Стівен Кинг — «Вітер у замкову шпарину. Темна вежа 8»

Старкбласт

… Роланд уже не раз помічав таке за пухнастиком, і це змусило його замислитися, хоча іншим він нічого не сказав. Може, за ними слідом хтось ішов? У це йому не надто вірилося, але поза малого (піднятий ніс, прищулені вуха, скручений хвіст) викликала у пам`яті якийсь невиразний спогад чи асоціацію, та він ніяк не міг пригадати, з чим це пов`язано.
— Чому Джейк хоче бути сам? — запитала Сюзанна.
— Тебе це непокоїть, Сюзанно з Нью-Йорка? — поцікавився Роланд.
— Так, Роланде з Ґілеаду, мене це непокоїть. — І вона всміхнулася йому, доволі доброзичливо, та в очах спалахнув добре знайомий вогник злості. Дала про себе знати Детта Волкер, здогадався Роланд. Вона так і не щезла остаточно, та він і не шкодував про це. Без тої дивачки, її колишнього другого «я», що досі крижинкою сиділо в її серці, Сюзанна була б лише симпатичною темношкірою жіночкою, яка нижче колін не мала ніг. А з Деттою всередині вона була особою, з якою варто було рахуватися. Небезпечною особою. Стрільцем.
— Йому є над чим поміркувати, — тихо сказав Едді. — Він багато пережив. Не кожен хлопчик оживає з мертвих. Та й потім, Роланд правильно каже: якщо хтось спробує стати в нього на шляху, то цей хтось дуже про це пошкодує.
— Едді зупинився, тримаючи коляску за ручки, стер з чола піт і подивився на Роланда. — Роланде, а в цьому передмісті дупи світу взагалі хто-небудь лишився? Чи вони всі рушили з місця й пішли далі?
— О, дехто лишився, на мій здогад.

Та то був не тільки здогад. Кілька разів, поки вони мандрували Шляхом Променя, на них потайки позирали чиїсь очі. Одного разу то була перелякана жінка, що пригортала до себе двох дітей, а третя дитина — немовля — висіла в неї на шиї в слінгу. Ще був старий фермер, наполовину мутант, у якого з кутика рота звисало й посмикувалося щупальце. Цих людей Едді й Сюзанна не помітили, не відчули вони й інших, які (Роланд був цього певен) ховалися в лісі та у високій траві на всьому шляху їхнього простування. Едді та Сюзанні ще багато чого слід було навчитися. Втім, деяких навичок вони все-таки вже набули. Бо Едді спитав:

— Це ті, кого Юк весь час нюхом чує позаду?
— Не знаю. — Роланд хотів було додати, що у дивних пухнастикових думках було присутнє ще щось, але вирішив промовчати. Стрілець багато років провів без ка-тету, і для нього стало звичкою тримати все в собі. Звичкою, якої йому треба було позбуватись, якщо він хотів, щоб тет залишався міцним. Але не тепер, не цього ранку…

Вітер у замкову шпарину

… Якось, коли Тіму було одинадцять років, Великий Рос і його напарник, Великий Келз, поїхали на своїх підводах Головною дорогою до того місця, де Стежина Залізних Дерев заходила в ліс. Так вони робили щоранку, крім сьомого дня, коли все село Лісове відпочивало. Проте того дня повернувся лише Великий Келз. Шкіра в нього була вкрита сажею, шкіряна куртка лісоруба вся обвуглилася. У лівій холоші домотканих штанів була дірка, крізь яку проглядала шкіра, червона й уся в пухирях. Він згорбився на сидінні своєї
підводи, наче був надто втомлений, щоб випростатись. Нел Рос підійшла до дверей своєї хатини й заплакала:

«Де Великий Рос? Де мій чоловік?»

Великий Келз повільно похитав головою. З його волосся на плечі посипався попіл. Він сказав лише одне слово, та від нього Тімові коліна підкосилися. Його мати заголосила. Те слово було «дракон».

Ніхто з нині живих не бачив нічого подібного до Нескінченного лісу, бо світ зрушив з місця. Той ліс був темний і сповнений небезпек. Лісорубам з Лісового села це було відомо краще, ніж будь-кому в Серединному світі, та навіть вони не знали нічого про те, що могло жити чи рости за десять коліс від того місця, де закінчувалися діброви блоссі й починалися залізні дерева — височезні похмурі стражі. Великі хащі були загадкою, сповненою дивовижних рослин, дивних тварин, смердючих боліт і (так люди казали) речей, залишених Древніми, які часто несли смерть.

Фолькен Лісового боялися Нескінченного лісу, і недаремно. Великий Рос був не першим лісорубом, що рушив Стежиною Залізних Дерев і не повернувся. Проте й любили вони його також, бо саме залізні дерева годували й одягали їх та їхні сім`ї. Люди розуміли (хоча ніхто вголос цього не казав), що ліс живий. І, як усім живим істотам, йому потрібно було їсти. Уяви себе птахом, що ширяє понад велетенськими обширами незайманої природи. Згори вони можуть видаватися велетенською зеленою сукнею, такою темною, що відливає чорним. Уздовж подолу сукні йшла облямівка світлішого відтінку зелені — діброви дерев блоссі. А під ними, на найдальшому краю Північної Баронії, лежало село Лісове, остання твердиня цивілізації. Якось Тім запитав у батька, що таке цивілізація.

— Податки, — відповів Великий Рос і невесело розсміявся.

Більшість лісорубів далі дібров блоссі ніколи не заходили. Бо навіть там на них чигали несподівані небезпеки. Багато людей пропало в дібровах за ті роки, але деревина блоссі була варта ризику. То була прекрасна вузькошарова деревина, золотистого кольору і така легка, що ледь не в повітрі могла плавати. З неї робили чудові судна для озер і річок, але для моря вона не годилася — навіть помірного шторму корабель, побудований з дерева блоссі, не витримав би.

Для морських подорожей потрібне було залізне дерево, а за нього велику ціну платив Ходіак, покупець із Баронії, який двічі на рік приїжджав на тартак у Лісовому. Саме залізні дерева надавали Нескінченному лісу його зелено-чорного забарвлення, і лише найхоробріші лісоруби наважувалися йти по них у ліс, бо такі небезпеки чатували на Стежині Залізних Дерев — яка, мов голочка, ледве проколювала «шкіру» Нескінченного лісу, не забувайте про це, — що порівняно з ними змії, вервели та бджоли-мутанти з дібров блоссі здавалися безневинними.

Наприклад, дракони. Так на одинадцятому році життя Тім Рос втратив тата. Не було більше сокири й щасливої монетки, що теліпалася на кремезній шиї Великого Роса на тонкому срібному ланцюжку. Невдовзі й клапоть землі в селі та своя місцина у світі могли зникнути. Бо в ті далекі часи, коли наставала пора Широкої Землі, разом з нею приїжджав Збирач податків з Баронії. З собою він привозив сувій пергаменту, на якому було записано прізвища всіх сімей у Лісовому, і навпроти кожного стояла цифра — сума податку…