Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Надія Гуменюк — «Енна. Дорога до себе»

Частина перша
ЕННА
1

Сірий «жигулик» знову на тому ж місці. Тільки вчора він ховався в шерензі інших чотириколісок, а сьогодні автостоянка порожня. Що й не дивно — п’ятниця, вечір. Усі нормальні люди давно вдома. Я належу до ненормальних. Тобто до тих, кому нормований робочий графік тільки сниться. Сьогодні в нас газетний день, а значить — повний аврал. Так завжди: впродовж тижня в кабінетах тихо, як у вусі, — всі десь ходять-бродять, бігають-літають, когось допитують, виникують «гарячі» теми, мовчки і затаєно «переливають» їх на папір або ж потай від шефа попивають каву в «Оріоні», що зовсім поруч, за рогом сусіднього будинку. Зате в п’ятницю…

Ця не виняток — усе за тим самим сценарієм. Зранку Вікторіо, наш відповідальний секретар, хвалився, що газету зверстано: «Нарешті зашлемо у друкарню вчасно і після сьомої розбіжимося по своїх нірках». А по обіді все полетіло шкереберть: це викинути, це замінити, це доповнити, це дописати, це уточнити, це перевірити…

— А що ви хочете? Живемо в час перемін: що хвилина — то новина, що день — то все догори дриґом. Тож шукайте найсвіжішу інформацію. Шукайте, шукайте, шукайте! На землі, в небесах і на морі! Бо, не дай Боже, проґавите якусь сенсацію і вона в суботу з’явиться в іншій газеті — в понеділок шеф усіх на порошок зітре! — грозиться Вікторіо.

Я сенсацій не ловлю. Не сенсацій також не пишу. Й узагалі, я не журналіст. У вихідних даних газети зазначено, що Енна Сніжницька — літературний редактор. Чому Енна, а не, скажімо, Інна чи Анна? Бо на те була воля татова.

Отож, я коректор. А ще мене навантажили рубрикою «Приватні оголошення»: ювілейні вітання, подяки, згуби-знахідки, куплю-продам… Рубрика невелика — всього одна колонка на шістнадцятій шпальті. З’явилася вона недавно, в дусі перемін, як каже наш любий шеф Чистик, бо досі навіть натяк на якусь там приватність вважався б замахом на святая святих великої радянської держави — колективізм і всенародну власність.

Поки що ця колонка приносить у редакційну касу сотню-другу карбованців, але секретаріат уже виношує план створення рекламного відділу, через який до нас хлине не просто грошовий потік, а справжній «ніагарський» грошоспад. А це, своєю чергою, як стверджує Вікторіо, дасть змогу спекатися співзасновника, тобто міської ради, стати вільним, незалежним виданням, провадити власну редакційну політику та довести тираж до… Вікторіо прогнозує такий фантастичний наклад, що навіть наглухо застебнутий на всі ґудзики та непроникний, як танкова броня, Чистик саркастично посміхається і видає голосне, але малозрозуміле «м-м-м-ну-у-у-у…». Нам також повірити у «проджектс» Вікторіо поки що важко.

Та, як каже шеф, поживемо — побачимо. Отож, я коректор. Але в п’ятницю під вечір Вікторіо чомусь забуває про скромне коло моїх обов’язків. «Енночко, коли вичитаєш репортаж — набери текстівочку до фото, бо Людмил за дитиною в садок пішла. Ти ж знаєш, що садок тільки до сьомої. А вже… Гай-гай, по сьомій!», «Кицюню, виручи — знайди парочку анекдотів, щоб підверстати «підвал», бо шеф скоротив абзац у тексті і тепер праворуч дірка «зависає». Знаю, знаю, що це Лорин матеріал… Лорочка саме збиралася пошукати, але за нею чоловік заїхав, і вони вже дорогою на дачу. Ти хіба її психозного Антона не знаєш? Він же всю редакцію розгромить, якщо ми Лору не відпустимо!», «Золотко, зателефонуй у друкарню, скажи, що ми вже закінчуємо і будемо за півгодини».

Спробуй ослухатися — зразу з кицюні у зміючку перетворишся. О, Віктор Георгійович це запросто зробить. Ледь щось не по-його — і примружені чорнющі очі нашого гарячого тореро метають іскри, смоляна із синюватим полиском чуприна наїжачується, і він уже нагадує не тореадора, а розлюченого бика, перед яким махають червоною шматою. Щоправда, відходить Вікторіо так само хутко, як і заводиться. Але ліпше не доводити справу до кориди. Авжеж, я і наберу, і доберу, і зателефоную. Чому б і ні? Мені ж у дитячий садок не треба бігти, чоловік за мною не заїде, дачі в мене також ніколи не було. Зате я залишуся «золотком», «кицюнею», а в понеділок зможу прийти на роботу на годину-півтори пізніше.

А на сьогодні все. З розгону падаю на тепле сидіння «Лади», проводжу руками по гладенькому бублику керма.

— Привіт, подружко! Їдьмо!

Одним оком пасу «жигулика». Сірий «причепа» подає голос — басовитий, хриплуватий, як у хронічного пияка після похмілля, а тоді завертає на дорогу і пригальмовує. Чекає, коли я від’їду? Точно! Тільки-но моя «Ладуся» набирає швидкість — і він за мною. Як і вчора. Завертаю в бокову вуличку — він туди ж, виїжджаю на центральну — чипить ззаду, як приклеєний. Ну чого тобі треба? Чого?!

— Біжімо, дівчинко! Покажемо цій сірій черепасі, як ми з тобою вміємо бігати!

Витискаю з машини всі її кінські сили, спритно прослизаю крізь вечірні затори міського транспорту, хвацько обганяю рахітичного жовтого довгожителя — «Запорожця», синю «Таврію», трохи потерту блакитну чеську «Шкоду», статечну чорну «Волгу», схожу на обважнілу на дефіцитних харчах жінку совкового партійного боса, навіть екзотичну японську «Тойоту», що слухняно пригальмувала перед світлофором.

— Біжи, моя дівчинко! Біжи! Лети стрілою! Розімни свої закляклі за день коліщата! Нарешті ми з тобою вільні!

Воля — поняття відносне. Сьогодні вона — у благословенній тиші тридцяти трьох квадратів «хрущовки». Тільки там, у моїй маленькій фортеці, захованій серед інших сімдесяти дев’яти «шпаківень», за зачиненими на два замки дверима, можна розслабитися: ходити в чому завгодно, робити що заманеться, слухати що до душі припаде. Хутчіше! Хутчіше! Хутчіше!

Роблю зигзаги — вирулюю то вліво, то вправо, минаю свій будинок, завертаю у двір навпроти, вилітаю ним на центральну дорогу, їду у зворотний бік, за квартал повертаю праворуч, ще раз праворуч і знову опиняюся на своїй вулиці. «Жигулика» немає. Ось так, удруге його таємничий кермувальник схопив облизня. Такий загальмований телепень? Чи погано орієнтується в цьому мікрорайоні, бо заїжджий?

Звідки б він не був, та якщо ще раз причепиться і буде за мною пихтіти… Доведеться просити міліцію. Ні, заяви я писати не буду — потім мороки не обберешся. До нас щотижня заходить працівник прес-центру — приносить свіжу інформацію про події на «лінії фронту». Попрошу, хай перевірить, що то за машина. Він давно, проте безнадійно заграє до мене, тож не відмовить. Тільки треба номери записати. Наступного разу запишу, аякже. А ще було б краще, якби наступного разу не було, якби той «жигулик» більш не муляв мої ясні очі. Хтозна, чого він мене переслідує, що в його поганяйла на думці.

Після вечірньої гонки адреналін у крові різко падає. Натомість раптово навалюється втома — руки сповзають із керма, ноги мов свинцем налиті, до шкіри ніби якісь холодні павутинки прилипають, аж хочеться віддерти їх та відкинути. Нерви. Даються взнаки цілоденна метушня, поспіх та й ця швидка їзда з переслідуванням і порушенням усіх правил руху. Зараз усе гарненько змию під душем. Зараз… А тоді зварганю нашвидкуруч якусь кашу-малашу, вип’ю горнятко зеленого чаю з ясмином, поставлю платівку «бітлів», впаду на канапу і полечу на ній аж на сьоме небо.

А коли повернуся… Що я робитиму, коли повернуся з сьомого неба? Хм… Є ж іще шість. Приляжу, скажімо, на п’ятому чи на третьому, візьму з полиці томик Володимира Короткевича. Планувала ще в минулі вихідні перечитати «Дике полювання короля Стаха». Але субота з неділею впали нещасною жертвою конкурсу юних обдарувань музичних шкіл, що відбувався в міському Палаці культури.

Тільки-но в п’ятницю переступила поріг квартири, а назустріч — розпачливе телефонне волання у стилі Вікторіо. І як він так точно вирахував, коли я доберуся додому? «Виручай, Енно! Спасай, дорогесенька! Вдень якось з голови вилетіло. Такий шарварок до самого вечора був… А зараз усі вже розбіглися-роз’їхалися, нікого спіймати не можу.

Шеф вимагає… Ти ж знаєш, що його Евеліна в музичній школі вчиться… І нібито на призове місце в цьому конкурсі піаністів претендує… Піди, кицюню, посидь, послухай, розслабся. Ти ж любиш музику, і тобі все одно нічим зайнятися… Розширену текстівочку і фото переможців — тільки й усього… У тебе ж і фотоапарат є».

Щоб його п’яна качка копнула, того Вікторіо! Іноді мені здається, що він спеціально забуває сказати вдень, щоб контролювати мене ввечері: коли я повертаюся, чи нікуди дорогою не завертаю, чи не маю якихось особливих планів на вихідні. Але сьогодні — дзуськи! Дзуськи, шановний Вікторе Георгійовичу! Дідька лисого ти мене почуєш, тореро газетної кориди! За кілька хвилин я вимкну телефон і розпочну сеанс дводенного усамітнення. Усамітнення — ось справжнє блаженство.

Стоп! Блаженство відкладається. Принаймні, на сьогодні. З лавочки біля дверей під’їзду стрімко зривається і мало не падає під колеса «Лади» якась підозріло знайома незнайомка. Та це ж… Єва!

Єва так змінила свій імідж, що зразу й не впізнаєш: на голові вже не височіє каштанова бабета, схожа на круглу замкову вежу й більша за Євину макітерку, — волосся, витравлене хімією до кольору свіжої соломи, вільно спадає на плечі. Новий теракотовий плащик з комірцем-стійкою розстібнутий, рожева косиночка одним хвостиком кокетливо визирає з-під комірця, туфлі-«човники» елегантно пливуть по асфальту. Руки розкинуті для обіймів, усмішка аж до вух.

— Енночко! Як я тобі? — вона повертається на всі боки, піднімає праву руку, крутить головою, енергійно вихляє стегнами, ніби збирається затанцювати румбу.

— Супер!

— Чесно-чесно?

— Щоб я з цього місця не зійшла!

— А колір волосся? Я часом не передала куті меду? Не надто вибілила? — В Євиних очах тривожно плюскаються дві срібні рибинки.

— Саме те, що треба, — заспокоюю «рибок».

— Ура! А я прийшла рятувати тебе від самотності! Це ж ненормально, це просто неприпустимо так довго бути наодинці з кактусами! З цим уже треба щось робити!

Покірно даю себе обняти. Цмокаю Єву в пухкеньку щоку, вдихаю потрійну дозу недавно подарованих мною ж «Шанель №5». Піднімаємося на третій поверх. Прощавайте, «бітли», пробачте, дорога пані Яновська з Болотяних Ялин! Зачекай трохи, сьоме небо!

— Ти чого така кисла? — допитується Єва. — Стомилася? Казала ж тобі, кидай ту газету. Або оголоси меморандум про свої права. Пропадаєш по двадцять годин на добу. І за що? За якісь нещасні копійки!

— Мені вистачає, — намагаюся заспокоїти Єву.

— Не сміши! — не піддається вона. — Платня куца, ще й жодного презенту, щоб її доточити. А я от сьогодні уважила одного хроніка — він уже другий тиждень ходить у фізкабінет на озокерит, кісточки свої ревматичні прогріває, дістала на його «особливе прохання» упаковочку югославського вольтарену. І ось знак подяки — коробка чорносливу в шоколаді. Ням-нямчики! Зараз ми пустимо його в розхід, із чаєм. Сподіваюся, чай у тебе є?

— Авжеж, — кажу. — Китайський, зелений, з ясмином.

— О-о-о! Навіть з ясмином! А крім ясмину, ти ще щось вживаєш? Бо скоро на внучку Чахлика Невмирущого будеш схожа.

— А твої ребра давно сховалися? — щипаю Єву за бік.

— Дурна була, — голосно й весело (якось занадто весело, щоб це було щиро) сміється Єва.

Єві не дуже хочеться згадувати цю нещодавно вирвану із щоденника її особистого життя сторінку. Але що було, то було. Єва від природи не те, щоб повненька, але ширококоста, туга, збита, із соковитими формами — справжня степовичка. Спочатку чоловік був у захваті від своєї «персональної булочки з родзинкою». Але дуже хутко смак до борошняного Мирось чомусь утратив. І до родзинки — також. Ні сіло ні впало почав співати пісеньку про те, що тепер йому більше подобаються стрункенькі. Через те, мовляв, і апарат його не хоче заводитися. Бідна Єва сіла на жорстку дієту — ні масного, ні м’ясного, ні борошняного, ні солодкого. Схудла, ослабла, під очима — синці. А Мирось ніби й не помічає її жертовної стрункості — носом до стіни і хропе всеньку ніч. Закінчилося тим, що якось вона переходила дорогу і зомліла просто на «зебрі». А коли за три дні повернулася з лікарні додому, виявила під власною подушкою чужу приколку зі жмутом довгого рудого волосся. Вочевидь, Миросева пасія, яка полювала на нього, як лисиця на зайця, спеціально «забула» такий промовистий речовий доказ.

Найперше, що зробила Єва після цього, — пішла до кондитерської, купила одинадцять тістечок — по одному за кожен місяць свого вимушеного та вимученого голодування, розклала їх рядочком на столі й, примружившись і блаженно посміхаючись, з’їла. Всі одинадцять.

Тоді встала, зібрала Миросеві речі і виставила їх за двері. А вже потому аж до самого ранку проплакала. Але самотність — не для Єви. Тепер у неї бойфренд, на три роки молодший і з добрим сексуальним апетитом. Єва не може змиритися з тим, що в мене нікого немає. Вона заповзялася влаштувати моє особисте життя. І кожна наша зустріч розпочинається з одної і тої самої теми.

— Цей ваш тореадор досі так нічого й не пропонував тобі? — Єва відкриває коробку з чорносливом і спідлоба поглядає на мене. — Ну, ти ж знаєш, що я маю на увазі.

— З якого дива? — стенаю плечима.

— З того, що він до тебе явно небайдужий. Повір мені, в мене ж досвід. Ці постійні звертання, прохання, дзвінки… Якби ти привітненько усміхнулася, натякнула, підморгнула…

— Хто небайдужий до мене? Вікторіо?! — мене розбирає сміх. — Та ми ж як лід і полум’я!..