Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Раймонд Коурі - «Останній тамплієр»

Спочатку ніхто не помітив чотирьох вершників, що виринули з темряви Центрального парку.

Увагу всіх було прикуто до того, що відбувалося за чотири квартали на південь, де під супровід безлічі фотоспалахів і телекамер розмірений потік лімузинів висаджував на тротуар елегантно вдягнених знаменитостей, а також смертних, скромніших на вигляд. Усе це відбувалося біля Музею мистецтв Метрополітен.

Це була одна з тих грандіозних подій, організувати яку було під силу лише такому місту як Нью-Йорк, тим паче, що винуватцем урочистостей був Музей мистецтв. Освітлена безліччю яскравих вогнів, з промінням прожекторів, що пронизували чорне квітневе небо, розпластана споруда музею нагадувала маяк в серці міста, який притягував до себе загальну увагу. Цей маяк вабив гостей крізь строгі колони, що служили опорою неокласичному фасаду, над яким піднеслася вивіска з написом: «СКАРБИ ВАТИКАНУ».

Ходили чутки про відкладення цього заходу і навіть взагалі — про скасування його. Як завжди буває у таких випадках, здобуті напередодні агентурні дані спонукали уряд привести служби з боротьби з тероризмом до щонайвищої готовності. По всій країні влади штатів і міст запровадили підвищені заходи безпеки. У самому Нью-Йорку війська Національної гвардії патрулювали метро і мости; водночас у зміні по 12 годин чергувала поліція.

Щодо виставки, то її тематика робила її зоною підвищеного ризику. Поза це численні побажання громадськості і чиясь сильна воля взяли гору, і рада музею проголосувала за те, щоби всі заходи проходили за вже наміченим планом. Будь-що — шоу відбудеться, і це стане ще одним підтвердженням незламного духу міста.

Молода жінка з чудовим волоссям і бездоганно білою емаллю зубів стояла спиною до музею, втретє позуючи перед телекамерою, щоб якнайкраще почати вступну частину репортажу. Перші дві спроби не вийшли через те, що спочатку вона була занадто напружена, потім — занадто розкута. З того, як дівчина-репортер дивилася в об'єктив, можна було судити, що цього разу вона налаштувалася всерйоз.

— Я не можу пригадати, коли наше місто востаннє зустрічало так багато іменитих гостей. Я певна, що нічого подібного не траплялося від часу демонстрації експонатів індіанців Майя кілька років тому, — оголосила вона, в той час як круглопикий чоловік середніх років виходив з лімузина разом із високою худорлявою жінкою, одягненою в блакитну вечірню сукню, яка аж занадто обтисла її фігуру і явно не відповідала її віку.

— А ось і наш мер зі своєю чарівною дружиною, — експансивно прокоментувала жінка-репортер, — наша ріднесенька королівська сімейка, що по-світськи затрималася з прибуттям — це зараз так модно. — Додавши своїй зовнішності значущого вигляду, вона серйозно додала: — Багато експонатів, представлених сьогодні, ніде і ніколи не виставлявся для публіки. Вони були сховані у підвалах Ватикану впродовж століть і...

Цієї миті свист і вигуки, якими несподівано вибухнули глядачі, відвернули її увагу.

Стишивши голос, вона відвернулася від камери і перевела погляд на збуджений натовп.

І раптом вона побачила вершників.

Коні були пречудові: велично сірі в темно-брунатне яблуко, з чорними хвостами і хвилястими довгими гривами. Але насправді цікавість натовпу ви???кликали саме вершники. Вони рухалися в один ряд і були вдягнені в однаковий середньовічний обладунок. На них були шоломи із забралом, кольчуги, металеві наплічники на шкіряних куртках і стьобані штани. Складалося враження, що їм вдалося подолати просторово-часовий бар’єр. Ще враження посилювали довгі, вкладені в піхви мечі, що звисали з поясів. Найбільше вражали накинуті поверх обладунку довгі білі мантії, на яких було зображення криваво-червоного хреста з розширеними кінцями.

Коні рухалися легкою риссю.

Натовп був у дикому захваті. Лицарі наближалися поволі, спрямувавши погляд уперед, наче не помічаючи того, що відбувається навколо них.

— Ви тільки-но подивіться, що у нас тут відбувається! Схоже, що муніципалітет і Ватикан зняли сьогодні увечері всі обмеження. Яка пишність! — з ентузіазмом коментувала репортер, настроюючись вести репортаж за стандартною в шоу-бізнесі схемою. — Лишень погляньте, що відбувається з натовпом!

Коні дісталися до місця, де тротуар відділяв їх від музею. І тут сталося дещо дивне: лицарі не зупинилися, а поволі повернулися обличчям до музею. Потім, не уповільнюючи крок, вершники стиха пришпорили коней, і ті піднялися на тротуар. Продовжуючи поволі рухатися, чотири лицарі проїхали верхи по мощеному майданчику.

Пліч-о-пліч вони стали підійматися каскадом сходинок, прямуючи, поза всяким сумнівом, до музейного входу.

2

— Мамо, я хочу в туалет! — благально мовила Кім.

Тес Чайкіна поглянула на свою дочку з неприхованим роздратуванням. Тес, її матір Ейлін та Кім щойно зайшли до музею, і Тес сподівалася хутенько оглянути неймовірну безліч експонатів ще до початку вступних промов, теревенів та решти неминучих формальностей. Але тепер доведеться все це відкласти. Кім поводилася, як будь-яка дев'ятирічна дівчинка у подібних випадках: трималася до останнього, доки не настане найнедоречніший момент попроситися до туалету.

— Тільки дивися мені, Кім!

У великому залі було повно людей. Штовхатися серед них тільки для того, щоб провести дочку в туалет, видавалося перспективою не з приємних.

Мати Тес, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї сцени, не забарилася втрутитися:

— Я відведу її, а ти займайся своєю справою. — І з розуміючою усмішкою додала: — Так кортить подивитися, як ти їй потім це пригадаєш!

Тес скорчила їй міну, потім поглянула на свою дочку і докірливо похитала головою. Маленька дівчинка з іскристими зеленкуватими оченятами завжди вхитрялася викрутитися з будь-якої ситуації завдяки своїй дитячій чарівності.

— Зустрічаємося у великому залі. — Вона строго погрозила Кім пальцем. — І не відходь від бабусі. Не дай Боже іще загубити тебе в цій тісняві.

Кім удавано важко зітхнула і закотила очі. Тес прослідкувала, як вони розтанули у штовханині, потім обернулася і попрямувала до залу.

***

Величезне фойє музею, а також великий зал були переповнені сивочолими чоловіками і сліпуче красивими жінками. Озираючись довкола, Тес почувалася ні в сих ні в тих: згідно з етикетом на чоловіках були чорні краватки, жінки були вбрані у вечірні сукні. Їй було вкрай неприємно вирізнятися на загальному тлі — як через свій недостатньо вишуканий гардероб, так і через дискомфорт, спричинений тим, що абсолютно чужа їй публіка сприймає її, як свою. Тес не усвідомлювала причини, через яку оточення звертало на неї увагу. Це зовсім не було пов'язано ні з її звичайним, зшитим по фігурі і трохи вищим від колін чорним платтям, що підкреслювало плавність її рухів, ні зі звичним дискомфортом, який вона відчувала, відвідуючи такі помпезні й одночасно такі нудні заходи, як ця виставка. Люди просто не могли не помічати її — і все. Так було завжди. І за що їх було винуватити! Спокусливо в'юнкі локони обрамляли пристрасні зелені очі, які випромінювали інтелект, — це незмінно вабило й цікавило. Її тридцятишестирічне, кров з молоком тіло, розкуто рухаючись плавними кроками, цю цікавість тільки підсилювало. А те, що вона не надавала своїй зовнішності ніякого значення, іще більше причаровувало оточуючих. На жаль, їй увесь час не щастило з представниками сильної статі. Закінчилося тим, що їй в чоловіки дістався найгірший екземпляр з цієї ганебної зграї. Але нещодавно вона свою помилку виправила.

Тес увійшла до основного демонстраційного залу. Голоси відвідувачів, відлунюючи від стін, зливалися в одне розмірене дзижчання, в якому неможливо було розібрати зв’язні фрази. Схоже, добра акустика не була основним завданням при проектуванні музею. Тес розрізняла уривки ледь чутної камерної музики, виконавцями якої був запханий у куток суто жіночий струнний квартет, що енергійно цигикав на своїх музичних інструментах.

Відповідаючи легким кивком голови тим людям, що посміхалися їй у натовпі, Тес пройшла повз звичайну для таких церемоній виставку живих квітів від фірми Лайли Воллес, а також повз нішу, з якої на натовп граціозно дивилася покрита біло-блакитною глазур'ю теракотова скульптура «Мадонна з немовлям» роботи Андреа делла Роббіа .

Усі експонати було виставлено в скляних шафах, і навіть побіжний огляд запевняв, що багато які з них мають велику цінність. Навіть на людей невіруючих — як Тес — вони справляли сильне враження. Вона плавно линула парадними сходами, що вели до демонстраційного залу, і серце її, в передчутті незвичайного, прискорено билося.

Тут було представлено пишні алебастрові вівтарі з Бургундії з зображеннями яскравих епізодів з життя Діви Марії. Було безліч хрестів з чистого золота, рясно інкрустованих коштовними каменями; один із них, виготовлений у XII сторіччі, складався з понад ста фігур, вирізаних з бивня моржа. Були тут і майстерно зроблені мармурові статуетки та різьблені ковчеги. Навіть порожні ці скриньки слугували чудовим зразком копіткої праці середньовічних майстрів. Прекрасний, виконаний з міді у формі орла аналой, займав своє місце поряд із дивовижно розписаним іспанським великоднім підсвічником у два метри заввишки, узятим з апартаментів самого Папи.

Оглядаючи різні експонати, Тес не могла не відчувати періодично виникаючого розчарування. Предмети, що лежали перед нею, були надзвичайно цінними. Ні про що подібне вона не могла навіть мріяти, проводячи розкопки протягом багатьох років. Безумовно, це були плідні роки, які не минули марно. Вони давали їй можливість подорожувати світом і занурюватися в історію загадкових культур. Деякі з раритетів, які їй вдалося знайти, експонувалися в декількох музеях у різних країнах. Але ніщо з того, що вона розкопала, не могло зрівнятися з експозицією єгипетського мистецтва в галереї Саклера, або з експозицією примітивного мистецтва в Рокфеллер-центрі.

«От якби була я наполегливішою у своїй професії!»

Тес гнала цю думку геть. Вона усвідомлювала, що в житті не має перспективи, в усякому разі, на найближче майбутнє. Їй не лишалося нічого, як задовольнятися спогляданням минулого на відстані, як лише вдячний відвідувач.

І треба віддати належне, споглядати дійсно було що. Організація виставки справді стала знаменною подією для муніципального музею, тому що жоден із надісланих з Рима експонатів досі ніде не виставлявся.

Було б неправдою сказати, що все навколо сяяло золотом і коштовними каменями.

У шафі, перед якою вона зупинилася, містився, здавалося б, цілком мирський предмет. Це був коробок за формою чимось схожий на стару, зроблену з міді, друкарську машинку. Зверху на ній містилося безліч кнопок, а з усіх боків стирчали зчеплені одне з одним шестірні й важелі. Пристрій явно не вписувався у розкішний антикварний ландшафт.

Відкинувши волосся назад, Тес нагнулася, щоб краще роздивитися чудернацький механізм. Вона потягнулася за каталогом, аж раптом поверх свого нечіткого віддзеркалення у склі шафи, помітила ще одне, яке виросло за її спиною.

— Коли ви, як і раніше, розшукуєте Священний Грааль, то мушу розчарувати вас, шановна пані. На жаль, його тут немає, — вимовив чийсь скрипучий голос. І хоча минуло вже чимало років відтоді, як вона його чула, Тес не становило труднощів впізнати цей голос не обертаючись.

— Клайве, — поглянула вона, обернувшись, на свого колишнього колегу. — Хай йому біс, як ся маєш, друже? Маєш чудовий вигляд. — Це було більше схоже на комплімент. Хоча Клайву Едмондсону нещодавно стукнуло п’ятдесят, здавався він набагато старшим за свої літа.

— Спасибі, а ти як ся маєш?

— У мене все гаразд, — кивнула вона. — А як ідуть справи у грабіжників могил у наші дні?

Едмондсон показав свої руки.

— Ці рахунки за манікюр мене доконають. А інше — все, як і за старих часів. У буквальному розумінні, — хихикнув він. — Я чув, ти працюєш у Манукяна?

— Є такий гріх.

— І як тобі там?

— Це щось неймовірне, — відповіла Тес. Тут вона теж покривила душею. Отримати місце в престижному Інституті Манукяна було великим успіхом для неї, але стосовно рівня фаховості тамтешніх працівників, далеко не все її влаштовувало. Але подібні речі звичайно не афішують, беручи до уваги, яким, на превеликий подив, зрадницьким і повним пліток, здатен бути світ археології. Прагнучи зробити якесь ні до чого не зобов’язуюче зауваження, вона додала: — Знаєш, по правді кажучи, я дуже нудьгую за хлопцями і нашими розкопками.

З його кволої усмішки можна було зрозуміло, що він не надто цьому вірить.

— Знаєш, ти небагато втратила. Газети чомусь не рясніють заголовками про наші знахідки.

— Ти неправильно мене зрозумів. Я хотіла сказати що… — Вона обернулася, окинувши поглядом безліч експонатів довкола. — Можна сказати без перебільшення: відкопати будь-який з них було б щастям. Несподівано вона сумно подивилася на нього: — Ну чому нам не пощастило знайти хоч що-небудь подібне?

— Не переймайся. Щодо мене, то я не втрачаю надії. Це ти проміняла верблюдів пустелі на пильну контору, — сказав ущипливо Едмондсон. — Не кажучи вже про мух, пісок, жару і харчі — якщо те, що ми їли, можна назвати харчами.

— Боже, тільки не нагадуй мені про їжу, — засміялася Тес. — Варто лише мені пригадати, як ми харчувалися, і я вже не впевнена, що нудьгую за минулим.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися.

Тес скривилася. Саме про це вона часто замислювалася.

— Як би там не було, гадаю, це зараз нереально.

Едмондсон зробив невдалу спробу зобразити посмішку:

— Тобі добре відомо, що ми завжди тримаємо наготові твою іменну лопату, — продовжував він голосом, у якому звучало все що завгодно, тільки не оптимізм. Запала напружена тиша. — Послухай, — додав він, — тут обладнали бар в єгипетській залі й, схоже, там є бармен, який знається на коктейлях. Я пригощаю.

— Ну що ж, тоді вперед. Але я приєднаюся пізніше. Мені необхідно дочекатися Кім та маму.

— Як, хіба вони тут?

— Уяви собі.

Він здійняв руки догори.

— Отакої! Подумати тільки: три покоління Чайкіних — і всі в одному місці!

— Мені почулося, чи хтось справді пропонував мені коктейль?

— Уже виконується, — кивнув Едмондсон, і шугнув крізь натовп. — Я знайду тебе пізніше. Тільки не здумай вшитися.

***

А надворі, на майданчику, ситуація була наелектризованою до надзвичайності. Розштовхуючи роззяв, оператор кидався з боку в бік, намагаючись утримати в кадрі дівчину-репортера, коментарі якої тонули в галасі натовпу, що безперервно аплодував, тріумфував і волав від захоплення. Здійнявся страшенний гамір, коли зраділі роззяви помітили невисокого опецькуватого чоловіка, одягненого в коричневу форму охоронця — він залишив свій пост і поспішив назустріч вершникам.

Краєм ока оператор побачив, що події розвиваються явно не за сценарієм. Впевненість, з якою поліцейський наближався до лицарів і його виразні жести, безпомилково підтверджували припущення, що назріває конфлікт.

Підбігши до коней і перегородивши їм дорогу, охоронець здійняв руки, наказуючи процесії зупинитися. Натягнувши повіддя, вершники стримали коней, які хропли і топталися на місці, очевидно відчуваючи дискомфорт через вимушену зупинку на сходах.

Схоже, розгоралася суперечка, але, як звернув увагу оператор, говорив тільки працівник служби безпеки. Що ж до вершників, то вони ніяк не реагували на його зауваження.

Врешті-решт, один із лицарів зробив таке:

Поволі, витискуючи з моменту усю театральність, вершник-бурмило, що знаходився ближче за всіх до охоронця, оголив меч і підніс його високо над головою, провокуючи новий залп фотоспалахів і вибухи оплесків.

Якийсь час він залишався нерухомим, тримаючи обома руками меч і дивлячись перед собою.

Притулившись одним оком до видошукача, а другим фіксуючи периферичні зображення на задньому плані, оператор несподівано відчув, що щось вислизає від його уваги. Швидко скориставшись зумом, він зміг розгледіти обличчя охоронця крупним планом. Що ж було в тому погляді? Розгубленість? Переляк?

І тут до оператора дійшло — це був страх за своє життя.

***

Це був страх за своє життя.

Натовп впав у дикий захват, скажено аплодуючи і збуджено волаючи. Оператор інтуїтивно злегка збільшив фокусну відстань, щоб дати зображення вершника крупним планом. І у цей момент лицар несподівано рубонув мечем з усього розмаху. Лезо палаша, загрозливо поблискуючи віддзеркаленими у ньому вогнями штучного освітлення, описало в повітрі дугу і впилося в голову охоронця нижче вуха. Удар був настільки сильним і стрімким, що меч без перешкод пройшов крізь плоть, хрящ і кістки бідолахи.

Натовп, що спостерігав за цією сценою, несамовито-пронизливо заверещав від жаху, і цей вереск хвилями прокотився у нічній темряві. Голосніше за всіх істерично верещала дівчина-репортер. Вона схопила за руку оператора, зображення застрибало, але той, безцеремонно відштовхнувши її ліктем, знімав далі.

Голова поліцейського впала до його ніг, і глядачі з жахом спостерігали, як вона, підстрибуючи, котиться сходами музею, залишаючи за собою хитромудрий червоногарячий слід. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж обезголовлене тіло обм'якнуло і повалилося набік, вивергаючи невеликий кривавий гейзер.

Здурілі від жаху підлітки, спотикаючись і падаючи, у паніці кинулися врозсип. Ті, хто знаходився в задніх рядах, до ладу не знали, що відбувається, але здогадувалися: щось надзвичайне, і тому напирали вперед. За лічені секунди утворилася страшна тиснява, повітря наповнилося несамовитими криками болю і страху.

Троє інших коней били копитами східці, кидаючись з одного боку в інший. І тут один із лицарів крикнув: «Вперед! Швидше!»

Вбивця пришпорив свого коня, спрямувавши його до широко розчинених дверей музею. Інші, жваво узявши з місця, рушили за ним услід.

3

Коли знадвору почулися крики, Тес, яка знаходилася у Великому залі, миттєво зміркувала, що коїться щось недобре. Обернувшись, вона побачила, як перший вершник увірвався крізь двері, розбивши вщент скло, осколки якого, разом з уламками дерева, посипалися усередину. Великий Зал поринув у хаос. Самовдоволене, бездоганно вбране товариство перетворися на первісне стадо, що гарчало, кричало і безладно розбігалося. Чоловіки і жінки штовхалися і репетували, намагаючись втекти з-під копит коней, що на них неслися.

Троє вершників з ходу вклинилися у натовп і заходилися крушити мечами скляні вітрини, давити копитами скло і уламки дерева, пошкоджуючи і знищуючи експонати.

Тес відлетіла убік, коли десятки гостей у відчаї спробували врятуватися через двері, що вели на вулицю. Вона занепокоєно оглянула зал. Кім і мама — куди вони поділися? Тес озиралася довкола, але їх ніде не було видно. Праворуч, за декілька кроків від неї, вертілися і шарахалися оскаженілі коні, знищуючи на своєму шляху все більше і більше експонатів і розштовхуючи гостей, які відлітали до шаф і стін. Людські стогони і крики болю віддавалися луною у величезному залі. Серед відвідувачів Тес вмить помітила Клайва Едмондсона, якого з силою відкинуло убік, коли один кінь позадкував.

Коні дико хропли, поводили широко роздутими ніздрями, із закушених вудил спадала піна. Вершники нагиналися і підхоплювали із розбитих шаф пишні експонати, запихаючи їх у мішки, причеплені до сідел. Біля входу натовп, намагаючись вибратися назовні, не давав можливості поліції проникнути всередину, і та виявилася безпорадною протистояти переляканій масі людей.

Один кінь, різко розвернувшись, зачепив боком статую Діви Марії, яка покотилася вниз і розбилася об підлогу. Кінь гепнув її копитом, розбивши вщент здійняті в молитві руки Мадонни. Вирваний з рамки осатанілим натовпом прекрасний гобелен топтали і коні, і люди. Тисячі хитромудро і старанно вишитих мережив перетворилися на клапті за лічені секунди. Засклений стенд перекинувся, і з нього вивалилася, сильно пошкодившись при падінні, митра, розшита сріблом і золотом, яку відразу ж відфутболили у кромішній метушні. Решта вбрання — мантія, ширяла у повітрі немов чарівний килим-самоліт доки не була скинена і розтоптана.

Втікаючи від коней, Тес кинула погляд вздовж коридору. На деякій відстані від себе вона побачила четвертого вершника. За його спиною, в дальньому кінці коридору, було видно людей, що безладно розбігалися по інших залах музею. Вона знову стала шукати очима матір та доньку: «Де вони можуть бути, хай йому біс? Чи з ними все гаразд?» — Напружено вдивлялася вона в натовп, намагаючись розрізнити їхні обличчя, але ні Кім, ні матері ніде не було.

Почувши вигуки команд, Тес обернулася і побачила поліцейських, яким врешті-решт вдалося прорватися крізь натовп людей, що рятувалися втечею. Зі зброєю в руках, намагаючись перекричати суцільний бедлам, вони стали наближатися до одного з трьох вершників, який раптом вихопив з-під мантії невеликий, зловісного вигляду автомат, і відкрив вогонь. Підкоряючись інстинкту, Тес впала на підлогу, накривши голову руками, але встигла помітити, як вершник дав чергу, водячи автоматом туди-сюди і обсипаючи приміщення залу градом куль. Десяток людей, включаючи поліцейських, кинулися на підлогу, а розбите скло і зруйновані вітрини вмить забризкало кров'ю.

Із серцем, яке, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, Тес лежала, скорчившись на підлозі, намагаючись не ворушитися, хоча внутрішній голос несамовито волав, спонукаючи її підхопитися і бігти. Вона побачила, як двоє вершників, за прикладом свого кровожерного побратима, відкрили вогонь зі схожої автоматичної зброї. Кулі рикошетили від музейних стін, створюючи ще більший ґвалт. Несподівано один кінь став дибки, і вершник, мимовільно змахнувши руками, дав чергу з автомата по стіні і по стелі, розкришивши візерунчасті алебастрові карнизи, які градом обрушилися на голови гостей, що верещали і корчилися на підлозі.

Ризикнувши визирнути з-за шафи, Тес гарячково намагалася зміркувати — у який бік бігти. Помітивши за три ряди експонатів праворуч двері до іншої галереї, вона зусиллям волі примусила ноги рушити вперед і швидко подалася до дверей.

Тільки-но вона дісталася другого ряду, як раптом помітила четвертого лицаря, що прямував саме до неї. Вона швидко пригнулася, зиркаючи на всі боки, і побачила, як він, вправно керуючи конем, запетляв серед іще неушкоджених шаф, всім своїм виглядом демонструючи свою непричетність і байдужість до бедламу, скоєного трьома його соратниками.

Вона майже відчула на собі дихання його коня — той захропів, коли лицар, несподівано натягнувши поводи, змусив його зупинитися лише у двох метрах від неї. Тес пригнулася ще нижче і, охоплена страхом за своє життя, притислася до шафи з експонатом, прагнучи приборкати несамовите калатання свого серця. Потім вона підвела очі й побачила лицаря: величний у своїй кольчузі та білій мантії, він пильно придивлявся до однієї з шаф, віддзеркалюючись у численних вітринах.

Це була саме та шафа, за вмістом якої Тес спостерігала, коли до неї підійшов Клайв Едмондсон.

З тихим жахом спостерігала вона, як лицар дістав меч, розмахнувся і з гуркотом обрушив його на вітрину, розбивши її на шматочки. Осколки градом розсипалися навколо Тес. Потім, вставивши меч в піхви, він, залишаючись в сідлі, нагнувся і узяв в руки дивовижну скриньку — пристрій, що складався з кнопок, шестірень і важелів — і кілька секунд потримав його в руках.

Тес від страху затамувала подих, але, всупереч всім природним інстинктам самозбереження, котрі, як вона вважала, властиві кожному, їй до нестями хотілося побачити, що відбувається. Не в силах стримати цікавість, вона трохи висунулася з-за шафи, діставши можливість хоча б одним оком стежити за тим, що відбувається.

Лицар кілька секунд з якимось благоговінням дивився на пристрій, а потім ледве чутно вимовив:

— Veritas vos liberа...

Тес витріщилася на лицаря, зачарована цим, схоже, дуже особистим ритуалом, але тут прогуркотіла автоматна черга і вивела їх обох із мрійливого заціпеніння.

Вершник розвернув свого коня і на мить його очі, хоча і затінені забралом шолома, зустрілися з очима Тес. Причаївшись за рогом шафи, вона заціпеніла від жаху; їй здалося, що серце її зупинилося. Кінь попрямував в її бік, просто на неї і… проскакав мимо. Тес почула, як вершник, віддаляючись, прокричав трьом іншим:

— Вшиваймося!

Підвівшись, Тес побачила, як високий лицар, що першим почав стріляти, заганяє невелику групу людей в куток біля головних сходів. Вона упізнала архієпископа Нью-Йорка, а також мера і його дружину. Ватажок лицарів кивнув головою, і високий вершник пришпорив коня крізь групу очманілих гостей, потім схопив за оберемок жінку, що спробувала вчинити опір, і перекинув її через сідло. Він притулив пістолет їй до скроні, і вона заціпеніла від жаху, роззявивши рота в німому крикові.

Безпорадна, роздратована і налякана Тес побачила, як чотири вершники попрямували до виходу. Вона звернула увагу, що з усіх лицарів тільки їхній ватажок був без зброї, і лише у нього до луки сідла не було прив'язано туго напханий мішок. Коли вершники проскочили галереями музею, вона хутко підвелася і кинулася крізь уламки шукати свою матусю та донечку.

***

Лицарі з шумом проломилися крізь двері музею на яскраве світло телевізійних прожекторів. Окрім скигління переляканих і стогони поранених, обстановка зовні несподівано для нападників виявилася набагато спокійнішою. Довкола вершників залунали уривчасті й безладні вигуки чоловіків, в основному поліцейських:

— Не стріляти! У них заручник… не здумайте стріляти!

Лицарі стрімко спустилися східцями і поскакали алеєю; двоє із заручниками завбачливо прикривали тил. Вони рухалися швидко, але без метушні, не звертаючи уваги на завивання поліцейських сирен, які, розтинаючи темряву, лунали все ближче і ближче; за мить вони зникли в напівтемряві Центрального парку.

***

Клайв Едмодсон був блідий, але не нагадував людину, якій рани завдають багато страждань, — відзначила подумки Тес, побачивши його на лікарняному ліжку.

Вона знала, що один із коней, позадкувавши, зачепив його і штурхонув на підлогу. А люди, що в паніці розбігалися, примудрилися зламати йому три ребра. Переламані ребра знаходилися дуже близько до легенів і завдавали багато незручностей, тому, враховуючи вік Клайва, загальний стан його здоров'я, а також його напружений спосіб життя, лікарі Нью-Йоркської пресвітеріанської лікарні вирішили залишити його на кілька днів для обстеження.

— За мною тут чудово доглядають — повний коктейль послуг, — похвалився він, вказуючи очима на індивідуальний комплект життєзабезпечення, що звисав із стійки. — Мені нема на що скаржитися.

— Але це зовсім не той коктейль, яким ти збирався мене пригостити, — пожартувала Тес.

— Шкода, що все так сталося.

Поки він сміявся, вона, дивлячись на нього, вагалася: говорити чи ні про істинну причину її візиту.

— Ти налаштований на розмову?

— Безумовно. Тільки мені не хотілося б у котрий раз говорити про те, що відбулося в музеї. Обслуговуючий персонал тільки про це і хоче чути, — зітхнув він з досадою. — Я, звичайно ж, їх розумію, але...

— Мушу зізнатися, моя тема має непряме відношення до того, що сталося, — збентежено повідомила йому Тес.

Клайв подивився на неї й посміхнувся.

— Викладай, що там у тебе?

Тес повагалася, але потім вирішила говорити відверто.

— Коли ми базікали в музеї, ти часом не звернув увагу — на що я дивилася?

Він заперечливо похитав головою.

— Це був пристрій, що за своєю формою нагадує коробку з виступаючими кнопками та важелями. У каталозі він називається «багатошестеренчастий роторний шифратор».

Клайв в роздумі наморщив лоба.

— Ні, не помітив. — Як він міг що-небудь помітити, коли там була вона! — А що?

— Один із вершників забрав його, більше нічого не узявши.

— Ну то й що?

— А тобі це не видається дивним? З усіх безцінних речей, що там були, він узяв тільки цей пристрій. До того ж, схопивши його, він з відстороненим виглядом став виконувати якийсь дивний ритуал.

— Нічого незвичайного я в цьому не бачу. Мабуть, це справжній фанатик-колекціонер маловідомих шифрувальних пристроїв. Інтерполу час бити на сполох. Не виключено, що наступна в списку — шифрувальна скриня «Enigma». — Він кинув на неї іронічний погляд. — Люди колекціонують ще й не такі речі!

— Годі блазнювати, — приструнила його вона. — Той лицар навіть вимовив одну фразу, тримаючи шифратор перед собою: «Veritas vos liberabit».

Клайв уважно подивився на неї.

Veritas vos liberabit?

— Так, я упевнена, що саме це він сказав.

Клайв на мить замислився і, посміхнувшись, мовив:

— Молодчага Тес! Ти не лише узріла заповзятого колекціонера шифрувальних пристроїв. Тобі навіть вдалося віднайти фразу, яка виводить нас на Джонса Гопкінса. Це звужує пошук.

— Джонс Гопкінс?

— Саме він.

— Не зрозумію, куди ти хилиш, — Тес здавалася зовсім розгубленою.

— Це університетський девіз: Veritas vos liberabit.— Істина зробить вас вільними. Повір мені: хто-хто, а я знаю, бо я там навчався. Ці слова навіть входять у нашу традиційну студентську пісню — оду Джонсу Гопкінсу, — і Клайв проспівав, — викладачі розумні нехай навчають нас, і зна???ння прибуватиме, ростиме повсякчас… — дивлячись на Тес і втішаючись через її розгублений вигляд.

— Ти думаєш, що?.. — і тут вона помітила в його очах самовдоволений вираз. — Клайве, облиш ці дурощі!

Той винувато опустив голову.

— Гаразд, це — або те, що я сказав, або твій вершник — чимось незадоволений відставний агент ЦРУ. Невже ти не знаєш, що цей напис — перше, що впадає в очі при вході у їхню будівлю в Ленглі#? — Упереджуючи її запитання, він додав: — Ти явно Тома Кленсі начиталася, ось що я тобі скажу.

# Йдеться про штаб-квартиру ЦРУ.

Роздратована Тес похитала головою: як це вона могла так дешево купитися?

І тут Клайв здивував її.

— Ти знаходишся не так вже й далеко від істини. Усе збігається.

— Що ти хочеш цим сказати? Вона помітила, що його обличчя стало серйозним.

— Який був на лицарях одяг?

— Що значить — який одяг?

— Я першим поставив запитання.

Вона не зрозуміла, на що він натякає.

— На них було стандартне середньовічне спорядження: кольчуги, мантії, шоломи.

— А що іще? — із єхидством у голосі запитав він. — Щось конкретніше?

Тес здогадалася, що Клайв просто підбиває її. Вона спробувала відновити в пам'яті вигляд лицарів, що громили музей.

— Ану стривай…

— На них були мантії з червоними, криваво-червоними хрестами.

З її напруженого обличчя було видно, що вона не розуміє, до чого він хилить.

— Хрестоносці?

Клайву явно подобалося її піддражнювати.

— Вже тепліше. Нумо, давай! Тобі ні про що не говорять їхні своєрідні хрести? Червоний хрест на лівому плечі, другий — на грудях?

І тут її осяяло:

— Тамплієри!

— Відповідь остаточна?

Думки плуталися у неї в голові. Це іще ні про що не говорить.

— Ти безперечно маєш рацію: вони були вдягнені як тамплієри. Але ж їхнє вбрання іще ні про що не свідчить. Це типовий вигляд хрестоносця, правда ж? Можна припустити, що бандити скопіювали перше зображення лицаря-хрестоносця, яке потрапило їм на очі. Майже напевне ним мав виявитися тамплієр, бо про цей орден відомо набагато більше, ніж про інші.

— І я так думав спочатку. Спершу я не надав цьому значення. Тамплієри, поза сумнівом, є найбільш відомим (скоріш — сумно відомим) лицарським орденом, що має відношення до хрестових походів. Проте твоя латинська ключова фраза змінює всю картину.

Тес впритул подивилася на Клайва, відчайдушно намагаючись вгадати хід його думок. Але він мовчав. Її терпінню настав кінець.

— Чому змінює?

Veritas vos liberabit, — пам'ятаєш? Це не тільки фраза. Це ще і напис на одному із замків в місцевості Лангедок, на півдні Франції. — І витримавши паузу, додав: — на замку тамплієрів.

***

— На якому замку? — ледь чутно запитала Тес.

— Шато Бланшфор, біля Альбі. Напис красується на найвиднішому місці: на перемичці воріт, що ведуть до замку. — Veritas vos liberabit. Істина зробить вас вільними.

Фраза збурила в Едмондсона вир спогадів.

Тес спохмурніла: щось не зістиковувалося.

— Хіба тамплієрів не було розпущено, — і тут же похопилася, оскільки вжила не зовсім точне слово, — заборонено в XIV сторіччі?

— Якщо точніше — 1314 року.

У такому разі дата не співпадає. У каталозі шифратор датується XVI сторіччям.

Едмондсон замислився.

— Можливо, вони помилилися з датою. Треба зазначити, що XIV сторіччя — не найкращий період в історії Ватикану, швидше — навпаки. 1305 року Папа Римський, Клемент V, маріонетка жорстокого французького короля Філіпа Красивого, був змушений покинути Ватикан і перенести папський престол до Авіньйона, що у Франції. Саме у цей період він увійшов у змову з королем з метою знищити тамплієрів. Папському Престолу судилося затриматися у Франції на довгий час. Протягом наступних сімдесяти років, що увійшли в історію як папство у Вавилонії, папський престол повністю контролювався Францією до тих пір, поки Папа Григорій ХI не поклав цьому край, повернувшись до Рима, ваблений загадковою Катрін Сієнською. — Якщо механізм датується чотирнадцятим століттям, тоді, швидше за все, він був сконструйований навіть не в Римі.

— Тим паче, що його створили тамплієри.

— Ото ж бо і воно.

Тес знову завагалася.

— Як ти думаєш, мені дійсно вдалося щось намацати, чи я просто хапаюся за соломинку?

— Заспокойся, я гадаю, що тут, ясна річ, має бути якийсь зв'язок. Але наскільки мені відомо, тамплієри не підпадають під сферу твоєї компетентності — чи не так?

— Лише на якихось кілька тисяч літ, — посміхнувшись, відповіла Тес. Її темою була історія Ассирії, а щодо тамплієрів, то вони для неї були як темний ліс.

— Тобі слід проконсультуватися у фахівця з тамплієрів. Я знаю декількох чоловік, які є достатньо обізнаними і могли б тобі допомогти: Марті Фолкнер, Вільям Венс і Джеб Сіммонс. Фолкнеру, мабуть, вже 80 із гаком, тому користі з нього буде мало. З Венсом я давно не бачився, а от Сіммонс, наскільки я знаю, зараз в Нью-Йорку.

Біл Венс?

— Ти що — його знаєш?

Це було близько десяти років тому. Вільям Венс заїхав до них на розкопки, де Тес була разом із батьком. Вони тоді працювали у північно-східній частині Туреччини, біля підніжжя гори Арарат. На жаль, через військових їм не вдалося проводити розкопки там, де вони розраховували. Їй згадалося, що її батько, Олівер Чайкін, поводився з Венсом на рівних, що робив дуже рідко у стосунках з людьми. Вона і досі могла чітко собі його уявити: високий, симпатичний чоловік, років на п'ятнадцять за неї старший.

***

Венс був сама чарівність, завжди прагнув допомогти і підтримати її. Вона відчувала себе огидно у той час: гидотні польові умови несприятливо позначалися на її самопочутті: вона була вагітна, що було вельми не до ладу. Але, незважаючи на те, що він був ледве знайомий з нею, Венс, здавалося, співчував її проблемам і дискомфорту. Він поводився з нею так ласкаво і ніжно, що завдяки йому вона стала відчувати себе добре, забуваючи, що насправді їй було страшенно погано, вважала себе за красуню, усвідомлюючи, що має жахливий вигляд. А найцікавіше — він не дав ані найменшого натяку, що своєю увагою до неї він розраховував на взаємність. Зараз Тес відчувала себе дещо бентежно від думки, що вона була тоді трохи розчарована його недвозначно платонічним ставленням до неї, тому що їй він вельми сподобався. Під кінець свого перебування в таборі вона відчула, що у нього з’явилося щось віддалено схоже на взаємне почуття до неї. Втім, це досить спірне питання, якщо говорити про шанси жінки на взаємність з боку чоловіка, якщо дама, будь вона навіть Міс Всесвіт, перебуває на сьомому місяці вагітності.

— Одного разу я з ним зустрічалася. Він приїздив до мого батька. Трохи помовчавши, вона додала: — Хоча я вважала, що він фахівець з історії Фінікії.

— Так, дійсно, але ж ти в курсі, що трапляється, коли мова заходить про тамплієрів. Усе, що має до них відношення, асоціюється з археологічною порнографією. Виявляти до них цікавість рівнозначно професійному самогубству. Дійшло до того, що всі намагаються приховати, що всерйоз займаються ними. На їхній історії паразитує безліч навіжених, схиблених на усіляких теоріях змови. Ти, звичайно ж, знаєш, що із цього приводу сказав Умберто Еко?

— На жаль, не знаю.

— Якщо хтось колись порушить тему тамплієрів, значить він збожеволів.

— Мені коштує нелюдських зусиль сприймати ці слова як комплімент у мій бік.

— Та облиш. У цій справі я — на твоєму боці. Ними повинні займатися професіонали. Але, як я вже сказав, Венс не траплявся мені на очі протягом декількох років. Останній раз, коли я про нього чув, він знаходився в Колумбії. Будь я на твоєму місці, я звернувся б до Сіммонса. Мені не складе труднощів вас звести.

— Чудово, — повеселішала Тес.

З-за дверей визирнула медсестра:

— У вашому розпорядженні п'ять хвилин. Мені необхідно узяти аналізи.

— Яке щастя, — простогнав Клайв.

— Так ти влаштуєш нашу зустріч?

— Можеш не сумніватися. Сподіваюся, коли я випишусь, ти не відмовишся пообідати зі мною і розказати, як ідуть справи.

Тес пригадала останній обід з Едмондсоном. Це було у Єгипті. Після того, як вони разом напірналися донесхочу на рейді Александрії, досліджуючи залишки затонулого корабля з Фінікії, він, надудлившись місцевої горілки, невпевнено запропонував їй провести з ним ніч. Діставши ввічливу відмову, він заснув просто в ресторані.

— Звичайно ж не відмовлюсь, — сказала Тес, подумавши при цьому, що матиме іще достатньо часу, щоб вигадати якісь відмовки — і відразу ж усоромилася своєї брехні.