Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Макс Кідрук — «Жорстоке небо»

Розділ ІІ
12
13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2)
Печерськ, Київ

У спальні панувала темрява — крізь щільно запнуті портьєри не пробивався жоден промінь. Монолітну пітьму розбавляли лише зеленкуваті цифри електронного годинника, що стояв на тумбі наполовину розвернутим до ліжка.

Анатолій Захарович Рева глухо зітхнув, розклепив очі і глипнув на складені з кислотно-зелених рисочок цифри, які, здавалося, повисли в темряві. 23:04.

«Уже ж був заснув…» — сердито подумав чоловік, масуючи ліву частину грудей. З рота неприємно тхнуло алкоголем. Важкість, що розповзалась по тілу від грудей до кінцівок і вгору по шиї, наштовхнула на думку про те, що його розбуркала чергова екстрасистолія — серце завмерло на хвильку, а тоді, немов схаменувшись, гупнуло з подвійною силою, викликавши малоприємне відчуття, яке Анатолій Рева про себе називав «важкою кров’ю». Таке визначення навряд чи припало б до смаку кардіологам, адже екстрасистолії і супутні їм проблеми ніяк не пов’язані з кров’ю, однак щоразу після потужного компенсаторного «бух!», що стрясало груди, Реві здавалося, наче його кров загусає, важчає, перетворюється на клейкувате желе, через що серце не може її проштовхнути й ошаліло буцкає, прокочуючи задерев’янілими артеріями ударну хвилю. Останнім часом екстрасистолії почастішали, особливо посеред ночі, хоча Захарович тим не переймався. У грудні йому виповнилося шістдесят два — нічого дивного в тому, що серце почало вередувати. Крім того, Анатолій Рева знав, що самі по собі екстрасистолії не є небезпечними: вони, очевидно, передвісники серйозніших проблем із серцем. От тільки скільки йому там залишилось. Рева думав, що коли ті серйозні проблеми виникнуть, йому й так прийде час помирати.

23:04… Ніколи раніше відчуття «важкої крові» не підкидало його так рано. Зазвичай екстрасистолії починали гупати під ранок, приблизно між четвертою та п’ятою годинами. А сьогодні Реву розбудило до півночі. Щойно подумавши про це, Анатолій Захарович збагнув, що на цей раз усе інакше. Важкість у руках є, а пришвидшеного ритму немає. Він насилу вловлював серцебиття під рукою, що масувала зажирілі груди.

Удруге тяжко видихнувши, Рева ривком сів на ліжку, підтягнувши ступні до великого живота. «Що за фокуси?..» — сонливість наче вітром здуло. Незнайоме відчуття — особливо незнайоме відчуття в ділянці серця — будь-кого насторожить. «А раптом так починається інфаркт?» Чоловік приклав великий палець до лівого зап’ястка. Серце клацало рівно, але кволо. Він кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи, як серцевий ритм сповільнюється, а удари сильнішають. Ніби все нормально, це точно не інфаркт, та неспокій не вивітрювався. Рева щось відчував, щось гнітило його, хоч і не міг утямити, що саме.

«Мабуть, якась херня наснилася», — вирішив Анатолій Захарович і тут-таки почув, як внутрішній голос, протискуючись крізь трансформаторне гудіння в голові, насмішкувато припустив: «…а може, хтось просто перебрав…» Рева гнівно хекнув і по-бичачому мотнув головою. Бути такого не може! Звісно, він добряче заклав за комір — протягом цілого дня після повернення з Франції все керівництво АНТК ім. Аронова пиячило по-чорному. Рева вихлебтав коньяку та віскі не менше за інших, значно молодших колег, але міру свою знав. Власне, Захарович міг пити, як верблюд, що місяць без передиху чвалав пустелею, і при цьому практично не п’яніти, чим дуже пишався. Анатолій належав до вимираючого виду функціонерів, виплеканих у період дрімучого застою в СРСР: вимогливий, відповідальний, відданий роботі, — зазвичай він не вживав. Зате коли в АНТК ім. Аронова завершували випробування щойно збудованого літака, коли чергове дітище концерну після сотень прискіпливих тестів та перевірок отримувало сертифікат типу і керівники підрозділів збирались за одним столом, щоб відзначити успіх, директор починав жерти в три горла, вливаючи в черево таку кількість алкоголю, яка будь-який інший організм увергнула б у безпробудну кому. На роботі наприкінці 90-х хтось навіть вигадав анекдот: «Знаєте, чому в Захаровича у дворі немає бомжів?.. Бо коли вони йому набридли, він почав з ними бухати, і бухав, аж поки не перепив усіх до смерті».

Середа, 13 лютого — наступний день після початку комерційної експлуатації літаків «Аронова» компанією «Франс Континенталь», — була саме тим днем, коли пан Рева дав собі волю і розслабився на повну. Авіатори почали пиячити о десятій ранку і до дев’ятої вечора спорожнили півтора десятки пляшок французького коньяку, серед яких був і «Courvoisier», і «Hennessy», і навіть одна пляшка «Remy Martin Louis XIII» за ціною двадцять чотири тисячі гривень.

Поки шофер завозив боса на квартиру, Рева підрахував, що за день вони висмоктали пійла тисяч на сто. (Захарович вирішив не їхати до Іванковичів, села неподалік одеської траси на півдні від Києва, де рік тому збудував собі розкішний особняк. Рева передбачав, що його дружині буде глибоко по цимбалах, що вони там запустили у Франції, і вона, побачивши, у якому стані причвалав її благовірний, поза всяким сумнівом, влаштує йому завершальну сцену з фільму про останні дні Помпеї. Захаровичу було і зле, і добре водночас, він не хотів ніяких сцен, ніякої Помпеї, через що слушно розсудив, що краще переночувати в київській квартирі, розташованій на сімнадцятому поверсі висотного будинку за кількасот кроків від станції метро «Печерська».)

Порівняно із сьогоднішньою гулянкою вчорашня вечірка, організована французами у великій залі для нарад на другому поверсі головного офісу «Франс Континеталь» у Парижі, виглядала дешевим ранком для дошкільнят. Чи то через вроджену європейську скнарість, чи то з яких-небудь інших причин керівництво компанії влаштувало для української делегації шведський стіл іще більш убогий, ніж той, який пропонували пасажирам у залі відправлень аеропорту Париж-Північ. Із закусок були лише фрукти й мікроскопічні канапки, такі крихітні, що навіть найбільша в довжину ледве перекривала дві фаланги вказівного пальця. (Пізніше на борту «ААРОНа 44» VIP-конфігурації, що перевозив членів правління АНТК ім. Аронова та півдесятка лояльних журналістів назад до України, тверезий і тому трохи злий Григорій Авер’янов — права рука Анатолія Реви, перший віце-президент і за сумісництвом виконавчий директор транспортної авіакомпанії «Авіалінії Аронова» — раз по раз повторював, що «…хай би в тих жабоїдів цюцюрки були, як оті бутерброди», провокуючи напади реготу у всіх, хто був на літаку. Сміх спричиняла не сама фраза, а те, як Авер’янов її проказував. Росіянин за походженням, Григорій Авер’янов, хоч і зміг вивчити українську, але досі говорив з акцентом і з натугою вимовляв неслухняне українське слово «цюцюрка».)

З алкоголем на французькій вечірці зовсім не склалося. На вибір пропонували недоречне для зимової пори року мартіні, кислувате п’ятиєврове вино або вичахле шампанське, й — о, Боже, у самому серці Франції! — жодної пляшки марочного коньяку. Останнього Рева французам не пробачив. Вилучивши момент, коли вони з Ґуеріном опинилися віч-на-віч, Анатолій Захарович натякнув директору, що «Франс Континенталь» з такої нагоди могла б розщедритися на дорожчу випивку. Жан-Робер здивовано глипнув на українського колегу і нічого не відповів. Він не зрозумів, або вдав, що не зрозумів Реву.

Сидячи в позі Будди посеред свіжозастеленої, ще не вим’ятої постелі, президент Державного підприємства «Аронов» із незрозумілою для себе самого зловтіхою пригадав, що майже весь політ до Києва вони з колегами тільки й говорили, що про скупість французів.

— Свинство, — грузнучи в одному з глибоких шкіряних крісел, розміщених уздовж бортів VIP-літака, бідкався Захарович. — Ти розумієш, Гришо, натуральне, бляха, свинство! Хер з ними, з бутербродами! Але алкоголь?! Ти таке колись бачив, Гришо? Як у столовій!

— Пф-ф, навіть згадувати не хочеться, Захаровичу, — підтакував Авер’янов.

— Невже так важко було накрити нормальний стіл?..

Гриша Авер’янов, надимаючи щоки, кивав. Зате в Україні авіатори надудлилися і за себе, і за французів. Згадка про те, як смачно пройшов день, остаточно розвіяла незрозумілу тривогу. Анатолій ніжно погладив волохатий живіт і на хвильку поринув у роздуми: «Дивина яка… — філософствував Рева, промацуючи набряклими очима щільну, схожу на чорний шовк, темряву у спальні, — і чо’ воно так? Така нація, такі напої, а пити зовсім не вміють. Не цінують… — плачливе зітхання. — Куди тим французам до нас».

Переконавшись, що сонний, насичений етиловими випарами мозок здійняв фальшиву тривогу (із серцем нічого лихого не коїться), Анатолій позіхнув і відкинувся на подушку. В ту ж мить у животі заклекотало, немов у чайнику, що закипає, і до горла підступив терпкий ядучо-кислий клубок. «Ого, які фінти!» — Захарович наморщився, машинально стискаючи губи та блокуючи стравохід. «Фінти» йому явно не сподобалися. Знехотя він визнав, що переоцінив власні сили й із організмом не все так добре, як би йому хотілося: чорт забирай, він таки перепив! За своє життя Анатолій Рева лише раз блював, перебравши горілки; було це давним-давно в далекому 1965-му, коли Толік навчався у 8-му класі житомирської середньої школи № 2. Відтоді Толік, по-перше, навчився правильно пити, закусюючи; а по-друге, набрав маси — нині Рева важив центнер із лишком, що відчутно підвищило здатність організму всотувати алкоголь без руйнівних наслідків для тих, хто навколо цього організму знаходиться.

Утримавши відрижку під кадиком, Анатолій Захарович спробував заплющити очі. Від того тільки погіршало. Голову закрутило скаженим вихором, на секунду Захаровичу здалось, наче щось вирвало його з теплої спальні й вкинуло в тельбухи невидимого торнадо. Темрява підсилила просторову дезорієнтацію, і Рева взявся нестямно жмакати долонями простирадло, відчуваючи, як блювотиння теплою в’юнкою змією лізе вгору стравоходом. «Ну, ти подивись! Дожився!» — викривив губи, відкривши частокіл міцно зціплених зубів; Захаровичу стало гидко й трохи соромно через те, що от-от повториться дійство, якого не траплялося з 8-го класу. А тоді він згадав про хрумкі, незаймані простирадла (у квартирі на Печерську, по суті, ніхто не жив; улітку тут зупинялась, повертаючись із навчання з Лондона, його дочка від першого шлюбу, два чи три рази протягом року ночував він сам, а решту часу житло пустувало) й уявив, що влаштує йому дружина, якщо він зронить кілька «кулеметних черг» просто посеред чистенького ліжка. Рева запанікував; не розціплюючи зубів, він скинув ковдру, скочив на ноги і, шльопаючи босими ступнями по дорогому паркету, побіг до ванної.

Повернення у вертикальне положення і яскраве світло, підсилене глянцевими білими кахлями ванної кімнати, дозволили Анатолію швидко оговтатися. «Темрява! Все через кляту пітьму», — зрозумів він. Щойно очі змогли зачепитись за який-небудь орієнтир і послати до мозку недвозначну інформацію про місце розташування тіла в просторі, вестибулярний апарат вгамувався і нудоту ніби рукою зняло. Хоча в животі, під діафрагмою, досі глухо клекотало.

Ванна блищала чистотою. Спираючись на вмивальник, Захарович роздивлявся власне відображення у дзеркалі: набубнявілі мішки під очима, неохайна злежала щетина, посічені капілярами очні яблука.

— Яка пика… яка пика… Ви тільки погляньте, панове! — крізь зуби з’єхидничав він. — У темному під’їзді не відрізниш від задниці!

Блідо-жовту шкіру обсипало бордовими крапками. На вилицях цятки проступили настільки щільно, що практично зливались у суцільні латки. Дружина постійно торочила, що в нього підвищений тиск, але Захарович уперто не йшов на прийом до кардіолога. Ну, наче він не знає, що в нього тиск! Упродовж тих трьох місяців, поки тривали переговори з «Франс Континенталь», його не раз припирало, часом по двічі на день: зашийок наливався свинцем, зазвичай набряклі, завтовшки з олівці вени на тильних боках долонь ставали тоншими за нитки, а в голові гуло так, що вуха закладало. Аби вона знала про екстрасистолії, то взагалі згризла б його до хребта.

Захарович опустив погляд на раковину, проте не відходив від дзеркала, дослухаючись до організму. Нових позивів до блювання не було. Не відчувалося запаморочення чи нудоти. Він почувався добре, наскільки добре може почуватись шістдесятидворічний чоловік, який увесь день пиячив, а потім невідь через що підірвався з ліжка, проспавши менше години.

Усе ж, поміркувавши, Рева вирішив не ризикувати. Попри всі досягнення й регалії, незважаючи на показну суворість у спілкуванні з підлеглими, президент-генеральний-конструктор ДП «Аронов» не був надміру пафосним, глибоко в душі лишаючись звичайним хлопцем із села (батьки Толіка переїхали до Житомира, коли малий перейшов до п’ятого класу). Захарович відступив на крок від рукомийника, розвернувся і став на коліна, правою рукою обхопивши унітаз. По тому схилив обличчя над «філософською чашею», рішучим рухом застромив два пальці лівої глибоко в горлянку і гучно виригав, обдавши долоню гарячим блювотинням.

— Отак краще, старий дурню, — пробурмотав він, віддихуючись. — Значно краще, — з пальців стікав густий коричнюватий слиз. — Тепер можна й поспати.

Секунд п’ятнадцять він стояв, згорбившись над унітазом, упершись ліктями в обідок і тупо дивлячись на оббльовану руку. Потім рвучко піднявся, витер туалетним папером лице й долоню і натиснув на кнопку зливу. Зашуміла вода.

Вимкнувши світло, Захарович почовгав назад до спальні. Годинник показував 23:16. Минуло дванадцять хвилин із часу катастрофи «ААРОНа 44», бортовий номер F-CGZE, хоча Захарович цього, певна річ, не знав. На цю мить Жерар Пеллерін, зважаючи на те, що Ґастон Луї Лем’єр перебував у стані, близькому до кататонічного ступора, перебрав керівництво аеропортом Париж-Північ на себе й уже знав, що в катастрофі рейсу 1419 загинуло не менше тридцяти людей: рятувальники встигли витягти з-під уламків три десятка понівечених тіл.

Перед тим як улягтися на ліжко, Рева переконався, що обидва його мобільні телефони вимкнено. Чоловік досі не міг збагнути, що розбудило його (а щось же мало розбудити!..), і тому відчував легке пригнічення. Страшенно хотілося виспатись. Лежачи на спині й зануривши погляд у чорноту, за якою ховалася стеля, Захарович примусив себе думати про щось хороше. Наприклад, про те, чи дадуть йому Героя України за оборудку із французами. Майже напевно, що дадуть. Чорти б вас усіх ухопили, кому, як не йому? Ніколи раніше європейська авіакомпанія не літала на спроектованих і виготовлених в Україні літаках…

 

13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2)
Микільська Борщагівка, Київ

О 23:04 Діану Столяр розбудило морозне поколювання між лопатками — хтось наче дмухнув холодним повітрям від шиї вниз уздовж хребта. Вона звела голову і перелякалась, схопивши руками порожнечу там, де мав би бути її син. Та вже наступної миті заспокоїлась: Даня повзав по дитячому гумовому килимку за два кроки від дивана, на якому вона дрімала. За півметра від хлопчика, аристократично схиливши кошлату голову, сидів Грубодупенко, задерикуватий і свавільний котяра, який, як завжди, о дев’ятій повернувся з гульок вечеряти. Попервах, три роки тому, коли Діана підібрала його на смітнику біля під’їзду, Грубодупенко був милим і пухнастим кошенятком, якого в перший же день після «всиновлення» нарекли Рижиком. Жінка якось проґавила той момент, коли Рижик вимахав в абсолютно некеровану шестикілограмову звірюгу з очевидним нахилом до насильства і деспотичними замашками, якого ненавиділи всі коти й сусіди в радіусі трьох кварталів. Грубодупенком його почали величати на другому році життя, і відтоді ця кличка повністю затерла «ванільне» перше ім’я, дане під час «усиновлення».

«Господи», — Діана зиркнула на настінний годинник і зрозуміла, що, сидячи, проспала цілу годину. Вона присіла на диван заколисувати меншого сина відразу по десятій вечора, а потім… вирубилась. Жінка провела рукою перед очима і кліпнула, переконуючись, що їй не ввижається: Грубодупенко притих навпроти Данила і зацікавлено спостерігає, як малюк грається камінцями, привезеними з минулорічної, першої у його житті поїздки до моря. Десь півроку тому Даня, підкоряючись притаманній його вікові непереборній жазі пізнавати світ, ледь не задушив Грубодупенка. Не зі зла, просто перевіряв, скільки коти можуть витримати без повітря. Рудого врятував збіг обставин. Діана смажила рибу на кухні, дивуючись, куди запропастився котяра: зазвичай під час приготування вечері його від стола бульдозером не відтягнути, тим більше, коли готують рибу, а тут — навіть не нявкне. Непокоячись, що рудий бандит якимось чином прослизнув на балкон, звідки успішно спікірував на подвір’я, вона почала його кликати… За хвилину до того Даня заскочив кота сплячим і, скориставшись такою кричущою безпечністю, розпочав експеримент. Почувши голос мами, він утямив, що їй потрібен котик, і приволік Грубодупенка на кухню, так би мовити, не припиняючи процесу — не розчіплюючи рук.

На той момент, коли хлоп’я підступило до плити, гордовито виставивши (все ще тримаючи за шию) кота перед собою, Грубодупенко здався — припинив пручатися.

— Иця! Ма! Иніс… Иця! Иця!

Ліве око Грубодупенка страхітливо випирало з очниці (праве він утратив під час бійки із сусідським котом), передні лапи безсило звисали вздовж тіла, задні волочились підлогою.

— Даню! — Діана не знала, сміятись чи плакати, видираючи зм’якле тіло з рук сина. — Відпусти! Так не можна — задушиш його!!

Грубодупенко оклигував півдня. Через тиждень після невдалої спроби асфіксії сталась нова ескалація конфлікту. Відтоді, як навчився ходити, Даня не давав спокою Грубодупенку: бувало, що по кілька разів на день заганяв кота під диван, а потім сам же намагався його звідти витягти. Проблема полягала в тому, що диван був низьким, шестикілограмовий котяра ледве залазив під нього, а це означало, що Данило оббігав довкола канапи швидше, ніж кіт під нею крутився.

Одного чудового червневого дня Даня загнав Грубодупенка під диван, зайшов з тилу і спробував витягти за хвіст. Кіт шипів і борсався, хлоп’я ніяк не могло вхопити хвоста, а тому просунуло ручку глибше і вчепилося в те, що в Грубодупенка під хвостом. До цього моменту, попри кепський характер, Грубодупенко не займав дітлахів, певно, не вбачаючи в них достойних суперників, а можливо, усвідомлюючи, що людські дитинчата поводяться так нахабно не від великого «ума» і їм слід пробачати. Зате після того як Даня спробував витягти його з-під канапи за яйця, ера пробачливого нейтралітету скінчилася… Даня ревів голосніше за сирени, якими сигналізували про наліт німецьких бомбардувальників під час Другої світової війни. Чути було на весь під’їзд. Коли налякана до смерті Діана ввірвалась у кімнату, Грубодупенко сидів у хлопчика на голові й ошаліло кусався...