Джоджо Мойєс — «Париж для самотніх та інші історії»
Париж для самотніх
1
Нелл відсовує сумку на пластиковому стільці. Вона сидить на станції й дивиться на годинник на стіні вже вісімдесят дев’ятий раз. Нелл переводить погляд на розсувні двері на пункті контролю. Ще одна сім’я — очевидно, збираються в Диснейленд — заходить до зали очікування. Першими вбігають галасливі діти, за ними йдуть їхні невиспані батьки.
Останні півгодини її серце шалено калатає й хвилювання неприємно тисне на груди.
— Він прийде. Він точно прийде. У нього ще є час, — ледь чутно бурмотить вона.
— Потяг номер 9051 до Парижа відправляється з платформи номер два за десять хвилин. Будь ласка, пройдіть на платформу. Не забувайте свій багаж.
Вона нервово закушує губу, а тоді набирає чергове повідомлення — уже п’яте.
«Де ж ти? Потяг от-от вирушить!» — пише Нелл.
Вона надіслала йому два повідомлення, коли виходила з дому, аби переконатися, що вони таки зустрічаються на платформі. Але, не отримавши відповіді, заспокоювала себе: це тому, що вона була в метро, а там немає зв’язку. Або він у метро. Тоді вона надіслала третє повідомлення й четверте. А тоді, на вокзалі, після п’ятого повідомлення, її телефон починає вібрувати, і їй здається, що вона може зітхнути з полегшенням.
«Пробач, маленька. Застряг на роботі. Ніяк не встигаю».
Звучить так, ніби вони домовилися зустрітися ввечері в барі. Вона ошелешено дивиться на екран телефону й не вірить своїм очам.
«Не встигаєш на цей потяг? Мені зачекати?»
Відповідь приходить майже миттєво: «Ні, їдь без мене. Спробую встигнути на наступний».
Вона занадто шокована для того, щоб злитися. Вона нерухомо стоїть посеред перону, яким поспішають люди, щільніше загортаючись у пальта, і вистукує відповідь: «Але де ми тоді зустрінемося?»
Він не відповідає. «Застряг на роботі». Крамниця спорядження для серфінгу й підводного плавання. У листопаді. Як там можна було застрягнути?
Вона озирається, ніби сподіваючись на те, що все це виявиться невдалим жартом. Ніби він прямо зараз увірветься в залу очікування й зі звичною широкою усмішкою скаже, що хотів її подражнити (він дражнить її аж занадто часто). А тоді візьме її за руку, поцілує в щоку обвітреними губами й промовить щось на зразок: «Ти ж не думала, що я пропущу таку нагоду?! Це ж твоя перша подорож до Парижа!»
Але скляні двері були зачинені.
— Пані! Вам слід пройти на платформу, — кондуктор потяга «Євростар» тягнеться за її квитком. Якусь мить вона вагається — прийде чи ні? — а тоді зливається з натовпом, її валізка котиться за нею. Нелл зупиняється й пише: «Тоді побачимося в готелі».
Вона спускається ескалатором, а велетенський потяг тим часом прибуває на платформу.
* * *
— Як це ти не приїдеш? Ми ж планували це ще бозна-коли.
Щорічна подорож їхньої дівчачої компанії в Брайтон. Вони — Нелл, Магда, Тріш і Сью — уже шість років поспіль збиралися разом у перші вихідні листопада й на старенькому позашляховику Сью чи службовому авто Магди вирушали в Брайтон. Вони зникали зі свого буденного життя на дві доби, під час яких нестримно напивалися, відривалися з хлопцями, які приїздили на парубоцькі вечірки, страждали від похмілля за сніданком у непоказному готелі під назвою «Брайтон лодж», фасад якого прикрашали тріщини й облущена фарба, а номери тхнули випивкою й дешевим лосьйоном.
Їхнім щорічним поїздкам не завадило народження двох малюків, одне розлучення й навіть оперізуючий лишай (тоді вони обмежилися тим, що влаштували вечірку в номері Магди). Ніхто ніколи не пропустив жодного разу.
— Ну, Піт запропонував мені поїхати в Париж.
— Піт везе тебе в Париж? — Магда вирячилася на Нелл так, ніби та сказала, що вчить російську. — Піт?!
— Він говорить: не може повірити в те, що я там ніколи не була.
— Я колись була в Парижі зі шкільною групою. Тоді я загубилася в Луврі, а ще хтось спустив мій кросівок в унітаз у молодіжному хостелі, — промовила Тріш.
— А я обіймалася з французьким хлопчиною, бо він був схожий на того чувака, який зустрічався з Холлі Беррі. Пізніше виявилося, що він німець.
— То це той Піт, який Піт-патлач? Твій Піт? Не ображайся, але мені здається, він трохи…
— Лузер, — підказала Сью.
— Нікчема.
— Ідіот.
— Виходить, ми помилялися. Виявляється, він крутий хлопець, який влаштовує Нелл романтичні вихідні в Парижі. Що, звісно… загалом, ну, ви зрозуміли. Супер. Я сподіваюся, що той вікенд не одночасно з нашим.
— Ну, оскільки ми вже взяли квитки… було складно… — махнувши рукою, пробурмотіла Нелл, у глибині душі сподіваючись, що подруги не будуть цікавитися, хто купував квитки. (Це був єдиний вікенд перед Різдвом, коли ще діяли знижки.)
Вона розпланувала подорож так ретельно, як організовувала свою паперову роботу в офісі. Вона пошукала в інтернеті, куди можна сходити, що подивитися, вивчила TripAdvisоr на наявність пристойних бюджетних готелів, іще раз перевірила їх у «Ґуґлі» й занесла результати в таблицю.
Їй сподобався готель біля вулиці Ріволі, — «чистий, товариський, дуже романтичний», — тому вона забронювала в ньому «президентський двомісний номер» на дві ночі. Вона вже уявляла, як вони з Пітом будуть лежати на широкому ліжку французького готелю й дивитися у вікно на Ейфелеву вежу, як триматимуться за руки, сидячи у вуличній кав’ярні й насолоджуючись круасанами й кавою. Вона орієнтувалася винятково на зображення, оскільки погано собі уявляла, чим узагалі можна займатися під час вихідних у Парижі, якщо не брати до уваги найбільш очевидне.
За свої двадцять шість Нелл Сіммонс іще ніколи не їздила нікуди з хлопцем, окрім тих випадків, коли вона займалася скелелазінням з Ендрю Дінсмором. Тоді вони спали в його «мінікупері» й вона так застудилася, що потім шість годин не могла крутити головою.
Мати Нелл, Ліліан, обожнювала всім говорити, що її донька — «зовсім не авантюрна особистість», що вона «не любить подорожувати», що вона «не та дівчина, яка може розраховувати на свою зовнішність», і, нарешті, що вона «ще зовсім недосвідчена».
У цьому був великий недолік життя в маленькому містечку: кожен вважає, ніби знає про тебе все. Нелл була розумною. І дуже тихою. Вона була з тих, хто ретельно все досліджує, усе планує, кому можна довірити поливати квіти, подивитися за дітьми й хто навряд чи втече з чужим чоловіком.
«Ні, мамо, — думала Нелл, роздруковуючи квитки й кладучи їх у папку з інформацією, — насправді я належу до того типу дівчат, які їдуть на вихідні в Париж».
І що ближче було до великого дня, то частіше вона починала згадувати про подорож у розмовах.
— Потрібно перевірити, чи не вийшов термін дії паспорта, — сказала вона матері за ланчем у неділю.
Вона придбала нову білизну, поголила ноги, нафарбувала нігті на ногах яскраво-червоним лаком (зазвичай користувалася прозорим).
— Не забудьте, що в п’ятницю я піду раніше, — сказала вона на роботі. — Їду в Париж.
— Оце тобі пощастило! — хором відповіли дівчата з бухгалтерії.
— Я тобі заздрю, — промовила Тріш, якій Піт хоч і не подобався, але не настільки сильно, як іншим.
Нелл сідає у вагон і кладе валізу на поличку, запитуючи в себе, чи заздрила б їй Тріш, якби бачила її зараз — дівчину, місце біля якої порожнє і яка їде в Париж, не уявляючи, чи з’явиться там її бойфренд.
2
Життя на Північному вокзалі Парижа кипить. Нелл виходить із воріт платформи й застигає на місці, опинившись посеред натовпу людей, які штовхаються й намагаються пролізти першими. Усюди валізи й сумки. Група підлітків у спортивних костюмах похмуро витріщається на пасажирів, і раптом Нелл пригадує, що Північний вокзал вважають центром кишенькових крадіжок Франції. Вона міцніше притискає сумочку до себе і йде то в один бік, то в другий, почуваючись загубленою серед усіх цих скляних кіосків та ескалаторів, які, здається, ведуть у нікуди.
З гучномовця лунають три сигнали, а тоді незрозуміле оголошення французькою. Пасажири цілеспрямовано йдуть уперед, ніби точно знають, куди прямують. Надворі зовсім темно, і Нелл починає панікувати. «Я в незнайомому місті й навіть не знаю мови, якою тут розмовляють». А тоді вона бачить табличку «Таксі».
Черга десь із п’ятдесяти людей, не менше, але Нелл байдуже. Вона шукає в сумочці роздруківку з бронюванням готельного номера й, опинившись нарешті на початку черги, дістає те, що шукала…
