Ірина Бондарук — «Це коротке довге життя»

Книга перша
Частина перша

У похилому віці його улюбленою книжкою став «Атлас залізничних шляхів СРСР». Довгими, як роки, вечорами, вслухаючись у тишу за стінами спорожнілого будинку, він самотньо гортає сторінки чутливими пальцями і в старості прекрасних рук артиста й ніби проживає наново своє життя, у якому не було коли зупинитися: весь час кудись поспішав. Надійшла пора, коли від життя нічого не чекаєш. Воно, нарешті, дало йому зупинку перед новою, невідомою дорогою, щоб згадав ті всі миті, коли в захваті завмирала його душа, а йому не було коли поринути в той захват, коли спливав із серця жаль, а він стримував сльози, бо весь час працював.

Кожна сторінка атласу так густо розкреслена лініями залізничних шляхів, і ті колії, наче простягнуті руки, запрошують його думкою полинути в ті місця, де довелося йому прожити таке довге творче життя й зустрітися з дорогими йому людьми, яких уже немає на цьому світі. Він радіє тим зустрічам і не дає заполонити душу думкам про те, що вже нічого не можна змінити. Ні, не в творчості — у родинному житті… Не встиг… Збирався, збирався — і не встиг…

А шляхи ведуть у нові й нові місця, у незабутні зустрічі та здобутки, у плани та хвилини натхнення, у радість праці та біль розчарувань. І лише в одне місце на землі нема залізниці… Він пішки поспішає туди стежкою, що пролягла степом, повз левади та ставки. Спішить у дитинство, яке десь загубилося серед тяжкої праці й нестатків. З малих літ обтяжене обов’язком турбуватися про сім’ю, — обов’язком, що його ніхто не прищеплював, бо він з діда-прадіда був у жилах усіх чоловіків його роду.

Усе його життя вкладається в незняту кінострічку, і кадри з неї крутить час, оживляючи в тривожній пам’яті таких далеких, але назавжди рідних земляків.

Розділ 1
1

Весна повіває над землею теплим подихом, наповнює душі сподіваннями, будить у людських серцях тугу за життям, що раз по раз зникало то з революцією, то з нападами банд. У бідності й пошуках хліба, які вбивали співучу душу й віру в завтрашній день. А весна навіває людям надію.

Ось і в цій хаті не спиться вже немолодому подружжю.

— Микито! Микито, ну що нам робити? — для годиться питає в свого чоловіка стара жінка, хоч сама вже давно все вирішила.

— Чого ти до мене причепилася? Надумала заміж мала, до чого тут я?

А самому теж краялося серце: найменшенька з його чотирнадцяти дітей, як запізніла квітка його минущого життя, закохалася в того, хто навіть уваги на неї не звертав. А батькові болить серце. Плаче дочка, про щось просить матір, а жінка просить його:

— Зустрінься з Тимофієм, поговори з ним за сина. У нього п’ятеро дітей, сам інвалід, може, й умовить Івана. Хай прийде, роздивиться. Може, й залишиться зятем у нашій хаті.

— Та що це я свою дочку, як телицю, на торг поведу? Вона в мене не найгірша, та й молоденька ще. Тобі не шкода?

— Шкода. Але такі непевні часи…

— Читати ще не навчилася, а заміж уже зібралася. Хай почекає, підросте, подівує.

— Ні, старий, мені легше буде помирати, коли знатиму, що вона в сім’ї, поряд з тим, кого любить.

— Та зрозумій, я їй черевики й намисто залюбки дістану. Які тільки схоче. Чоловік же не іграшка.

— Поговори з Тимофієм, — наполягала жінка.

Микита мовчав. Навіть після цієї розмови дивився на свою улюбленицю, як на пуп’янок. Ну, яка з неї молодиця?.. Хоч дівка гарна. Нічого, що молоденька. Налилася любов’ю, як черешня в саду, і ходить за матір’ю, витирає рукавами мокрі очі. Може, це весна винна; захмелила білим цвітом садки, заглядає в очі теплим промінням, наповнює молоді серця чеканням ласки. Авжеж, весна.

Ох, дочко, дочко… Одна з чотирнадцяти дітей залишилася коло батьків. Як же відпустити її в широкий світ?.. Несила дивитися на засмучені очі, що весь час стежать за батьком, сподіваючись розради.

Микиту в селі шанували: чи не в кожній хаті — і вікна, і гостинно розчинені двері, і столи, і мисники, і лави, зроблені його дбайливими руками. Він пам’ятав усі свої вироби, бо вкладав у них душу, знав, що то для кожної нової хати, для кожної родини, і радів з того, коли йшов селом. Для своїх односельців Микита був знаменитим теслею, робота давала йому достаток. Не багатство, ні. Його багатством були діти; всіх вивчив, роз’їхалися по світу; якби знав, то не вчив би, хай сиділи б удома, щоб було при кому доживати на старості. Велика тепла стара хата спорожніла, а йому все вчувається той гомін, що супроводжує життя багатодітної родини. Тихо скрізь, тільки м’яким шелестом золотиться стружка з-під рубанка, не заважаючи плинові думок…

Його первісток, його надія і втіха — Семен. Де він тепер? Ще перед революцією, до того, як народилася наймолодша сестра, Семен завербувався і виїхав до Америки. Тямущий і вольовий, згодом сам почав вербувати працівників на сільськогосподарські роботи. Українців там цінували чи не найбільше. В Америці одружився з американкою українського походження, має двох синів і дочку, живе добре. Об’їздив чи не весь світ, а закінчив тільки панську школу. Пан сам утримував її, там-таки вчителювала його дружина. Під час революції панство кинуло все своє майно й утекло до Польщі. Більше школи в селі не було. Тому ні Ганна, ні Тимофіїв Іван до школи не ходили.

Ганна… Може, й добре буде віддати її за Івана. Хлопець хороший, хоч з роду відчайдухів: роботящий, сміливий, як батько, і вродливий. От і закохалася. Може, воно й добре. Прийде в хату такий зять, заскрипить колиска під сволоком, а з молодою сім’єю помолодшають клопоти й хата — не буде коли думати про старість.

Варто таки поговорити з Тимофієм. Шукаючи зустрічі з ним, Микита подумки перебирав усі слова, що їх треба буде сказати. А коли вони зійшлися сам на сам, то просто промовив:

— Якщо твій Іван зашле сватів, моя Ганна пов’яже рушники.

І швидко відійшов.

Слухає Іван батька й ледь стримує сміх; це батько хоче, щоб він узяв оту малу, яку він років з чотири тому не пустив на вечорниці. Тоді після Різдва він відчинив двері в тітки Федори, де зібралася молодь, а в сіни прошмигнула дівчинка, яка перед тим заглядала у вікна. Він ухопив її за комір кожушка, почуваючись у свої вісімнадцять дорослим та розважливим.

— А ти куди зібралася?

— Танцювати.

— А маминої циці не хочеш?

— Я вже велика!

І хоче вирватися з рук, а він виштовхує її надвір. Крізь розстебнутий кожушок проглядає розкішна хустка. Бач, дівувати надумала.

— Молоко на губах не обсохло!

Дівчинка стояла ображена й розлючена, дивлячись з докором та злістю.

— Ось я татові скажу.

І розплакалася. Таки сказала. Проте не тоді, а нині, бо що це батько говорить?

— Дівка хорошого роду, та й час тобі вже одружуватися. Годі за батькову спину ховатися. Чи, може, ти дівчину маєш?

Іван мовчав.

— Може, сину, й маєш, але глянь, які тепер часи. А вона одиначка, дворище гарне. Та й Микита для молодої сім’ї нічого не пошкодує, а він не бідний.

Боляче Тимофієві було казати таке синові, однак це говорив не він, а життя. Коли 1914 року почалася перша імперіалістична війна з німцями, забрали його на фронт. Лишилася вдома жінка з трьома дітьми. А коли повернувся з війни, застав тільки осиротілих дітей. Одружився вдруге. Люди йому напитали дівчини — такої, що вийде заміж за каліку з трьома дітьми. І шанував він свою Христю аж до самісінької смерті. Чи, може, любив?.. Бо звідки ж ті двійко діток, що послав їм Господь? Авжеж, любив: весь час дбав, щоб перекласти на свої плечі той тягар клопоту в сільській родині, без якого годі вижити. Розкошів вони не мали. Та хоч би куди він від’їжджав, завжди привозив жінці хустки. Всі діти чекали, коли батько вмиється, поїсть, кожного наділить гостинцем, а наостанок дістане скруточок, розгорне його вправним рухом і накине жінці на плечі. Вона, розгублена і вдячна, враз тоді молодшала: розпростувалася під хусткою спина, легкою ставала хода, блищали очі, а за якийсь час старанно згорнута хустка лягала в скриню, до таких самих дорогих подарунків. Жінка майже ніколи не носила тих хусток — тішилася тільки з того, що перед кожним святом витягала їх зі скрині провітрювати, а вони вигравали всіма барвами. Найбільше вона любила жовту. Для неї то були не хустки, а доказ чоловікової любові.

Іван більше не сміявся. Він ніби постарів, думки краяли серце. Це ж у нього на руках тепер уся родина: батько хворіє, Анночці лише п’ять рочків, Євгенка вже підліток, от-от почне дівувати, і зовсім маленький Сергійко. Мачуха вибивається з сили, пришиваючи нові латки. Він мусить. Коли вечорами виходив на вулицю, то шукав нагоди роздивитися ту малу, і мимоволі усмішка морщила йому лице. Дівчина була молоденька й беззахисна в своєму коханні. Роздивлявся на неї, аж поки з’явилося бажання захистити її. Боявся за неї, коли бігла одна додому, і йшов проводжати. Простували мовчки, вона тільки іноді поглядала на нього очима, повними чекання й любові. А він мовчав, бо весь час уявлялася йому та дівчина, що оповила його, наче хміль, приворожила вірною вдачею, білим личком… і відпустила. Коли вони зустрілися після тої розмови з батьком, вона, щоб звільнити його від страшної муки, почала сама:

— Батько хоче, щоб ти оженився з Ганною.

— Звідки ти знаєш?

— Люди кажуть.

Він мовчав, бо груди йому розпирав жаль, що будь-якої миті міг вихопитися. А вона вела далі:

— Не судилося. Батько не дозволить тобі одружитися зі мною. Він так вирішив. Мені боляче…

Їй хотілося вмерти після цих слів, а вона лише мовчки подала йому руку. Відпустила…

Ганна й справді була молоденька. Їй довелося дописувати собі роки, щоб їх розписали. Весілля справили на Покрову.

2

І знову буяє весна. З далекої Америки приїхав у гості в Україну Семен з усією сім’єю. Приїхав і вжахнувся: багате колись село стало злиденним після того, як його розкуркулили комсомольці з Берездівського району. Злиденними зробилися й люди. Звичні добросусідські стосунки переросли в підозрілу настороженість. Проте Семен, наче хлопчисько, бігає знайомими місцями, показує дітям, де він хлопчиком пірнав із кладки в став, а ті дивляться на ту воду в заростях очерету і не розуміють його: їм усе чуже. Коли батько зустрічає грибників і, не торгуючись, не рахуючи грошей, скуповує все з кошиками, а вдома, перебираючи гриби, вгадує, де їх зібрали, діти його не розуміють.

Коли батько в садку шукає старої груші й жалкує, що її немає і він не може дичками пригостити дітей, ті тихенько пересміюються. Вони сумують за Америкою. Вони там народились, і там сформувався їхній світогляд. Семен шукав своїх однолітків, з якими ріс, перш ніж завербувався, і не знаходив: той поліг на війні чотирнадцятого року, той пропав у революцію, той пішов із бандою й згинув, і багато хто помер у двадцяті роки з голоду. Що сталося з країною?

Та й батьківська хата, колись така простора, уже не вміщає всіх, бо з Латвії повернувся Петро з родиною; там він працював усе життя кондуктором, а тепер привіз родину в село, щоб урятуватися від голоду. Ганна з чоловіком сподіваються дитини. А ще батько, мати і він із сім’єю. Семен заповзявся збудувати батькам нову хату на краю села. Хоче поставити собі хату і свояк Іван.

Іван переправляв з Польщі контрабанду. Як він це робив, ніхто не знав, а що привозив долари — знали всі...