Кен Фолетт — «Вушко голки»

Частина перша

1

Такої холодної ночі не було вже сорок п’ять років. Дороги, які вели до багатьох англійських сіл, безнадійно замело, а Темза вкрилася кригою. Якось у січні поїзд Глазго — Лондон прибув на вокзал Юстон із затримкою на добу. Через сніг і відсутність освітлення на дорогах стало дуже небезпечно: кількість аварій збільшилася вдвічі, а люди жартували, що вночі небезпечніше їздити в «Остін-7» на Пікаділлі, ніж у танку на лінії Зіґфріда.

Потім прийшла чудова весна. У небі велично літали загороджувальні аеростати, а на лондонських вулицях до дівчат у легких сукнях загравали солдати. Узагалі місто було мало схоже на столицю країни, яка воює, хоча деякі ознаки все ж залишалися помітними. Коли Генрі Фабер їхав на своєму велосипеді з вокзалу Ватерлоо в бік Гайґейту, він їх помітив: мішки з піском біля важливих міських будівель, бомбосховища Андерсона в приміських садах, плакати із закликами евакуюватися та інструкціями на випадок обстрілу з повітря. Фабер був набагато спостережливіший, ніж того вимагала посада звичайного залізничника. У парках гралися діти — вочевидь, план евакуації аніскільки не виконувався. На дорогах було багато машин, незважаючи на продаж пального виключно за картками, а виробники автомобілів анонсували випуск нових моделей. Фабер знав, що означає впровадження нічних змін на заводах, де ще кілька місяців тому не вистачало роботи навіть удень. Найбільш пильно чоловік стежив за переміщенням військ залізничними шляхами Британії: усі документи проходили через його кабінет, а з тих паперів можна було видобути чимало інформації. Наприклад, сьогодні Фабер поставив печатки на партію документів, які змусили його виснувати, що в Британії утворюється новий експедиційний корпус. Чоловік був упевнений, що той налічуватиме близько ста тисяч осіб і прямуватиме до Фінляндії.

Ознаки були цілком недвозначні, але було в цьому й щось несерйозне. По радіо жартували про бюрократизм щодо правил військового часу, у бомбосховищах співали пісень, модниці носили протигази у вишуканих сумочках від відомих кутюр’є. Усі називали війну нудною: вона відчувалась водночас і неосяжною, і тривіальною, наче в кіно. Абсолютно всі попередження про авіанапади виявилися фальшивими.

Фабер був іншої думки, але ж він і не такий, як усі.

Чоловік повернув на Арчвей-роуд і трохи прихилився до керма, щоб легше було їхати вгору. Довгі ноги без упину крутили педалі, наче поршні локомотива. Фабер був у гарній фізичній формі, як на свій вік — тридцять дев’ять. Хоча про вік він збрехав. Він обачливо обманював багато про що.

Підіймаючись на пагорб у Гайґейті, Фабер спітнів. Його будинок був одним із найвищих у Лондоні — власне, саме через це він у ньому й оселився. Вікторіанська цегляна будова налічувала шість окремих споруд — високих, вузьких і темних, як уява людей, для яких їх збудували. У кожному будинку було по три поверхи та підвал з окремим входом для слуг (у дев’ятнадцятому столітті англійці середнього класу будували вхід для прислуги навіть тоді, коли в них не було грошей, щоб її найняти). Фабер ставився до англійців дещо із цинізмом.

У шостому будинку колись жив містер Гарольд Ґарден — власник невеличкої компанії «Чай і кава Ґардена», яка збанкрутувала під час рецесії. Неплатоспроможність була для чоловіка смертним гріхом, тому кончина стала єдиним виходом, який залишився у Ґардена. Дім успадкувала його дружина. Удові довелося взяти орендарів, щоб якось звести кінці з кінцями. Жінці подобалося бути господинею пансіону, хоча за етикетом, яким керувалося її оточення, вона мала би трохи соромитися цього. Саме в цієї вдови Фабер і винаймав кімнату на верхньому поверсі з мансардним віконечком. З понеділка по п’ятницю чоловік жив тут, а на вихідні, як він казав місіс Ґарден, їздив до матері в Еріт. Насправді ж він винаймав іншу кімнату в Блекгіті, де місцева господиня називала його містером Бейкером і вважала, що він комівояжер, який на тижні торгує канцелярським приладдям.

Під несхвальними поглядами високих вікон вітальні Фабер вкотив велосипед садовою доріжкою в сарай і примкнув його до газонокосарки. Згідно із законами військового часу жоден транспортний засіб не можна залишати у вільному доступі. У сараї було повно ящиків із картоплею, приготованою для садіння, — вона вже почала проростати. Господиня перетворила квіткові клумби на город — як особистий внесок у війну.

Фабер увійшов у дім, повісив капелюха в коридорі, вимив руки та пішов до столу. Троє інших орендарів уже їли — парубок із прищуватою шкірою з Йоркширу, який намагався вступити до армії, продавець солодощів із рідким світлим волоссям і морський офіцер у відставці, якого Фабер вважав дегенератом. Чоловік з усіма привітався кивком голови й сів за стіл.

Продавець розповідав жарт:

— Командир ескадрильї каже: «Щось ви занадто швидко повернулися!», а пілот йому відповідає: «Ми розкидали листівки пакунками, адже так швидше». Раптом командир заволав: «Та ви ж могли когось прибити!»

Офіцер захихотів, а Фабер лише усміхнувся. Увійшла місіс Ґарден із чайником.

— Доброго вечора, містере Фабере. Ми почали вечеряти без вас. Сподіваюся, ви не образилися?

Чоловік тоненько намазав маргарин на шматок хліба з непросіяного борошна й на мить відчув ностальгію за товстими сардельками.

— Анітрохи. До речі, ваша картопля вже готова до садіння, — повідомив він.

Фабер поквапився доїсти свою вечерю. Присутні сперечалися щодо того, чи варто усунути з посади Чемберлена та призначити на його місце Черчилля. Місіс Ґарден час від часу щось промовляла та дивилася на реакцію мовчазного чоловіка. Гладка, ровесниця Фабера, вона полюбляла одягатися, як тридцятирічна, — мабуть, сподівалася ще раз вийти заміж. Залізничник участі в розмові не брав.

Місіс Ґарден увімкнула радіо, яке після шипіння та  буркотіння оголосило: «Радіо Бі-бі-сі. Програма “І знову він!”». Фабер якось уже слухав це шоу — про німецького шпигуна Фюнфа. Чоловік закінчив вечеряти, вибачився та піднявся до своєї кімнати.

Місіс Ґарден залишилася сам на сам з «І знову він!». Морський офіцер разом із продавцем солодощів попрямували в паб, а побожний парубок із Йоркширу — на вечірню службу. Господиня влаштувалася у вітальні зі скляночкою джину та втопила очі в чорні штори, думаючи про містера Фабера. Шкода, що він постійно сидить у своїй кімнаті. Жінці не вистачало компанії, а спілкування із цим чоловіком було саме тим, чого місіс Ґарден потребувала найбільше.

Такі думки будили в ній почуття провини, тому господиня почала думати про містера Ґардена. Спогади про нього були ще теплі, але дещо нечіткі, наче затерта, пошкоджена кіноплівка з нерозбірливим звуком. Жінці було легко згадати їхнє подружнє життя, але обличчя, одяг чи коментарі чоловіка щодо військових новин уже почали стиратися з її пам’яті. Містер Ґарден був маленьким енергійним чоловічком, успішним у бізнесі, коли йому таланило, та неуспішним, коли удача його полишала. У ліжку він був абсолютно ненаситний, хоча на людях поводився стримано. Місіс Ґарден дуже його любила. Господи, скільки ще жінок могли б опинитися в такій ситуації, якби ця війна розгорілася не на жарт? Господиня долила собі ще джину.

Містер Фабер був дуже спокійним, у цьому й полягала проблема. У нього наче не було жодного грішка: він не палив, кожен вечір сидів у своїй кімнаті та слухав класичну музику по радіо, від нього ніколи не пахло алкоголем. Чоловік читав багато газет і часто виходив на прогулянки. Незважаючи на своє доволі скрутне становище, Фабер справляв враження розумної людини: коли він брав участь у розмовах за вечерею, його думки завжди були глибшими, ніж у решти. Він точно міг би знайти кращу роботу, якби хотів. Вочевидь, залізничник сам позбавляв себе того, на що дійсно заслуговував.

Те саме можна сказати й про його зовнішність. Фабер мав чудову статуру: високий, довгоногий, із сильними плечима та шиєю, без грама зайвої ваги. Обличчя в нього було мужнє, з високим лобом, довгастим підборіддям і блакитними очима. Фабера не можна було назвати надзвичайно вродливим, але такий типаж подобався жінкам. Його красу псували лише губи: маленькі й тонкі. Вони надавали чоловікові жорстокого вигляду. Щодо містера Ґардена, то він був абсолютно не здатен на те, щоб скривдити когось.

Незважаючи на всі очевидні переваги, Фабер був не з тих чоловіків, на яких жінки дивляться двічі. Його поношені штани ніколи не бачили праски (місіс Ґарден легко б випрасувала їх, але чоловік ніколи не просив про це). Залізничник носив мішкуватий плащ і картуз, як у вантажників у порту. Вусів у нього не було, а волосся Фабер коротко стриг що два тижні. Чоловік наче навмисне хотів мати вигляд нікчеми.

Залізничник точно потребував жінки. Місіс Ґарден навіть на мить замислилася, чи він, бува, не гомосексуаліст, але швидко відкинула цю думку. Фаберу потрібна була жінка, яка б могла привести його у належний вигляд та підтримати його амбіції. А місіс Ґарден потрібен був чоловік, з яким можна було б поговорити. Ну і для кохання.

Проте Фабер ніколи не робив жодних кроків у цьому напрямку. Хоч кричи від розпачу. Місіс Ґарден знала, що вона приваблива жінка. Господиня глянула в дзеркало та долила собі ще краплю джину. Вродливе обличчя, світле хвилясте волосся і взагалі… є за що потриматися. Ця думка насмішила її, мабуть, уже трішки п’яну…