Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Джон Твелф Хоукс - «Темна ріка»

Розділ 17

Стискаючи в руці небезпечну бритву, Джаггер зобразив на своєму обличчі несамовиту лють і рубонув повітря біля голови Габріеля. – Джек-різун повернувся до Лондона і прагне крові!

На шезлонгу біля переносного електрообігрівача сидів Себастіан. Відірвавши погляд від Дантового «Пекла» у м`якій обкладинці, він невдоволено набурмосився. – Припини дуріти, Джаггере. Закінчуй роботу.

- Та вже закінчую. Схоже, що це буде мій найкращий витвір.

Наквацювавши кінчики пальців кремом для гоління, він намастив ним шкіру біля вух Габріеля і збрив йому бакенбарди. Виконавши цю операцію, він витер залишки крему рукавом своєї сорочки і задоволено вишкірився. – Ось так, друже. Тепер ти – як нова копійка.

Габріель підвівся з ослінця і підійшов до старого дзеркала, яке висіло на стіні біля дверей. Тріщина на його поверхні розділила зубчатою лінією тіло Габріеля, але все одно було добре видно, що Джаггер підстриг його дуже коротко, по-військовому. Звісно, така зміна зовнішності не дотягувала до Маїних спеціальних контактних лінз та покриття для пальців, але це було краще, ніж нічого.

- А хіба Роланд вже не мав повернутися? – спитав Габріель.

Джаггер витягнув свого мобільника і перевірив час. – Сьогодні – його черга готувати вечерю, тож він наразі купує харчі. Допоможеш йому куховарити?

- Мабуть ні. Особливо після того, як я вчора спалив соус для спагеті. Просто я попросив його дещо для мене взнати.

- Гадаю, він впорається. Роланд – мастак виконувати прості завдання.

- Просто неймовірно! Цей Данте знову зомлів! – Себастіан з огидою кинув книжку на підлогу. Мабуть, Вергілій був би кращим Вільним Рисаком у Пеклі.

Габріель вийшов з кімнати, яка у кращі часи була вітальнею, і піднявся вузькими дерев`яними сходами до себе у кімнату. Її стелю вкрив витіюватим візерунком іній, а подих відразу перетворювався на хмаринку конденсату. Впродовж останніх десяти днів він мешкав з Джаггером, Себастіяном та Роландом в халупі під назвою «Виноробня» на правому березі Темзи.Триповерхова занедбана споруда колись була фермерським будинком посеред виноградників та городів, що постачали свою продукцію до Лондона.

Одну річ про англійців вісімнадцятого століття Габріель засвоїв чітко: вони були явно меншими на зріст, ніж теперішні мешканці Лондона. Коли він піднімався нагору і проходив крізь одвірок на мансарду, то йому доводилося низько нахиляти голову. Сама ж кімната була маленька, низенька, з оштукатуреними стінами. Меблів у ній майже не було. Коли Габріель підходив до невеличкого круглого віконця, щоб визирнути надвір, дошки підлоги жалісно скрипіли.

Ліжко Габріеля являло собою конструкцію, що складалася з матраца, покладеного на чотири піддона з товстої фанери. Піддони були поцуплені з товарної пристані. Свою одіж він кидав у картонний ящик. Єдиною прикрасою в кімнаті була взята в рамку фотографія якоїсь молодиці з Нової Зеландії, яку, судячи з напису, звали Труді, тобто Гертруда. На молодиці був пояс для інструментів; вона тримала в руках кувалду і нахабно-самовпевнено посміхалася в об’єктив. Років зо двадцять тому Труді та маленька армія скватерів поселилися в покинутих будинках довкола Боннінгтон Сквер. Минув час, і влада району Ламбет офіційно зареєструвала більшу частину цих будівель. Але Виноробня зі своїм фото усміхненої Труді так і лишилася вільною, незареєстрованою і занепалою.

     *****

Коли Джаггер та його команда наздогнали Габріеля після його перемоги на Смітфілдських перегонах, вони відразу ж запропонували йому харчі, свою дружбу – і нове ім`я.

- Як тобі це вдалося? – поцікавився Джаггер, коли вони йшли на південь, до річки.

- Мені підвернулася можливість спуститися по стічній трубі, і я нею скористався.

- А тобі раніше доводилося це робити? – не вгамовувався Джаггер. – Бо ж для такого трюку необхідно мати неабияку впевненість у собі та самовладання.

Габріель розповів йому про затяжні висотні стрибки з парашутом, які він робив у Каліфорнії. Під час таких стрибків людина - після полишення літака – цілу хвилину знаходиться у вільному падінні.

Джаггер кивнув, наче ця розповідь дала відповідь на всі його запитання. – Замовкніть і слухайте, - звернувся він до решти. – У нас в команді – новий член. Друзяко, ласкаво просимо тебе до лав Вільних Рисаків!

Прокинувшись наступного ранку у Виноробні, Габріель відразу ж вирушив до монастиря Тайберн Конвент. Це був єдиний відомий йому спосіб дізнатися про місцезнаходження батька; йому треба було будь-що спуститися у підвал і серед кісток та потьмянілих хрестів знайти знак, який йому залишив Метью Корріган.

Три години сидів Габріель на лавці напроти входу в монастир і намагався підслідити – хто відчиняв двері нечисленним відвідувачам монастиря. Того ранку це робили або Сестра Анна, черниця, що відмовилася відповідати на його запитання, або Сестра Бріджит, молодша черниця, яка переполохалася, коли Габріель сказав їй про свого батька. Ще двічі він ходив до монастиря, але кожного разу на дверях були ті ж самі черниці. Йому тільки й лишилося сподіватися, що Сестру Бріджет змінить якась інша черниця, котра його не знатиме.

В ті години, коли Габріель не спостерігав за монастирем, він безцільно блукав у пошуках батька по околицях Лондона. В місті було встановлено тисячі камер стеження, але він зводив ризик до мінімуму, уникаючи громадського транспорту і людних вулиць на північному березі Темзи.

Після того, як Габріель став Мандрівником, його світосприйняття поступово змінилося. Дивлячись на людину, він міг спостерігати ледь вловимі зміни її емоцій. Габріеля мав таке враження, що його інтелект зазнавав трансформації, і він ніяк не міг вплинути на цей процес. Якось прогулюючись в парку Клепхем Коммон, він ошелешено констатував, що його бачення розширилося до кругової панорами. Габріель набув здатності бачити пере собою цілий світ – увесь і відразу: красу жовтої кульбаби, елегантність кованої паркової огорожі…А ще там були обличчя – безліч облич. Люди виходили з крамниць, неквапливо йшли по вулиці, і в їхніх очах відбивалася втома й біль, але інколи – і скороминуща радість. Це нове світобачення переповнювало і приголомшувало Габріеля, але ось минула година з гаком – і панорама поволі щезла.

Минали дні, і він дедалі більше втягувався у процес підготовки до грандіозної вечірки, яка мала відбутися у Винокурні. Габріель не любив багатолюдних тусовок, але статус зобов`язував – тут він був сміливим парашутистом, американським Вільним Рисаком без минулого і без майбутнього. Легше було просто не звертати уваги на свої надприродні здібності і натомість допомагати Джаггеру закуповувати пиво для вечірки.

День, коли мала відбутися грандіозна тусовка, видався холодним, але сонячним. Перші гості почали прибувати о першій дня, а потім їх ставало дедалі більше. Невеличкі кімнати Винокурні невдовзі переповнилися людьми, які випивали й закусювали. По залу носилися дітлахи. В імпровізованому гамачку, надітому на шию якогось дбайливого татуся, дрімало маленьке дитинча. А в садку біля будинку досвідчені рисаки демонстрували один одному безліч елегантних способів перестрибнути через контейнер зі сміттям.

Ходячі туди-сюди по будинку, Габріель зі здивуванням виявив, що про перегони на ринку Смітфілд знало дуже багато людей. Вільні Рисаки, які зібралися на вечірку, являли собою групу людей, організованих без жорсткої ієрархії, які намагалися жити поза Мережею. Це був той суспільний прошарок, якого не помічали базікали з телебачення – з тієї простої причини, що представники цього прошарку не бажали світитися. Тепер протестні настрої в суспільстві спричинялися не якимись недолугими кроками політиків при владі; справжнім бунтівником вважався той, хто не хотів коритися Великій Машині.

Час від часу Себастіян відвідував інститут, а Бурулька й досі мешкала зі своїми батьками, але більшість Вільних Рисаків мали роботу в тіньовому бізнесі. Дехто з них працював у нічних танцювальних клубах, дехто в пабах розносив пиво під час футбольних матчів. Вони ремонтували мотоцикли, перевозили меблі і продавали туристам сувеніри. У Джаггера навіть був приятель, який збирав мертвих собак, і цю роботу оплачувала райрада Ламбета.

Одіж для себе Вільні Рисаки купували на дешевих розпродажах, а їжу – на фермерських ринках. По місту вони пересувалися або пішки, або на чудернацьких, зліплених з різних запчастин велосипедах. Всі вони мали стільникові телефони, але користувалося наперед оплаченими номерами, які було важко вислідити. Годинами «висіли» вони в Інтернеті, але ніколи не реєструвалися у провайдера. З порожніх кавових бляшанок Роланд майстрував імпровізовані антени для доступу до бездротових мереж. Це називалося «рибальством», і Вільні Рисаки передавали один одному списки кавових крамниць, офісних споруд та готельних вестибулів, де доступ до таких мереж був найлегшим.

О дев`ятій вечора кожен, хто планував напитися, досяг своєї мети. Меллой, бармен, що приймав участь у перегонах, виголошував промову про плани уряду знімати відбитки пальців у дітей до шістнадцяти років, які подавали заявку на паспорт. Відбитки пальців та інша біометрична інформація мали зберігатися у таємній базі даних.

- Міністерство внутрішніх справ заявляє, що зняття відбитків пальців одинадцятилітньої дівчинки допоможе у боротьбі з тероризмом, - сказав Меллой. – Невже людям незрозуміло, що йдеться про тотальний контроль?

- Ти б краще здійснював контроль над кількістю випитого, Меллою, - відказав йому Джаггер.

- Ми вже перетворилися на в`язнів! – вигукнув Меллой. – Вони замкнули нас у тюрмі і тепер збираються викинути ключі від неї! Де ж цей славнозвісний Мандрівник, хотів би я знати! Всі тільки й говорять про «Надію на Мандрівника», але я його ніде не бачу.

Габріелю здалося, що всі учасники вечірки враз дізналися, ким він є насправді. Він окинув поглядом переповнену кімнату, очікуючи, що Роланд або Себастіян тицьнуть на нього пальцем. Ось цей Мандрівник. Прямо перед вами. Нездара і ні на що не здатна нікчема.

Більшість Вільних Рисаків навіть не здогадалися, про що йшлося у промові Меллоя, але дехто з них поспішив заткнути йому рота. Двоє членів його команди почали втихомирювати його і намагатися вивести через чорний хід. Ніхто не звернув на цей інцидент особливої уваги і незабаром вечірка знову увійшла в свою нормальну колію. Принесли іще пива та чіпсів.

Габріель зупинив Джаггера у коридорі на першому поверсі. – Про що це Меллой говорив?

- Це типу як таємниця, приятелю.

- Облиш, Джаггере. Мені ти можеш довіряти.

Якусь мить Джаггер поколивався, а потім поволі кивнув на знак згоди. – Гадаю, що тобі дійсно можна довіряти. Він повів Габріеля на кухню і почав запихати сміття в пластиковий пакет.

– Пам`ятаєш, як під час нашої першої зустрічі в барі я розповів тобі про Велику Машину? Дехто з Вільних Рисаків стверджують, що за всім цим стеженням та контролем стоїть якась група під назвою Табула. Вони намагаються перетворити Британію на величезну тюрму без стін.

- Але ж Меллой говорив про когось на ім`я Мандрівник…

Джаггер кинув пакет у куток і відкрив бляшанку світлого пива. – Саме в цьому моменті вся ця історія набуває дещо божевільного відтінку. Ходять чутки, що люди, яких звуть Мандрівниками, здатні врятувати нас від цієї невидимої тюрми. Саме тому по усьому Лондону і з`являються написи «Надія на Мандрівника». Я сам зробив декотрі з них.Габріель намагався говорити розслаблено і невимушено. – А як же цей Мандрівник зможе змінити ситуацію, Джаггере?

- Якби ж то я знав! Інколи мені починає здаватися, що всі ці балачки про Мандрівників – то лише красиві казочки і не більше того. А реальність полягає в тому, що я ходжу по Лондону і бачу дедалі більше камер стеження. І у мене дедалі частіше виникає почуття відчаю. Мало-помалу, у тисячу різних способів наша свобода зникає, тане, як сніг, і всім, здається, на це начхати.

 *****

Вечірка закінчилася близько першої ночі, і Габріель допоміг вимити підлогу та прибрати сміття. Був понеділок, і він чекав, поки Роланд повернеться з Тайберн Конвент. Приблизно через годину після того, як його постригли, Габріель почув гепання черевиків по сходах. У двері легенько постукали, і до мансарди увійшов Габріель. Вільний Рисак з Йоркшира завжди мав серйозний та трохи сумний вигляд. Якось Себастіян сказав, що Роланд схожий на пастуха, який загубив свою отару.

- Зробив те, що ти просив, парашутисте. Сходив до монастиря. – Роланд скрушно похитав головою. – Ще ніколи не доводилося бувати в монастирі. Моя батьки були пресвітеріанці.

- А що трапилося, Роланде?

- Отих двох черниць, про яких ти мені казав – їх сьогодні немає. Замість них там Сестра Тереза. Сказала мені, що на цьому тижні вона – «публічна черниця». Погодься, звучить якось дико: публічна черниця.

- «Публічна черниця» означає, що їй дозволено розмовляти з незнайомцями.

- А…Дійсно. Зі мною вона говорила. Така приємна дівчина. Я ледь не запросив її до бару на кухоль пива. Але, мабуть, черницям це заборонено.

- А може й ні.

Стоячи біля дверей, Роланд спостерігав, як Габріель натягував на себе шкірянку. – Щось трапилося, парашутисте? Може мені сходити з тобою до Тайберна?

- Ні. Я мушу зробити це сам. Не хвилюйся. Я незабаром повернуся. Що у нас сьогодні на вечерю?

- Смажена цибуля, - повільно проказав Роланд. – А ще – сосиски та картопляне пюре.

      *****

Всі велосипеди у Виноробні мали прізвиська і зберігалися в сараї у саду. Габріель взяв велосипед під назвою Синя Потвора і вирушив у північному напрямку до ріки. Синя Потвора мала руль з мотоцикла, заднє дзеркало з вантажівки, а її іржава рама була так-сяк заляпана синьою фарбою. Коли Габріель переїжджав через Вестмінстерський Місток і прямував до монастиря, заднє колесо безперервно скрипіло. Двері відчинила молода кароока черниця.

- Я приїхав подивитися усипальницю, - сказав їй Габріель.

- Це неможливо, - відповіла черниця. – Ми незабаром закриваємося.

- На жаль, я відлітаю завтра вранці додому, до Америки. Може, все ж таки пустите мене? Я швидко – туди й назад. Скільки років я мріяв потрапити в цей монастир…

- Зрозуміло. В такому разі…Черниця відімкнула двері і впустила Габріеля до клітки, яка слугувала в монастирі чимось на кшталт приймальні. – Вибачте, але для оглядин ви маєте лише кілька хвилин.

- І діставши зв`язку ключів, вона відімкнула двері. Габріель задав їй кілька запитань і виявив, що черниця народилася в Іспанії і вступила до ордену коли їй було чотирнадцять. Потім він спустився до підвалу по металевих сходах. Сестра Тереза увімкнула світло, і Габріель почав роздивлятися скелети, закривавлену одіж та інші останки англійських мучеників. Він знав, що втретє приходити сюди буде небезпечно. У нього лишився тільки один шанс віднайти зачіпку, яка привела б його до батька.

Сестра Тереза прочитала невеличку лекцію про іспанського посла та страти біля монастиря Тайберн. Роблячи вигляд, що він уважно слухає і киваючи головою, Габріель походжав поміж стендів. Кістки. Закривавлена тасьма. Ще одні кістки. Він зрозумів, що дуже мало знає і про Католицьку Церкву, і про історію Англії. Він мав таке враження, наче щойно увійшов до екзаменаційної кімнати, не прочитавши перед цим жодного підручника.

- Після Реставрації деякі з братських могил в Тайберні розкопали і…

Впродовж років дерев`яні стенди у підвалі потьмяніли від віку і від дотиків рук віруючих. Якщо тут і були якісь знаки, що стосувалися його батька, то вони мали бути схованими серед новіших експонатів. Ходячи по підвалу, Габріель помітив на стіні фотографію в простій сосновій рамці. В нижній частині рамки була мідна табличка, яка блищала у світлі лампи.

Габріель підступив ближче і уважно придивився до чорно-білого зображення. Це було фото маленького скелястого острова, утвореного вершинами підводного гірського хребта. В місці, яке знаходилося приблизно на першій третині шляху від найвищої вершини до моря, розташувалася купка сірих кам`яних будинків; кожен з них був споруджений у формі перевернутого конуса. Здалеку вони нагадували величезні вулики. На мідній табличці були якісь слова, написані готичними літерами. SKELLIG COLUMBA.

- А що зображено на цій фотографії?

Спантеличена Сестра Тереза перервала свою добре завчену лекцію. – Це – Скелліг Колумба, острів біля західного узбережжя Ірландії. Там знаходиться монастир черниць-клариссинок

- А це ваш орден?

- Ні. Ми – бенедиктинці.

- А я гадав, що все в цьому підвалі має відношення або до вашого ордену, або до англійських мучеників.

Сестра Тереза опустила очі і міцно стиснула губи. – Богу байдуже до країн. Бог опікується лише людськими душами.

- Я не ставлю під сумнів цю ідею, Сестро. Але все одно дивно, що в цій усипальниці знаходиться фотографія ірландського монастиря.

- Мабуть ви маєте рацію. Вона тут не зовсім доречна.

- Може її приніс сюди хтось із сторонніх людей? – поцікавився Габріель. Черниця засунула руку в кишеню і витягла звідти важку зв`язку ключів. – Вибачте, сер, але вам уже час іти.

Ступаючи за сестрою Терезою по сходах, Габріель всіляко намагався приховати своє радісне хвилювання. Мить – і він уже стояв на тротуарі. Сонце зникло за деревами Гайд-парку, і почало холодати. Відімкнувши Синю Потвору, Габріель і поїхав по Бейсвотер-роуд до кільцевої транспортної розв`язки.

Швидко поглянувши в дзеркало заднього виду, приварене до руля, він побачив за сотню ярдів позаду нього мотоцикліста в чорній шкірянці. Цей мотоцикліст міг би помчати щодуху по вулиці і зникнути у місті, але натомість він зупинився біля бордюру. Темний шлем ховав його обличчя. Зовнішній вигляд байкера нагадав Габріелю найманців Табули, які ганялися за ним у Лос-Анджелесі три місяці тому.

Мандрівник швидко звернув на Еджвер-роуд і знову поглянув у дзеркало. Мотоцикліст не відставав. Дорога була забита автомобілями – була година-пік. Автобуси і таксі рухалися у східному напрямку на відстані лише кількох дюймів один від одного. Габріель повернув на Блумфілд-роуд, вискочив на тротуар і почав робити зигзаги в натовпі людей, що покидали офіси і поспішали до метро. Якась бабця зупинилася і вилаяла його: «По дорозі треба їздити!» Але він не зважав на сердиті погляди та вигуки і повернув на розі до Ворвік-авеню.
М`ясна крамниця. Аптека. Ресторан з рекламою курдських страв. Габріель різко зупинився і сховав велосипед за купою використаних картонних коробок. Потім швидко повернувся на тротуар і увійшов через автоматичні двері до супермаркету.

Працівниця, що приймала на зберігання сумки відвідувачів, з подивом поглянула на Габріеля, коли той вхопив кошик і кинувся вздовж полиць з товарами. Чи треба повертатися до Виноробні? Ні, бо табульники можуть вислідити його і вбити його товаришів з такою ж безжально-холодною професійністю, якою вони повбивали родини в Новій Гармонії.

Дійшовши до кінця проходу, Габріель повернув за ріг і побачив мотоцикліста, що чекав на нього. Це був чоловік з суворим виразом обличчя, широкими плечима і здоровенними руками. Він мав коротку стрижку і зморшки, які свідчили про пристрасть до цигарок. Затемнений шлем він тримав у лівій руці, а супутниковий телефон – у правій.

- Не тікайте, мсьє Корріган. Візьміть ось це.

Байкер простягнув Габріелю супутниковий телефон і додав: – Поговоріть з вашою подругою. Але не вживайте нецензурних виразів і не називайте імен.

Габріель взяв телефон і почув легеньке потріскування статики. – Хто це? – спитав він.

- Я зараз в Лондоні з одним із наших товаришів, - відповіла Майя. – Чоловік, який дав тобі телефон – мій бізнес-партнер.

Мотоцикліст злегка посміхнувся, і Габріель збагнув, що його вислідив Липа, французький Арлекін.

- Ти мене добре чуєш? – спитала Майя. – З тобою все гаразд?

- Так, у мене все добре. – Приємно чути твій голос. Я щойно дізнався, де живе мій батько. Нам треба знайти його…