так? — що жінка на ліжку в безвісній кімнаті готелю, жінка у синій сукні, що облягала фігуру, мала на собі платиново-біляву перуку. Тому що насправді вона була брюнеткою на ймення Олівія і його дружиною.

Книжки цього автора
Додому. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Додому

18 оцінок

Патріку Муру й Рісу Болдвіну було по шість років, коли одного дня вони не повернулися додому. Згорьовані батьки та поліцейські кинули всі сили на пошуки зниклих дітей. Але хлопців так і не знайшли… Через десять років Патрік Мур повертається   Читати далі »
115line
25 грн
Скоро знову у продажу
Електронні книги цього автора
Електронна книга Твоя перша остання брехня. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
На цвинтарі, ховаючи чоловіка, що був застрелений у неї на очах під час пограбування, Майя Штерн вважала, що це трагічна крапка у ще одній історії кохання. Вона мусить жити далі заради доньки   Читати далі »
69line
55 грн
До кошика
Електронна книга Додому. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Додому

18 оцінок

Патріку Муру й Рісу Болдвіну було по шість років, коли одного дня вони не повернулися додому. Згорьовані батьки та поліцейські кинули всі сили на пошуки зниклих дітей. Але хлопців так і не знайшли… Через десять років Патрік Мур повертається   Читати далі »
73line
58 грн
До кошика