Джон Твелф Хоукс - Мандрівник

Майя прилетіла до аеропорту Рузине понадвечір і на приміському автобусі дісталася Праги. Те, що вона обрала саме цей транспорт, було одним із виявів, щоправда, другорядних, її протесту. Арлекін узяв би напрокат авто або знайшов таксі. У таксі завжди можна перерізати водієві горло та взяти ситуацію під свій контроль. Літаки й автобуси крили в собі небезпеку. Це маленькі пастки, і способів вийти з них дуже мало.

„Ніхто не збирається вбити мене, — подумала вона. — Це нікому не треба. Мандрівники успадковують свою силу, отже, Табула намагаються знищити всіх членів сім’ї. Арлекіни захищають Мандрівників і їхніх вчителів-Керманичів, але це рішення добровільне. Син або дочка Арлекіна може зректися шляху меча, прийняти світське, чи то б пак громадянське, ім’я та знайти місце у Великій машині. Тільки тоді, якщо ти не будеш заважати Табула, вони дадуть тобі спокій”.

Кілька років тому Майя відвідала Джона Мітчелла Крамера, єдиного сина Ґрінмена, британського Арлекіна, якого Табула вбили в Афінах, висадивши в повітря разом з автомобілем. Крамер став фермером, завів свиноферму в Йоркширі. Майя спостерігала за тим, як він стомлено плентається з відрами корму для своїх верескливих тварин, обходячи гній. „Наскільки їм відомо, ти не переступила межі, — промовив. — Вирішувати тобі, Майє. Ти ще можеш піти й жити нормально”.

Майя вирішила стати Джудіт Стренд, дівчиною, що закінчила курс промислового дизайну Салфордського університету в Манчестері. Вона переїхала до Лондона, стала помічником спеціаліста на фірмі, яка займалася дизайном, поступово перейшла на повний робочий день. За три роки життя в місті вона не раз стикалася з труднощами й навчилася долати їх. Майя й досі пам’ятала, як уперше вийшла зі своєї квартири без зброї. Їй було нічим захищатися від Табула, і вона почувалася слабкою та беззахисною. Будь-який перехожий на вулиці міг стежити за нею; кожен, хто підходив близько, міг виявитись найманим убивцею. Вона чекала на чийсь постріл або удар ножем, але нічого не сталося.

Поступово Майя виходила з дому надовше, щораз випробовуючи своє нове ставлення до світу. Вона не позирала на вікна, щоб побачити, чи за нею не стежать. Ідучи до ресторану з новими друзями, не ховала зброї в проході між рядами й сиділа, спираючись на стіну.

У квітні Майя порушила головне правило Арлекінів і записалась до психіатра. Вона перебула п’ять дорогих сеансів у Блумсбері в кімнаті з цілою купою книжок. Їй хотілось поговорити про своє дитинство й ту першу зраду на станції метро „Арсенал”, але це було неможливо. Доктор Беннетт, невисокий охайний чоловік, добре знався на вині та старій порцеляні. Майя дотепер пам’ятала, як він збентежився, коли вона назвала його громадянином.

— Ну, звичайно, я громадянин, — сказав він. — Я народився й виріс у Британії.

— Це просто термін, який використовує мій батько. Дев’яносто дев’ять відсотків населення — або громадяни, або трутні.

Доктор Беннет зняв окуляри в золотій оправі й протер їх зеленою фланелівкою.

— Не могли б ви це пояснити?

— Громадяни — це люди, які думають, нібито вони розуміють, що діється в світі.

— Я не розумію всього, Джудіт. Я ніколи цього не казав. Але я добре поінформований про щоденні події. Щоранку, коли займаюся якоюсь механічною працею, я дивлюсь новини.

Майя трохи вагалася, але потім вирішила розповісти йому правду.

— Те, що ви знаєте, — здебільшого ілюзія. Справжня боротьба відбувається не на видноті.

Доктор Беннетт поблажливо усміхнувся:

— Розкажіть мені про трутнів.

— Трутні — це люди, настільки заклопотані тим, як вижити, що не знають нічого про те, що відбувається поза їхнім повсякденним життям.

— Ви маєте на увазі бідних?

— Це можуть бути бідні або ті, для кого третій світ став пасткою, але вони ще можуть змінитися. Мій батько завжди казав: „Громадяни не бачать правди. Трутні просто занадто втомлені”.

Доктор Беннетт знову надів окуляри та взяв до рук блокнот:

— Мабуть, нам варто поговорити про ваших батьків.

Це питання поклало кінець лікуванню. Що могла вона сказати про Шипа? Її батько був Арлекіном, який пережив п’ять замахів Табула. Він був гордим, жорстоким і дуже сміливим. Мати Майї походила з родини сикхів, члени якої у кількох поколіннях були союзниками Арлекінів. Майя носила сталевий браслет-кара на правому зап’ястку як знак пошани до матері.

Наприкінці того літа вона відсвяткувала свій двадцять шостий день народження, і одна з жінок, яка разом з нею працювала на фірмі, запросила її пройтися бутиками в західному Лондоні. Майя накупила яскравого стильного одягу, почала дивитися телевізор і намагалася вірити новинам. Час від часу вона почувалася навіть щасливою — майже щасливою, втішаючись, що у Великій машині завжди щось відволікало її увагу. Постійно з’являвся якийсь новий привід для занепокоєння або нова річ, яку всі хотіли купити.

Хоча Майя більше не носила з собою зброї, вона іноді заглядала до школи кікбоксинґу на півдні Лондона й боксувала з інструктором. Щовівторка й щочетверга вона відвідувала клас майстрів в академії кендо, де билася бамбуковим мечем-шинаєм. Майя намагалася вдавати, ніби просто хоче бути у формі, як її колеги, що бігали труськом та грали в теніс, але вона знала, що це було щось більше. Коли ти борешся, для тебе існує лише одна мить і ти зосереджуєшся на тому, як захистити себе та перемогти супротивника. Нічого з того, що вона робила у своєму громадянському житті, не могло зрівнятися з цим відчуттям.

А тепер вона приїхала до Праги, щоб побачитися з батьком, і до неї сповна повернулась знайома арлекінська параноя. В автобусному кіоску аеропорту вона купила квиток, увійшла до приміського автобуса й сіла на заднє сидіння. У такій позиції було незручно захищатися, але це її не хвилювало. Майя дивилася, як літнє подружжя та група німецьких туристів заходять до автобуса й розміщують багаж. Вона намагалася відвернути свою увагу, думаючи про Шипа, а потім все ж таки сіла на місце біля запасного виходу, не спроможна нічого вдіяти з собою. Виховання взяло гору, і Майя, не тямлячи себе від люті, стиснула кулаки й повернула голову до вікна.

Коли вони від’їхали від аеропорту, почався дрібний дощ, а коли доїхали до центру міста, дощ лив як із відра. Прага розкинулась на обох берегах річки, але вузькі вулички й сірі кам’яниці викликали в Майї відчуття, ніби її заманили в пастку в якомусь потаємному лабіринті. Місто було поцятковане соборами й замками, і їхні шпилясті вежі простромлювали небо.

На автобусній зупинці Майя мала ще більше можливостей. Вона могла піти до готелю пішки або спіймати вільне таксі, яке шукало пасажирів. Легендарний японський Арлекін на ім’я Горобець якось написав, що справжні воїни мають „подружитися з довільністю”. Одне слово, він запропонував цілу філософію. Арлекін не визнавав безглуздих усталених порядків і зручних звичок. Ти жив життям, сповненим дисципліни, але не боявся безладу.

Ішов дощ. Майя почала мокнути. Було б найпередбачуванішим поїхати таксівкою, що стояла біля краю тротуару. Майя вагалася кілька секунд, а потім вирішила діяти, як звичайна громадянка. Тримаючи однією рукою свої валізи, вона рвучко відчинила двері й сіла на заднє сидіння. Водій, невисокий і товстий бородань, був схожий на троля. Майя сказала, як зветься готель, але він не відреагував.

— Готель „Кампа”, — сказала вона англійською. — Щось не так?

— Ні, все добре, — відповів водій і виїхав на вулицю.

Готель „Кампа” виявився чотириповерховим будинком, розташованим на вимощеній кругляком бічній вулиці біля Карлового мосту, солідним і помпезним, з зеленими шатрами над вікнами. Майя заплатила водієві, але коли намагалася відчинити двері, виявилося, що вони замкнені.

— Відмкніть ці чортові двері.

— Пробачте, пані. — Троль натиснув на кнопку, і замок клацнув. Усміхаючись, він спостерігав за тим, як Майя виходить із таксі.

Вона дозволила швейцарові віднести багаж до готелю. Збираючись відвідати батька, відчула потребу взяти зброю, яку звичайно носила з собою схованою у штативі для камери. Її зовнішність була нетиповою для якоїсь національності, і швейцар заговорив з нею французькою та англійською. Збираючись до Праги, вона відклала вбік свій яскравий лондонський одяг і надягла полуботки, чорний пуловер і сірі просторі штани. Таким був арлекінський стиль в одязі: темні дорогі тканини. Жіночий одяг шили на замовлення на взірець чоловічого. Нічого, що могло б заважати швидко рухатися в бою.

У коридорі стояли м’які фотелі з невисокими спинками і столики. На стіні висів полинялий гобелен. Біля стіни кілька літніх жінок пили чай і воркотіли над тацею з солодощами. Готельний службовець, який сидів за переднім столом, окинув оком штатив і футляр з відеокамерою. Здавалось, він був задоволений. В Арлекінів існувало правило — завжди мати при собі пояснення, хто ти й чому саме тут. Швейцар і службовець, мабуть, подумали, що вона кінорежисер.

Її номер-люкс на четвертому поверсі був темний, заставлений псевдовікторіанськими лампами та м’якими меблями. Одне вікно виходило на вулицю, а інше — на ресторан просто неба, розташований у саду готелю. Дощ іще не скінчився, ресторан був зачинений. Смугасті парасолі для столів промокли наскрізь, а ресторанні стільці, наче стомлені солдати, притулились до круглих столів. Майя зазирнула під ліжко і знайшла там маленький приємний подарунок від батька — якір-дрек і п’ятдесят метрів мотузки. Якщо в двері постукає якийсь небажаний гість, вона втече з готелю через вікно за десять секунд.

Майя скинула пальто, злегка змочила обличчя водою, а потім поклала штатив на ліжко. Під час митних оглядів в аеропортах люди завжди витрачали багато часу, старанно оглядаючи відеокамеру та її лінзи. Однак справжня зброя була схована у штативі. В одній підпорі було два ножі —двогострий для кидання і стилет для колючих ударів. Майя уклала їх у піхви та сховала під еластичні пов’язки на передпліччях. Вона обережно спустила рукави светра й перевірила перед дзеркалом, чи не видно зброї. Светр був достатньо вільний, щоб цілком заховати обидва ножі. Коли Майя схрещувала зап’ястки та швидко рухала руками, ніж з’являвся в її правій руці.

Клинок меча був у другій ніжці штатива. Третя ніжка містила в собі руків’я меча та захисну пластину. Майя прикріпила їх до клинка. Захисна пластина була на стрижні, що його можна було відсунути вбік. Коли дівчина несла меч вулицею, захисна пластина зміщувалася паралельно клинкові, отже, усі деталі меча ставали в одну пряму. Коли треба було битися, захисна пластина поверталася в належну позицію.

Окрім штатива й камери, Майя привезла металеву трубу завдовжки чотири фути з ремінцем через плече. Збоку труба скидалась на спеціальний тубус, у якому художниця переносить щось до своєї майстерні. Коли Майя ходила містом, вона використовувала тубус як футляр для меча. Вона могла дістати меч із тубуса за дві секунди, а для того, щоб напасти, їй потрібна була ще секунда. Батько навчив Майю вправлятися зі зброєю, коли їй не було й двадцяти, а потім вона удосконалила майстерність у класі кендо з японським інструктором.

Арлекінів також учили стріляти з пістолета і штурмової зброї. Улюбленою зброєю Майї був кулемет, особливо дванадцятого калібру з руків’ям на кшталт пістолетного та складаним прикладом. Використання старомодного меча поряд із сучасною зброєю підтримували й цінували — як частину арлекінського стилю. Вогнепальна зброя була неминучим лихом, а мечі існували й раніше, ще до нинішнього століття, поза контролем Великої машини та компромісом із нею. Вправляючись із мечем, навчаєшся також рівноваги, стратегії та жорсткості. Як кирпан сикха, меч Арлекіна пов’язував кожного борця і зі святим обов’язком, і з воїнською традицією.

Шип також уважав, що використання мечів має і практичне значення. Сховавши в такому приладі, як штатив, їх можна провезти через митниці в аеропорті. Меч, безшумний і несподіваний, шокував ворога, який нічого й не підозрював. Майя подумки уявила собі напад. Робиш фінт убік голови супротивника, а потім — нижчий удар убік його коліна. Трохи опору. Тріск кістки та хряща. І ти відтинаєш чиюсь ногу.

Між витками рятівної мотузки лежав брунатний конверт. Майя розірвала його й прочитала, коли й за якою адресою відбудеться зустріч. О сьомій. Бетлемська площа у Старому місті. Вона поклала меч на коліна, вимкнула всюди світло і спробувала зосередитися на своїх роздумах.

Перед нею поставали картини з минулого. Вона згадувала свою боротьбу Арлекіна. Тоді їй було сімнадцять. Це було лише один раз. Батько взяв її з собою до Брюсселя, щоб захищати ченця з секти Дзен, який відвідував Європу. Чернець був Керманичем, одним із духовних учителів, які могли показати потенційному Мандрівникові, як перейти до іншого світу. Хоч Арлекінів ніхто й не змушував присягатися, що вони захищатимуть Керманичів, вони завжди, як тільки могли, допомагали їм. Чернець був великим учителем — і його внесли у перелік тих, кого Табула засудили на смерть.

Тієї ночі в Брюсселі батько Майї та його французький друг Липа були нагорі біля номера ченця. Майї звеліли вартувати на сходах біля вантажного ліфту на цокольному поверсі. Коли прибуло двоє найманих солдатів Табула, поруч не було нікого, щоб їй допомогти. Вона вистрілила одному найманцеві в горло з автомата, а іншого розрубала мечем. Її сіра уніформа покоївки була забризкана кров’ю, як і руки, що були по лікті в крові. Коли Майю знайшов Липа, вона билася в істериці.

За два роки чернець загинув в автокатастрофі. Уся кров і весь біль виявились даремними. „Заспокойся, — сказала вона собі. — Знайди для себе власну молитву. Наші Мандрівники, що на небесах, будьте ви всі прокляті”.

* * *

Дощ скінчився десь о шостій, і Майя вирішила піти до Шипа. Вона вийшла з готелю, знайшла вулицю Мостецьку та пішла нею до Карлового мосту. На широкому кам’яному готичному мості кольорові ліхтарі освітлювали довгий ряд статуй. Чоловік з рюкзаком, перед яким лежав капелюх, грав на гітарі. Вуличний художник робив вугликом ескіз портрета літньої туристки. Напівдорозі впоперек моста стояла статуя чеського святого мученика, і Майя згадала, що колись чула про одну магічну формулу, яка приносить щастя. Такого поняття, як щастя, для неї не існувало, але вона все ж доторкнулася до бронзової плити й прошепотіла до себе: „Нехай хтось мене полюбить, і я його”.

Засоромившись цього вияву слабкості, Майя поспішила мостом до Старого міста. Універмаги, церкви й нічні клуби в підвалах тулилися одне до одного, немов пасажири в переповненому потязі. Молоді чехи та іноземці з наплічниками стояли зі знудженими обличчями й курили біля барів марихуану.

Шип жив на Конвіктській вулиці через один квартал на північ від таємної в’язниці на Бартоломейській. Під час холодної війни служба безпеки дістала у власність монастир і розмістила в ньому камери ув’язнення та камери тортур. Тепер сестри милосердя знову перебрали свої права, а служба безпеки переїхала до інших будинків, розташованих поблизу. Ідучи кварталом, Майя зрозуміла, чому Шип оселився тут. Прага зберегла середньовічний вигляд, а більшість Арлекінів не терпіли того, що виглядало по-новому. Третій чинник був найважливішим: чеська поліція засвоїла „моральні норми” ще під час комуністичної влади. Якщо Шип підкупить потрібних людей, то зможе отримати доступ до досьє та перепусток поліцейських.

* * *

Якось у Барселоні Майя зустріла цигана, який пояснив їй, чому він має право спорожнювати чужі кишені та грабувати туристів у готелях. Коли римляни розіп’яли Христа, вони підготували золотий цвях, щоб забити його в серце Спасителя. Циган — у стародавньому Єрусалимі таки були цигани — украв цвях, і тому Бог дозволив його народові красти до кінця часів. Арлекіни не були циганами, але Майя дійшла висновку, що їхня позиція дуже скидалась на таку. Батько та його друзі мали загострене почуття честі та власні моральні принципи. Вони були дисципліновані та віддані один одному, але зі зневагою ставилися до будь-якого закону громадян. Арлекіни вважали, що мають право вбивати й руйнувати через свою обітницю захищати Мандрівників.

* * *

Майя пройшла повз церкву Святого Руда та знайшла очима номер вісімнадцятий на вулиці Конвіктській. Це був будинок з червоної цегли, що вклинився між універмагом сантехніки та крамницею жіночої білизни, на вітрині якої стояв манекен, одягнений у жіночий пояс із підв’язками та панчохи з блискітками. Над крамницею піднімалися ще два поверхи, а всі верхні вікна або були закриті віконницями, або мали затемнені шибки. Там, де жили Арлекіни, знаходилося принаймні три виходи, один із яких завжди був потаємним. У цьому будинку були червоні двері, інші двері заховались позаду, у проході між рядами будинків. Імовірно, тут є і таємний прохід, що веде сходами вниз до крамниці жіночої білизни.

Вона рвучко відкрила футляр для меча й трошки нахилила закривку вперед, щоб руків’я меча вислизнуло на кілька дюймів. З Лондона сюди її викликали, як звичайно: під двері підклали конверт з манільського обгорткового паперу без марки. Майя й гадки не мала, чи був Шип ще живий і чи він чекав на неї в цьому будинку. Якщо Табула дізналися, що вона замішана в убивствах, що відбулися дев’ять років тому в готелі, їм було б легше виманити її з Англії та стратити в іншій країні.

Майя перейшла вулицю, зупинилася перед вітриною крамниці жіночої білизни. Вона шукала очима якийсь традиційний знак Арлекінів, наприклад, маску або предмет одягу з характерним діамантовим візерунком. Це заспокоїло б її тривогу, яка щодалі посилювалась. Була вже сьома. Повільно йдучи тротуаром, вона побачила на бетоні мітку, намальовану крейдою. Це був овал і три прямі лінії — натяк на лютню Арлекіна. Якби його зробили Табула, вони б доклали більше зусиль, щоб надати малюнкові схожості з інструментом. А ця мітка була недбала та дещо стерта, ніби її намалювала знуджена дитина.

Майя натиснула кнопку дверного дзвінка, почула його дзижчання й побачила, що в тенті над дверима схована камера стеження. Клацнув замок, відчинилися двері, і вона увійшла до невеличкого фойє зі стрімкими металевими сходами. Двері за її спиною плавно зачинилися, і тридюймова засувка прослизнула до замка. Вона в пастці. Дівчина витягла меч із футляра, прикріпила руків’я до клинка і пішла нагору. Сходи привели її до других сталевих дверей та ще одного дзвінка. Вона натиснула кнопку, і маленький рупор обізвався електронним голосом:

— Будь ласка, ваш голос.

— Іди до біса.

Комп’ютер проаналізував голос Майї, і за три секунди другі двері з клацанням відчинилися. Вона потрапила до великої білої кімнати з полірованою дерев’яною підлогою. Житло її батька було скромним і чистим. Жодного виробу з пластмаси, нічого фальшивого або крикливого. Пересувна стіна окреслювала лінію між сходовою площадкою та вітальнею. Поряд зі шкіряним кріслом стояв скляний кавовий столик, а на ньому — ваза з самотньою жовтою орхідеєю.

На стіні висіли два плакати в рамках. Один рекламував виставку японських самурайських мечів в Інституті мистецтв у Токіо. Шлях меча. Життя воїна. На іншому показано асемблаж „Три звичні зупинки”, що його створив Марсель Душамп 1914 року. Французький художник кинув три метрові мотузки на пруське блакитне полотно, а потім накреслив їхні обриси. Як і будь-який Арлекін, Душамп не боровся проти хаотичності й невизначеності — він використовував їх у своїй творчості.

Майя почула кроки чиїхось босих ніг, а потім увійшов молодий чоловік із поголеною головою. У нього в руках був пістолет-кулемет, зроблений у Німеччині. Юнак приязно усміхався, а його автомат був нахилений донизу під кутом сорок п’ять градусів. Майя вирішила, що коли в нього вистачить розуму підняти зброю, вона зробить крок ліворуч і різко вдарить його мечем в обличчя.

— Ласкаво просимо до Праги, — сказав він англійською з російським акцентом. — Ваш батько вийде до вас за хвилину.

Молодий чоловік був одягнений у штани, затягнені шнурком, і футболку без рукавів з японськими ієрогліфами. Майя побачила, що його руки та шия змережані багатьма татуюваннями. Змії. Демони. Картина Пекла. Він був якоюсь живою епопеєю — і не треба було бачити його оголеним, щоб про це дізнатись. Здавалось, для служби Арлекіни завжди добирали собі невдах і покручів.

Майя поклала меч назад до футляра.

— Як вас звуть?

— Олексій.

— Як давно ви працюєте на Шипа?

— Я на нього не працюю. — Юнак мав дуже задоволений вигляд. — Я допомагаю вашому батькові, а він допомагає мені. Я тренуюсь, щоб стати майстром військових мистецтв.

— І в нього дуже добре виходить, — підтвердив батько. Спочатку Майя почула його голос, а потім Шип виїхав до них в електричному інвалідному візку. Його меч Арлекіна був у піхвах, прикріплених до підлокітника. За останні два роки Шип відростив бороду. Його руки і плечі були ще сильними, і, дивлячись на них, легко забувалось, що його ноги тепер безсилі й мало придатні.

Шип зупинився й усміхнувся дочці:

— Добрий вечір, Майє.

Востаннє Майя бачила батька в Пешаварі, тієї ночі, коли Липа ніс його з гір північно-західного кордону. Шип був непритомний, а одяг Липи заплямований кров’ю.

Використовуючи сфабриковані газетні статті, Табула заманили на свою територію в Пакистані Шипа, Липу та ще двох Арлекінів — китаянку на ім’я Верба та австралійця Вагівницю. Шипа запевнили в тому, що двоє дітей — дванадцятирічний хлопчик і його десятирічна сестра — Мандрівники, яким загрожує небезпека, і їх треба врятувати від лідера релігійних фанатиків. На чотирьох Арлекінів та їхніх союзників найманці Табула напали з засідки в ущелині. Вербу і Вагівницю вбили. Шипа вдарило шрапнеллю в спинний мозок і паралізувало нижче пояса.

Промайнуло два роки. Нині батько живе в празькій квартирі, де йому прислуговує татуйований покруч, і все чудово. Забудьмо минуле й живімо далі. Тієї хвилини Майя була майже рада, що батько хворий на параплегію. Якби не його поранення, він би заперечував, що відбувся напад із засідки.

— Отже, як у тебе справи, Майє? — Шип повернувся до росіянина: — Я якийсь час не бачив своєї доньки.

Те, що він сказав „доньки”, розлютило Майю. Це означало, що він покликав її до Праги, щоб попросити про послугу.

— Більше двох років, — сказала вона.

— Два роки? — Олексій усміхнувся. — Думаю, вам є про що поговорити.

Шип зробив знак рукою, і росіянин узяв сканер з приставного пристінного столу. Сканер був схожий на маленький аеропортний жезл безпеки, він призначався для того, щоб виявляти кульки стеження Табула. Кульки стеження були завбільшки з перлину, а їхній сигнал можна було вистежити супутниками зв’язку, що належать до глобальної супутникової системи місця визначення. Кульки стеження були двох типів: керовані через радіо та особливі, з інфрачервоними сигналами.

— Не шукай кульок стеження, не гай часу. Табула мною не цікавляться.

— Це лише обережність.

— Я не Арлекін, і вони це знають.

Сканер ніяк не відреагував. Олексій вийшов з кімнати, а Шип підсунувся до крісла. Майя знала, що батько подумки підготував цю розмову. Імовірно, кілька годин обмірковував, як одягтися й розставити меблі. До біса. Вона збиралася захопити його зненацька.

— Гарний у тебе слуга. — Майя сіла в крісло, а Шип присунувся до неї. — Дуже колоритний.

— Так, він займається моїми паперами. — Батько всміхнувся. — В Олексія є знайомий татуювальник. Це він намалював йому картину Першого царства. Не дуже приємна річ, але він сам зробив свій вибір.

— Так. Усі ми маємо право вибирати. Навіть Арлекіни.

— Мені здається, ти не рада мене бачити, Майє.

Майя збиралася поводитися стримано й дисципліновано, але тепер більше не могла мовчати.

— Я вивезла тебе з Пакистану. Я підкупила або залякала половину тамтешніх чиновників, щоб помістити тебе в літак. Ми прилетіли до Дубліна, Благословленна Мати взяла ситуацію у свої руки, і все гаразд — це її територія. Наступного дня я дзвоню їй на супутниковий телефон, і вона мені: „Твій батько паралізований нижче пояса. Він більше не зможе ходити”. А потім вішає слухавку й відмикає телефон. Ось так. Зненацька. Усе закінчено. І ти два роки не подавав про себе жодної звістки.

— Ми захищали тебе, Майє. Зараз дуже небезпечно.

— Розкажи це своєму татуйованому слузі. Я давно зауважила, що ти завжди себе виправдовуєш, посилаючись на небезпеку чи безпеку, але тепер немає сенсу. Битв більше немає. Й Арлекінів уже фактично немає. Залишилась тільки маленька купка — ти, Липа та Благословенна Мати.

— У Каліфорнії живе Пастух.

— Троє або четверо не можуть нічого змінити. Війну закінчено. Хіба ти цього не розумієш? Табула виграли. Ми програли. Wir haben verloren.

Здавалось, німецькі слова хвилювали його більше, ніж англійські. Шип натиснув важіль на ручці інвалідного візка й трохи відсунувся, щоб дочка не бачила його очей.

— Ти теж Арлекін, Майє. Це твоя справжня сутність. Твоє минуле і твоє майбутнє.

— Я не Арлекін, і я не така, як ти. Слід тобі про це знати.

— Нам потрібна твоя допомога. Це важливо.

— Це завжди важливо.

— Мені потрібно, щоб ти поїхала до Америки. Ми за все заплатимо. Усе влаштуємо.

— Америка — територія Пастуха. Нехай він її контролює.

Батько заговорив на повний голос:

— Пастух зіткнувся з надзвичайною ситуацією. Він не знає, що робити.

— Я тепер живу справжнім життям. Більше я не беру участі в усьому цьому.

Рухаючи важіль, Шип описав по кімнаті чітку вісімку.

— О, так. Громадянським життям у Великій машині. Таким приємним і сповненим розваг. Розкажи мені про це.

— Ти ніколи про це не питав.

— Ти працюєш у якомусь офісі?

— Я промисловий дизайнер. Я працюю в колективі, який розробляє упакування для різних компаній. Минулого тижня я створила новий флакон для парфумів.

— Зухвало звучить. Я не сумніваюсь, що ти досягла великого успіху. А як щодо інших аспектів твого життя? Мабуть, у тебе є хлопець? Мені треба про це знати.

— Ні, немає.

— У тебе був той адвокат... як же його звуть? — Звичайно, Шип знав. Але він робив вигляд, ніби намагається згадати. — Коннор Ремсі. Заможний. Гарний на вроду. Зі зв’язками в суспільстві. А потім він залишив тебе заради іншої жінки. Вочевидь, зустрічався з нею увесь цей час, поки був із тобою.

Майя почувалася так, ніби Шип тільки-но дав їй ляпаса. Вона могла б здогадатись, що він використовує свої зв’язки в Лондоні, щоб здобути інформацію про неї. Її завжди переслідувало таке відчуття, ніби він усе знає.

— Це не твоя справа.

— Не турбуйся за Ремсі. Не гай часу. Найманці, які працюють на Благословенну Матір, висадили в повітря його авто кілька місяців тому. Тепер він уважає, що його переслідують терористи. Найняв охоронців. Живе в страху. І це добре. Чи не так? Містера Ремсі слід було покарати за те, що він обдурив мою маленьку дівчинку.

Шип описав коло на інвалідному візку й усміхнувся дочці. Майя знала, що їй варто прикинутись розгніваною, але вона не змогла цього зробити. Вона згадала, як Коннор обіймав її на пристані в Брайтоні і як потім через три тижні в ресторані заявив, що вона не підходить на роль дружини. Майя читала в газетах, що його автомобіль висадили в повітря, але й не підозрювала, що в цьому винен її батько.

— Не треба було цього робити.

— Але я зробив. — Шип знову рушив назад до кавового столика.

— Те, що ти висадив машину в повітря, нічого не змінило. Я все одно не поїду до Америки.

— А хто казав про Америку? Ми просто розмовляємо.

Арлекінське виховання примусило Майю продовжувати атаку. Як і Шип, вона готувалася до зустрічі.

— Скажи мені дещо, батьку. Тільки одну річ. Ти мене любиш?

— Ти моя дочка, Майє.

— Відповідай на запитання.

— Відтоді як померла твоя мати, я не маю нічого ціннішого в житті, крім тебе.

— Добре, визнаймо цю відповідь правильною, принаймні на цей момент. — Вона нахилилась уперед, сидячи на кріслі. — Раніше Табула й Арлекіни були супротивниками з досить рівними силами, але Велика машина порушила рівновагу. Наскільки мені відомо, Мандрівників більше немає, а Арлекінів дуже мало.

— Табула можуть використовувати сканери з екранами, стеження за допомогою електронних приладів, співпрацювати з чиновниками та урядовцями...

— Мене не цікавить причина. Ми говоримо не про це. Лише факти й висновки. У Пакистані тебе поранили, а двох убили. Мені завжди подобався Вагівниця. Він водив мене до театру, коли був у Лондоні. А Верба була сильною, граційною жінкою.

— Обидва бійці згодилися піти на ризик, — сказав Шип. — І обидва загинули славною смертю.

— Так. Їх туди заманили і знищили. Вони загинули — заради чого? А тепер ти хочеш, щоб я померла так само.

Шип стиснув ручки інвалідного візка, і їй на хвилинку здалося, що зараз він зробить спробу примусити себе підвестися — акт абсолютної волі.

— Відбулося щось незвичайне, — сказав він. — Уперше в нас з’явився шпигун із протилежного боку. Липа підтримує з ним зв’язок.

— Це лише інша пастка.

— Можливо. Але вся інформація, яку ми одержали, точна. Кілька тижнів тому ми дізналися про двох потенційних Мандрівників у Сполучених Штатах. Вони брати. Я захищав їхнього батька, Метью Корріґана, багато років тому. Перед тим, як він пішов у підпілля, я дав йому талісман.

— А Табула знають про цих братів?

— Так. Вони спостерігають за ними двадцять чотири години на добу.

— Але чому Табула їх не вбивають? Адже так було би простіше. І саме це вони звичайно роблять.

— Усе, що я знаю, це те, що Корріґани в небезпеці, і ми маємо якнайшвидше допомогти їм. Пастух народився в сім’ї Арлекінів. Його бабуся врятувала сотні життів. Але майбутній Мандрівник не стане йому довіряти. Пастух не дуже організований і розумний. Він...

— Дурень.

— Саме так. Ти зможеш усім цим керувати, Майє. Усе, що тобі треба зробити, це відвезти Корріґанів до безпечного місця.

— Мабуть, вони лише звичайні громадяни.

— Ми не знаємо, поки не вивчимо їх. В одному ти маєш рацію: Мандрівників більше немає. Мабуть, це наш останній шанс.

— Тобі не треба просити мене. Просто найми кількох солдатів.

— У Табула більше грошей і влади. Наймані солдати завжди нас зраджують.

— Тоді зроби це сам.

— Я каліка, Майє. Я прив’язаний до цього місця, до цього житла, до цього інвалідного візка. Ти єдина людина, яка може показати їм шлях.

На мить вона й справді захотіла витягти меч і кинутись на ворога, але потім згадала бійку на станції метро в Лондоні. Батькові слід захищати свою дочку. А Шип, замість того, зруйнував її дитинство.

Вона підвелася й попрямувала до дверей.

— Я повертаюся до Лондона.

— Ти не пам’ятаєш, чого я тебе навчив? Verdammt durch das Fleisch. Gerettet durch das Blut…

„Прокляті плоттю. Врятовані кров’ю”. Майя чула цю арлекінську фразу — і ненавиділа її з дитинства.

— Залиш свої гасла для нового російського друга. Я до них цілком байдужа.

— Якщо більше немає Мандрівників, Табула остаточно завоювали історію. Через два-три покоління Четверте царство стане холодним і сірим місцем, де за кожним спостерігають і контролюють його життя.

— Усе вже йде до цього.

— Це наш обов’язок, Майє. Згадай, ким ми є. — Голос Шипа був сповнений болю й жалю. — Я часто бажав для себе іншого життя, шкодував, що не народився сліпим і необізнаним. Але я ніколи не міг викреслити минуле, заперечити його, відвернутися від усіх тих Арлекінів, які жертвували собою заради важливої спільної справи.

— Ти дав мені зброю та навчив убивати. А тепер ти посилаєш мене на загибель.

В інвалідному візку Шип був малим і слабким.

— Я б умер за тебе, — сказав він поривчасто, хоч і тихо.

— Але я не вмираю заради справи, якої більше не існує.

Майя дотяглася до Шипового плеча. Це був прощальний жест, можливість востаннє відчути спорідненість, але його сердитий вираз обличчя примусив її відсмикнути руку.

— До побачення, батьку. — Вона повернулася до дверей і відчинила засувку. — У мене є один маленький шанс стати щасливою. Я не можу дозволити тобі забрати його в мене.

2

Натан Бун сидів у кімнаті на другому поверсі товарного складу на іншому боці вулиці — напроти крамниці жіночої білизни. Уважно дивлячись у прилад нічного бачення, він спостерігав, як Майя виходить із будинку Шипа й іде тротуаром. Бун уже сфотографував Шипову дочку, коли вона прибула в аеропорт, але він насолоджувався тим, що знову бачить її. Останнім часом майже вся його робота полягала в тому, щоб пильно вдивлятися в монітор комп’ютера, перевіряти телефонні дзвінки й рахунки на кредитній картці, читати медичні звіти й поліцейські бюлетені з десятка різних країн. Коли він побачив справжнього Арлекіна, це допомогло йому зв’язати свою роботу з реальністю. Вороги ще існували — принаймні, кілька з них, — і ліквідувати їх було його обов’язком.

Два роки тому, після тієї перестрілки в Пакистані, він дізнався, що Майя живе в Лондоні. Її поведінка на людях свідчила, що вона відмовилася від жорстокості Арлекінів і вирішила жити звичайним життям. Брати розглядали питання про її страту, але Бун надіслав їм довгого електронного листа, де рекомендував не робити цього. Він знав, що через неї вони можуть вийти на Шипа, Липу або Благословенну Матір. Усі троє Арлекінів були ще небезпечними. Їх треба вистежити й убити.

Майя помітила б, якби хтось спостерігав за нею в Лондоні, і тому Бун надіслав до її квартири групу техніків, звелівши помістити кульки стеження до кожної валізи. Після того, як вона знайшла роботу й почала жити суспільним життям, комп’ютери Братів завжди контролювали її телефонні дзвінки, електронні листи й кредитні картки. Перший сигнал тривоги надійшов, коли Майя надіслала електронного листа своєму методистові з проханням надати їй відпустку, щоб відвідати „хворого родича”. Коли вона купила квиток на літак до Праги на п’ятницю, Бун визнав за логічне, що Шип ховається в цьому місті. Йому потрібно було три дні, щоб прилетіти до Європи й придумати план.

Того ранку один із підлеглих Буна прочитав записку, яку залишив у готельному номері Майї молодий росіянин, що працює на Шипа. Тепер Бун знав, де перебуває Шип, і він уже за кілька хвилин зможе зіткнутися віч-на-віч з Арлекіном.

Бун почув зі своїх радіонавушників голос Лутки.

— Що тепер? — запитав Лутка. — Ми будемо її переслідувати?

— Цим займеться Галвер. Він зможе з цим упоратись. Наша основна мета — Шип. Ми займемося Майєю пізніше — сьогодні ввечері.

Лутка і троє техніків сиділи у фургоні для замовлення продуктів додому. Лутка був чеським лейтенантом поліції, він мав владнати проблеми з місцевою владою. Техніки були тут, щоб виконати свої спецзавдання й піти додому.

Лутка також допоміг Бунові найняти у Празі двох професійних кілерів. Найманці сиділи на підлозі за його спиною й чекали наказів. Високий на зріст угорець не говорив англійською. Його сербський друг, колишній солдат, знав чотири мови та мав вигляд розумної людини, але Бун йому не довіряв. Сербин був із тих, хто може втекти в разі найменшого опору.

У кімнаті було холодно, і на Бунові була парка, добра на всяку погоду, та в’язана шапка. Через свою військову зачіску й окуляри в металевій оправі він виглядав дисциплінованим і в хорошій формі, як інженер-хімік, що займається марафонським бігом у вихідні.

— Ходімо, — сказав Лутка.

— Ні.

— Майя повертається до свого готелю. Не думаю, що в Шипа сьогодні ще будуть відвідувачі.

— Ти не розумієш цих людей, а я розумію. Вони навмисно роблять те, чого від них не чекають. Шип може вирішити піти з дому. Майя може вирішити повернутись. Почекаймо п’ять хвилин і подивімося, що буде далі.

Бун нахилив прилад нічного бачення донизу й продовжував дивитись на вулицю. Протягом останніх шести років він працював на Братів, маленьку групу людей, які живуть у різних країнах, але об’єднані спільним уявленням про майбутнє. Братам — їхні вороги називали їх Табула — доручили ліквідувати Арлекінів і Мандрівників.

Бун був посередником між Братами та їхніми найманцями. Його не обтяжувало мати справу з такими людьми, як цей серб і лейтенант Лутка. Найманець завжди потребує грошей або якоїсь послуги. Спочатку домовляєшся про ціну, а потім вирішуєш, платити чи ні.

Хоча Бун одержував щедру платню від Братів, він ніколи не відчував себе найманцем. Два роки тому йому дозволили прочитати збірку книжок під назвою „Знання”, які дали ширше уявлення про завдання й філософію Братів. „Знання” показало Бунові, що він є часткою історичної битви проти сил хаосу. Брати та їхні союзники прагнули створити цілком контрольоване суспільство, але нова система могла зазнати краху, якщо дозволити Мандрівникам залишити її, а потім повернутись, щоб кинути виклик загальновизнаним цінностям. Мир і процвітання можливі лише тоді, коли люди перестануть ставити нові запитання та погодяться з тими відповідями, що вже існують.

Мандрівники несуть хаос у світ, але Бун не відчував до них ненависті. Мандрівники народжувалися зі здатністю переходити з одного світу до іншого; вони нічого не могли зробити зі своїм дивним спадком. А от Арлекіни — це інша річ. Хоч існують сім’ї Арлекінів, кожен чоловік і кожна жінка вирішують за себе, чи захищатимуть вони Мандрівників. Їхня схильність до безладдя суперечила правилам, якими Бун керувався в своєму житті.

Кілька років тому Бун їздив до Гонконґа, щоб убити Арлекіна на прізвисько Ґава. Обшукуючи труп, поряд зі звичайною зброєю та фальшивими паспортами він знайшов електронний прилад, що називався генератором випадкових чисел. Це був мініатюрний комп’ютер, який, коли натискаєш кнопку, видавав математично випадкове число. Іноді Арлекіни використовували ГВЧ, щоби щось вирішити. Мабуть, непарне число означало “так”, а парне — “ні”. Натисни кнопку — і ГВЧ підкаже, у які двері зайти.

Бун пам’ятав, як він сидів у кімнаті готелю й вивчав цей прилад. Як можна так жити? На його думку, кожного, хто керується в своєму житті випадковими числами, слід знайти і знищити. Порядок і дисципліна — цінності, які оберігають західну цивілізацію від краху. Досить лише подивитися на низи суспільства, щоб побачити, що станеться, якщо люди дозволять собі ухвалювати життєво важливі рішення за допомогою випадкового вибору.

Минуло дві хвилини. Бун натиснув кнопку на своєму ручному годиннику, і на екрані висвітився його пульс, а потім температура тіла. Це була стресова ситуація, і Бун лишився задоволений, коли побачив, що його пульс лише на шість одиниць більший, ніж звичайно. Він знав, який у нього пульс під час відпочинку та під час фізичного навантаження, а також яким у відсотках є вміст жиру в його організмі, рівень холестерину і щоденне споживання калорій.

Черкнув сірник, і за кілька секунд Бун відчув запах тютюнового диму. Озирнувшись, побачив, що серб димить цигаркою.

— Витягни це з рота.

— Чому?

— Я не люблю дихати отруєним повітрям.

Серб усміхнувся:

— Ти нічим не дихаєш, друже. Курю я.

Бун підвівся й підійшов до вікна. Поки він оцінював ситуацію, його обличчя було дуже спокійним. Чи цей чоловік небезпечний? Може, його залякати, щоб операція пройшла успішно? Як швидко він відреагує?

Бун засунув праву руку до однієї з верхніх бокових кишень парки, намацав там бритву, замотану тасьмою, і стиснув її між великим та вказівним пальцями.

— Негайно витягни цигарку з рота.

— Я її витягну, коли докурю.

Бун, нахилившись, відтяв кінчик цигарки. Перш ніж серб встиг відреагувати, він схопив його за комір і приставив лезо бритви на чверть дюйма від його правого ока.

— Якщо я розріжу тобі очі, моє обличчя буде останнім, що ти побачиш. Ти будеш думати про мене решту свого життя, Йозефе. Мій образ закарбується у твоєму мозку.

— Будь ласка, — пробурмотів серб. — Будь ласка, не треба.

Бун відступив назад і поклав бритву до кишені. Він глянув на угорця. Здавалося, здорованя це вразило.

Повернувшись до вікна, Бун почув у радіонавушниках голос лейтенанта Лутки:

— Що відбувається? Чому ми чекаємо?

— Ми більше не будемо чекати, — відповів Бун. — Скажи Скіпові та Джеймі, що їм час відробляти гроші.

Скіп та Джеймі Тодд, два брати з Чикаґо, були спеціалістами з електронних приладів стеження. Обидва — невисокі та гладкі, в однакових брунатних комбінезонах. Бун бачив через прилад нічного бачення, як вони витягли алюмінієву драбину з фургона й понесли її тротуаром до крамниці жіночої білизни, скидаючись на електриків, яких викликали, щоб полагодили провідню.

Скіп приставив драбину до стіни, а Джеймі поліз до вивіски над вікном крамниці. Сьогодні скраю вивіски було встановлено мініатюрну камеру, керовану через радіо. Вона зробила відеознімок Майї, коли та стояла на тротуарі.

Шип установив камеру стеження всередині тенту, який захищав парадні двері будинку. Джеймі знову піднявся по драбині, дістав камеру й замінив її мініатюрним DVD-плеєром. Виконавши своє завдання, брати склали драбину й понесли її назад до фургона. За три хвилини праці вони заробили десять тисяч доларів і безплатний візит до будинку розпусти на вулиці Корунного.

— Готуйся, — сказав Бун лейтенантові Лутці. — Ми йдемо.

— А Гаркнесс?

— Скажи йому, щоб залишався у фургоні. Ми візьмемо його нагору, коли буде безпечно.

Бун поклав прилад нічного бачення до кишені й показав щось жестом місцевим найманцям.

— Нумо.

Серб щось сказав угорцеві, і обидва підвелися.

— Будьте обережні, коли ми зайдемо до квартири, — сказав Бун. — Арлекіни дуже небезпечні. Якщо на них напасти, вони реагують негайно.

До серба частково повернулася його впевненість у собі.

— Мабуть, для вас вони й небезпечні. Але ми з другом можемо подолати будь-які труднощі.

— Арлекіни — незвичайні люди. Вони вчаться вбивати своїх ворогів ще з дитинства.

Ідучи вулицею, де жив Шип, троє зустріли Лутку. У світлі вуличних ліхтарів лейтенант поліції здавався блідим.

— А якщо це не спрацює? — запитав він.

— Якщо ти боїшся, можеш залишитись у фургоні з Гаркнессом, але ти ж не хочеш, щоб тобі за це відплатили. Не хвилюйся. Коли я організовую операцію, усе спрацьовує.

Бун привів усіх через вулицю до дверей Шипа й дістав свій автоматичний пістолет, керований лазером. Пульт радіокерування був у його лівій руці. Він натиснув жовту кнопку, і DVD-плеєр показав зображення Майї, яка півгодини тому стояла на тротуарі. Подивись ліворуч. Подивись праворуч. Усі готові. Він натиснув кнопку дверного дзвінка й почекав. Нагорі молодий росіянин — навряд чи це Шип — підійшов до кабельного телевізійного монітора, кинув погляд на екран і побачив Майю. Замок клацнув і відімкнувся. Вони були всередині.

Четверо чоловіків піднялися сходами. Коли вони дісталися сходової площадки на другому поверсі, Лутка витяг прилад для запису голосу.

— Ваш голос, будь ласка, — сказав електронний пристрій.

Лутка ввімкнув раніше захоплений ними аудіозапис із таксі. „Відчиніть ці чортові двері”, — звучав голос Майї.

— Відчиніть...

Клацнув електричний замок, і Бун увійшов першим. Татуйований росіянин був там. Він тримав рушник для посуду, і в нього був дуже здивований вигляд. Бун підняв автомат і вистрілив із близької відстані. Дев’ятиміліметрова куля вдарила росіянина в груди ніби кулаком, і його відкинуло назад.

Щоб одержати додаткову винагороду за наступне вбивство, угорець оббіг навкруги пересувної стіни, яка розділяла кімнату. Бун, почувши пронизливий крик здорованя, побіг уперед, а Лутка й серб — за ним. У кухні угорець лежав обличчям на колінах Шипа, його ноги були на підлозі, а плечі застряли між ручками інвалідного візка. Шип намагався відштовхнути тіло та схопити свого меча.

— Тримайте його за руки, — наказував Бун. — Ідіть сюди! Зробіть це!

Серб і Лутка схопили Шипа за руки, стримуючи його. По інвалідному візку струменем текла кров. Коли Бун відсунув угорця, то побачив, що з нижньої частини горла вбитого стирчить руків’я ножа для кидання. Шип убив угорця ножем, але той упав уперед і повалився всією своєю вагою на інвалідний візок.

— Відійдіть назад. Відсуньте його ось туди, — сказав Бун. — Обережно. Не забрудніть черевики кров’ю.

Він вийняв пластикові фіксувальні паски та зв’язав руки й ноги Шипа. Закінчивши, Бун відійшов назад і подивився на Арлекіна-інваліда. Шип був переможений, але дивився на нього як завжди гордо та зухвало.

— Радий тебе бачити, Шипе. Я Натан Бун. Два роки тому в Пакистані я упустив тебе. Тоді швидко смеркло, чи не так?

— Я не розмовляю з найманцями Табула, — спокійно сказав Шип. Бун і раніше чув голос цього Арлекіна на записах телефонних розмов. Насправді він виявився ще глибшим і бентежнішим.

Бун оглянув кімнату.

— Мені подобається твоє житло, Шипе. Справді. Чисте і просте. Кольори підібрані зі смаком. Ти не захаращував своєї оселі мотлохом, а залишився мінімалістом.

— Якщо ти хочеш убити мене, роби свою справу. Не гай часу на порожні балачки.

Бун підійшов до Лутки й серба. Вони тягли тіло угорця до вітальні.

— Тривала війна скінчилася. Мандрівники зникли, а Арлекіни переможені. Я міг би вбити тебе зараз же, але мені потрібна твоя допомога, щоб закінчити свою роботу.

— Я нікого не викрию.

— Допоможи мені, і ми дозволимо Майї жити звичайним життям. А якщо ні, вона помре дуже неприємною смертю. Мої найманці два дні ґвалтували ту китаянку-Арлекіна, коли ми схопили її в Пакистані. Їм подобалось, що вона боролася й відбивалась. Думаю, місцеві жінки в таких ситуаціях просто здаються.

Шип і далі мовчав, і Бунові стало цікаво, чи обдумував він його пропозицію. Чи любить він свою дочку? Чи здатні Арлекіни на таке почуття? Шип намагався розірвати фіксувальні паски, напружуючи м’язи рук. Він здався й важко опустився в інвалідний візок.

Бун увімкнув радіонавушники та сказав у мікрофон:

— Містере Гаркнесс, несіть матеріали нагору. Територія безпечна.

Серб і Лутка витягли Шипа з інвалідного візка, віднесли його до спальні та кинули на підлогу. За кілька хвилин з’явився Гаркнесс, який ледь давав собі раду з громіздкою скринею. Це був мовчазний англієць, старший за віком, але Бунові було важко сидіти поруч із ним у ресторані. У жовтих зубах і блідому кольорі обличчя Гаркнесса було щось таке, що наштовхувало на думку про смерть і розкладання.

— Я знаю, про що мрієте ви, Арлекіни. Горда смерть. Адже так ви це називаєте? Я можу влаштувати це для тебе — благородну смерть, яка б додала гідності останнім хвилинам твого життя. Але тобі доведеться дати щось мені. Розкажи, як знайти двох твоїх приятелів, Липу та Благословенну Матір. Якщо ні, тебе чекає щось особливо принизливе...

Гаркнесс поставив скриню перед вхідними дверима. Віко скрині, обтягнуте товстою дротяною сіткою, мало щілини для повітря. По металевій підлозі скрині скребли кігті, чулося хрипливе дихання.

Бун витяг із кишені бритву.

— Поки ви, Арлекіни, перебували в пастці своїх середньовічних мрій, Брати здобули нове джерело знань. Вони розв’язали важкі завдання генетики.

Бун надрізав шкіру коло очей Арлекіна. Створіння зі скрині відчуло запах Шипової крові. Воно видало дивний звук, схожий на сміх, а потім загрюкало по бічній стінці й розірвало кігтями дротяну сітку.

— Коли створювали цю істоту, до її генів заклали агресивність. Нападаючи, вона повністю переймається атакою, не думаючи про те, чи залишиться живою сама. Це не буде гордою смертю. Тебе з’їдять, неначе шматок м’яса.

Лейтенант Лутка повернувся з коридору назад до вітальні. На обличчі серба застигли цікавість і переляк. Він стояв біля дверей за кілька футів від Гаркнесса.

— Останній шанс. Скажи мені одну річ. Підтвердь, що ми перемогли.

Шип перекотився в нову позицію й уважно подивився на ящик. Бун зрозумів, що, коли тварина нападе, Шип захищатиметься, намагаючись розчавити її своїм тілом.

— Думайте, що хочете, — повільно сказав Арлекін, — але це горда смерть.

Бун відійшов назад до дверей і витяг свій пістолет. Він уб’є тварину, коли та покінчить із Шипом. Звук, схожий на сміх, змінився мовчанням мисливця, який очікує слушного моменту. Бун кивнув Гаркнессові. Старий осідлав скриню і повільно посунув її стінку вперед.

3

Майя зрозуміла, що за нею стежать, ще до того, як дісталася Карлового мосту. Якось Шип сказав, що очі випромінюють енергію. Якщо твої почуття досить розвинені, ти відчуєш хвилі, що наближаються до тебе. У Лондоні, коли Майя була дитиною, батько час від часу наймав вуличних злодіїв, щоб вони переслідували її дорогою зі школи додому. Вона мала знайти їх і побити сталевими підшипниковими кульками, які носила в торбинці разом із підручниками.

Коли Майя перейшла міст і повернула ліворуч до Саської вулиці, уже смеркло. Вона вирішила піти до Церкви Богоматері, що під пагорбами; там було неосвітлене внутрішнє подвір’я з багатьма можливостями для втечі».Просто йди, — сказала вона собі. — Не озирайся через плече”. Саська вулиця була вузькою та кривою. Вуличний ліхтар, що тут рідкість, пускав темно-жовте світло. Майя пройшла повз вузькиий провулок, повернула назад, заплутуючи сліди, і зробила крок назустріч темному провулку. Припавши до землі за смітником, вона чекала.

Минуло десять секунд. Двадцять. Дівчина помітила, що тротуаром іде маленький троль — таксист, який підвозив її до готелю. “Ніколи не вагайся. Завжди реагуй”. Коли він проминув провулок, вона витягла стилет і випросталась за його спиною. Схопивши лівою рукою за плече, правою приставила лезо стилета до його горлянки.

— Не рухайся. Не тікай. — Вона казала це м’яким, майже спокусливим голосом. — Мені не потрібно зайвих неприємностей. Зараз ми підемо праворуч.

Озирнувшись, вона потягла його до темного провулка і штовхнула на смітник. Тепер лезо ножа зупинилось на адамовому яблуці.

— Розкажи мені все. І не бреши. І тоді я тебе не вб’ю. Ти розумієш мене?

Переляканий Троль злегка кивнув головою.

— Хто тебе найняв?

— Американець.

— Як його звуть?

— Не знаю. Це був друг лейтенанта Лутки.

— Які вказівки він тобі давав?

— Іти за вами. І все. Підібрати вас таксівкою, а сьогодні ввечері йти за вами.

— А в готелі на мене хтось чекає?

— Не знаю. Присягаюся, що не знаю. — Він запхикав. — Будь ласка, не робіть мені боляче.

Шип відразу заколов би його, але Майя вирішила не піддаватися цьому божевіллю. Якщо вона вб’є цього ницого бовдура, її власне життя буде зруйновано.

— Я піду вулицею нагору, а ти — в інший бік, назад до мосту. Зрозумів?

Троль швидко кивнув.

— Так, — прошепотів він.

— Якщо я побачу тебе ще раз, ти покійник.

Майя вийшла на тротуар і попрямувала до церкви, а потім згадала про батька. Мабуть, Троль ішов за нею всю дорогу до Шипа. Як багато вони знають?

Вона швидко повернула назад до провулка й почула голос Троля. Стиснувши мобільний телефон, він щось бурмотів своєму хазяїнові. Коли Майя вийшла з тіні, він розтулив рота від подиву й упустив телефон на бруківку. Майя схопила Троля за волосся, потягла по бруківці, а далі приставила кінець леза до його лівого вуха.

Це був момент, коли рука з лезом могла ще зупинитись. Майя знала, що вона обирає і який темний тунель простягається перед нею. „Не роби цього, — подумала вона. — У тебе ще є шанс”. Але гордість і гнів тягли її вперед.

— Слухай мене, — сказала вона. — Це останнє, про що ти дізнаєшся в житті. Тебе вбив Арлекін.

Він боровся з нею, намагаючись утекти, але вона встромила ніж у вушний канал і мозок Троля.

* * *

Майя відпустила тіло, і воно звалилось на землю. З носа таксиста тонкою цівкою текла кров, рот був також наповнений кров’ю. У розчахнутих очах ніби застигло здивування від неприємної новини.

Вона витерла стилет і сховала його під светр. Не виходячи з сутінків, Майя поволікла труп до кінця провулку, де накрила його мішками для сміття, які взяла у смітнику. Уранці хтось знайде труп і викличе поліцію.

„Не біжи, — сказала собі Майя. — Не показуй, що ти налякана”. Ідучи назад через річку, вона намагалася залишатись спокійною. Дійшовши до Конвіктської, піднялася пожежними сходами на дах крамниці жіночої білизни, перестрибнула на дах Шипового будинку, подолавши відстань у п’ять футів. Там не було ні світлового вікна, ні дверцят від димоходу. Доведеться шукати інший вхід.

Майя стрибнула назад на сусідній дах і так перестрибувала з одного будинку на інший, доки не знайшла на пласкому даху мотузку для сушіння білизни, простягнену між двома металевими стовпами. Розрізавши мотузку ножем, вона повернулася до батькового будинку і прив’язала шнур до витяжної труби. Усюди було темно. Вечірню вулицю освітлював тільки самотній ліхтар, а ще місяць-молодик, що нагадував тонку жовту смужку, прорізану в небі.

Вона перевірила шнур на міцність і впевнилась, що він витримає її вагу. Обережно перейшла до низької стіни на край даху та швидко опустилася до вікна на третьому поверсі. Зазирнувши всередину, Майя побачила, що квартира наповнена сірувато-білим димом. Вона відштовхнулася від стіни й ударила ногою по склу. Із шибки вийшов дим і розвіявся в нічній темряві. Майя вдаряла по склу знов і знов, доки не вибила гострих осколків, які ще залишались у віконній рамі.

„Надто багато диму, — подумала вона. — Будь обережніша, бо потрапиш до пастки”.

Дівчина відштовхнулася якнайдалі назад, а потім стрибнула до розбитого вікна. Дим відносило вітром до стелі, а далі він виходив через розбите вікно; над підлогою залишалося кілька футів чистого повітря. Майя стала навкарачки. Вона поповзла через вітальню й побачила труп росіянина біля кавового столика. Його застрелили. Поранили в груди. Навколо рани на підлозі застигла кров.

— Батьку! — Вона підвелася, обійшла, хитаючись, пересувну стіну і побачила купку книжок і диванних подушок, які горіли на столі в їдальні. Біля кухні натрапила на інший труп: це був високий чолов’яга з ножем у горлі.

Вони викрали батька? Мабуть, узяли в полон. Майя обійшла труп і рушила через коридор до сусідньої кімнати. Горіло два абажури і ліжко. Білі стіни були заплямовані кривавими відбитками рук.

Біля ліжка на боці лежав чоловік. Майя не бачила його обличчя, але впізнала одяг і довге волосся. Навколо неї клубочився дим. Вона стала навкарачки й підповзла до тіла, як дитина, кахикаючи й плачучи.

— Батьку! — кричала вона, не спроможна зупинитись. — Батьку!

А потім глянула на його обличчя...