Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Надія Гуменюк — «Коханий волоцюга»

Вовчиця

Весільна перезва протяжно охнула, голосно хлипнула, хилитнулася вперед-назад, як ще не загуслий холодець у мисці, і зупинилася. Тільки хтось із музик, що пританцьовували позаду веселого юрмиська, гупнув ще разів два в бубон — невпопад і вже геть не до ладу. Молода інстинктивно вхопилася руками за округлий животик, хитро замаскований розкішним вельоном. Молодий оторопіло втупився поперед себе — у сіру прояву, що вискочила з осіннього туману, як Пилип з конопель, і закам’яніла посеред вогкої після нічного дощу дороги.

І звідки вона взялася? Невелика, зграбна, вуха сторчма, на лискучому з жовтуватими підпалинами хутрі краплі роси грають. У зеленкуватих очах не скільки дикої хижості, як молодої цікавості.

— Людойки-и-и! Добриї-і-і! Во-о-овк! — різонув тривожну тишу високий жіночий голос.

— Во-о-о-о-о-о-о-о-о… — покотилося вулицею.

— Оце перезва, колька їй у бік! Оце так перезва! Ха-ха! Скіко живу, не помню, щоб вовк весіллє переходив. Диви-но — став і ні руш.

Круглий чоловічок з кривими, як у кавалериста, ногами, голосно гикнув, зсунув набакир сірого картуза, розхристав руду куртку зі штучної замші, розкинув руки, ніби для обіймів, і непевною ходою п’яненького боцмана пішов від занімілого натовпу. Та кроків за три від дивного звіра зупинився, закинув руки за потилицю, клацнув обцасами грубих черевиків, спробував піти навприсядки, але заточився, ледь не впав — вирівнявся і зробив три притопи.

Ех! Весіллє іде,
Аж земля гуде.
А такої молодої
Більш нема ніде…

Звір не ворухнувся.

— Мекало-перемекало! Пропав ти, Луко, як сірко на базарі. Викраде зараз цей сірий зубатий кавалєр твою молоду — і шукай вітра в полі. А чого ж він сюди притарагунився? Чого? Тіко за молодою! — чоловічок зробив крок назад. — Трясця твоїй матері! Та це не вовк, а вовчиця. Нащо ж їй молодуха? Мо’, викуп за Гелю хоче? Треба задобрити, треба-треба, бо не пропустить, бий її кара божа! Бігме, не пропустить! Тут діло, знацця, сурйозне, мекало-перемекало.

Вовчиця повільно ворухнулася, тоді різко стрепенулася, струсила із себе краплі роси, повела вухами, якось знехотя оскалила міцні білі зуби і кресонула по занімілій перезві жовтим поглядом, ніби підтвердила: а таки не пропущу!

— Хе! — чоловічок ошелешено покрутив головою, опустив руки і враз протверезів. — От холєра болотяна! Ви-те бачили таке? Ще й ікла показує. Но-но! — посварився вузлуватим пальцем з чорним півколом нігтя. — Не вельми скалься. Ти одна, а нас он скіко — всіх не ковтнеш. А я… я той… посол доброї волі. Угу… Посол Гілько Курдик. От… Послів не кусають. Навіть на війні. А в мирне врем’я і поготів. Петраєш своєю сірою макітрою, що кажу? Освободи дорогу і пропусти весіллє. Не годиться перезві з дороги звертати чи назад голоблі повертати — поганий знак. Раз ми йдемо до хати молодої, значиться, мус прийти — до неї заячий скік зостався. Ви-те чуєте, важна пані в сірому жупані? — перейшов раптом на «ви», скинув картуза, сяйнувши круглою лисиною, і поклонився аж до землі:

— Оступітеся-одчепітеся. По-доброму просимо. А ми вам за це — викуп… Хе-хе… Хоч сто грамів, а хоч — коровай з ковбаскою. А хоч — і їдне, й друге. А чого ж? За таку молодуху мона й поторгуватися.

Вовчиця перехилила голову набік, ніби й справді прислухалася до посла-самозванця та прицінювалася до викупу. Але не відступала. Косила жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.

— Мо’, вона скажена? — перелякано прошепотіла чорнява молодиця.

— Авжеж, Ганцю, скажена, авжеж… Бо щоб ото стіко людей, а звірина так нагло на всіх витріщалася і не втікала… Так не буває. Ой чує моє серце, не скінчиться це добром, — дрібно перехрестилася за її спиною старша жінка.

— На всіх? Та на вас вона, тітко Степанко, й не глипнула. Тіко з молодої очей не зводить, з Гелі нашої. Ви-те гляньте, як впірилася. І не змигне. Ще зурочить молодуху вовчанисько погане. Геля ж… Та ви-те самі знаєте… О, ди-но, ди-но, побіліла як стіна і за живіт тримається. А животик у неї… хм… місяців п’ять уже є, а мо’, й більше, бо ж вона його втягує, як тіко мож.

«Посол доброї волі» тим часом дозадкував до гурту і заховався за молодих.

— Викуп, викуп… — смикнув за рукав молодого. — Кажи, Луко, хай староста викуп несе… Мо’, це й ніякий не звір, а відьма, перевертень, вовкулака, знацця… Бач, як на Гелю витріщилася — ніби проклєттє якесь насилає чи гіпнотізірує. Як дати щось, то візьме собі та й щезне.

— Ружжо! — раптом голосно наказав Іван Борух, хрещений батько молодої. — Вітько! Васько! Чуєте, хлопці?

Бігом додому за ружжом! Буде їй зараз викуп! Ой буде… Двоє парубчаків кинулися праворуч, через город, мимо покинутого і вже розтягнутого на дрова обійстя, до своєї хати, захованої за високим парканом. Вовчиця здивовано глянула їм услід, задерла догори голову, видала короткий звук, схожий на собаче скавуління, і спокійнісінько побігла підтюпцем у протилежний бік — до побляклого осіннього лугу. Лугова стежка в’юнилася до дерев’яного місточка-кладки, а далі завертала до лісу, мимо єдиної по той бік річечки садиби.

Втікачка ще й до містка не добігла, як до весільної процесії вже підскочили захекані Борушенята зі зброєю в руках. Вони глянули на те місце, де ще кілька хвилин тому стояла вовчиця, озирнулися навколо і кинулися на стежку. Батько наздогнав молодшого, забрав рушницю — «малий ти ще, Вітьок, на вовків стріляти» — і вибіг наперед. За мисливцями дружно затупотів цілий гурт цікавих.

Вовчиця озирнулася, на мить завмерла, ніби щось роздумувала, а тоді хутко чкурнула стежкою до обійстя на відлюдді. Переслідувачі — за нею.

— Стріляй! Стріляй! Не промаж! Не упусти! — кричали навперебій захмелілі чоловіки.

Борух-старший, розхристаний, розчервонілий, з розтріпаним чубом — руде впереміш із сивим — прицілився і вистрелив. Раз, вдруге, втретє. Але вовчиці хоч би що. Здавалося, кулі навіть змінювали траєкторію, щоб не зачепити її.

— А таки відьма, мекало-перемекало! Відьма! Заворожена! Ви-те бачите, як шпацірує? — притупнув кривою ногою дід Курдик. — Не візьме її твоє ружжо, Іване. Ой не візьме, щоб її колька взяла! Споримо на плєшку? На казьонку. Або нє — на житнівку. Тут треба срібного набоя.

— І комп’ютерну програму, — засміявся Вітько. — Бо то колись відьми по селі ходили та на мітлах літали, а тепер вони всі в Інтернет переселилися і зі швидкістю звуку шугають з одного кінця світу на другий.

— Бач, мудрагель який! Тепер буду знати, з ким ти в тому Інтернеті здибаєшся, — старший Борух вліпив синові легкого запотиличника і повернувся до Гілька. — А вам, дядьку, тільки плєшка в голові. Ви-те вже й так на зеленого джина з плєшки похожі — не просихаєте у Мартошчиковому генделику! Дивітеся, колись не виберетеся звідти — так і зостанетеся, як заспиртований ропух у кабінеті шкільної хімічки. Вам би частіше поклони у церкві бити, а ви-те за сто метрів од храму в забігайлівці кожен день лобом об плєшку.

Не дивина, що вам то чорти, то відьми перед очима мигають. А цю вовчицю я все одно підстрелю, бігме що підстрелю.

— Бо в церкву отець Михайло раз на тиждень приїжджає, а Митьо Мартошчиків у генделик кожен день припрошує, — спробував оправдатися Гілько, але його ніхто не слухав. Вовчиця тим часом перебігла місток, скосила відстань до садиби через луг, крутнулася у хвіртку, пересікла двір і зникла в обкладеному сухими дровами дерев’яному сараї.

— Ну тут тобі й гаплик! — задоволено крекнув Борух.

Та коли розпалені мисливським азартом чоловіки перетнули подвір’я і підбігли до того місця, куди щойно пірнула втікачка, то опинилися перед зачиненими дверима, збитими із грубих дубових дощок. І як вона в них прослизнула? Хтось ударив у двері плечем. Вони не піддалися. Затарабанили кулаками. Ні звуку.

— Р-р-розступись! — наказав Борух і прицілився у замок. — Р-раз! Два-а-а!.. Тр-р…

І тієї самої миті двері несподівано розчахнулися і на порозі стала господиня. У теплій картатій хустці, сірій кацавейці, отороченій кролячим хутром, поверх неї — зелений цератовий фартух, до якого прилипли дрібні обрізки бурячиння.

— Любко! А щоб тебе!.. — ледве встиг опустити рушницю Борух.

Любка ніби й не чула. Вхопилася руками за одвірок і кресонула по непрошених гостях сердитим терновим поглядом:

— Вам кого?

— Вовчицю! — відважно виступив з-за батькової спини Вітько.

Любка пройшлася чорними, як тернини, очима по односельцях, здивовано затрималася на рушницях. Зблідла, але ще міцніше вперлася в одвірок, аж пальці побіліли, звела брови в один чорний шнурок, стиснула вуста. Гоструватим профілем з тонким носом і трохи випнутим підборіддям нагадувала яструба, що приготувався до стрибка.

— Тут така не живе.

— А це ми зараз побачимо. Зайдемо і побачимо, — підступився впритул до господині Васько Борух.

— Як рак за горою свисне! Або як свині з череди йтимуть! — відрубала Любка. — Це мій сарай. І я вас сюди не запрошувала.

— А ми його хіба того… екс… експро… прі… їрувати прийшли, як совєти до колхозу? От обшукаємо і підемо, — спритно підкотився до дверей дід Курдик. — Ти, Любко, того… одступись, одступись подалі від гріха.

— Ордер на обшук маєте?

— Який ще ордер? — оторопів «посол».

— Від прокурора.

— Любко! Ти здуріла?! Який такий ордер? Який прокурор? Ми скажену вовчицю ловимо. Село, знацця, спасаємо! Шурупаєш своєю забембаною буряками головою? Ця лісова холєра перезву перейшла, коли весіллє від молодого, від Луки, до молодої, Гелі, знацця, йшло. Стала посеред дороги — й ані руш, як той пам’ятник пограничнику у Ягодині. Хотіла на людей напасти, мекало їй перемекало!

— Напала?

— Нє. Але якби не ми…

— Якби не ви, то я б оце вже буряки дочистила і в льоху поскладала. А так стою і слухаю ваші дурні п’яні теревені. Справді сказитися можна! А може, на вас не вовчиця, а білочка напала? У Положевців весіллє багате — авжеж, такого зятя відхопили, — так що самого-ну пий хоч залийся.

— Біла гарячка на всіх разом не нападає. А ти не виступай проти обчества. Одступися і пропусти! Бо як вхоплю за коси! Нема тебе кому повчити, як з чоловіком говорити! — дід Курдик нетерпляче притупнув ногою і штовхнув Любку.

Любка метнулася за двері, вхопила вила й виставила їх поперед себе.

— А ви-те, дядьку, спробуйте! — сказала так, що всі зрозуміли: вона може й проштрикнути...