Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Дебора Гаркнесс - «Сповідь відьом»

Дивовижні стосунки
магії та науки

Спершу існувала магія, з якої постала наука. І якою б далекою не видавалась сучасна наука від знань середньовічних алхіміків, магів та окультистів, їй так і не вдалося звільнитись від них остаточно.
Як християнству не вдалося позбутись остаточно язичництва попри дуже активні дії інквізиції та полювання на відьом підбурюваного Церквою натовпу. Неможливо знищити те, що пов’язує людину з природою. А магія і є якраз одним із методів пізнання природи, причому дуже ефективним.
Сучасна людина затиснута в лещата обов’язків, охоплена почуттям непевності й навіть страху перед майбутнім. Вона змушена повсякчас демонструвати протилежне — спокій, гарний настрій, оптимізм. Рано чи пізно їй доведеться платити за нехтування власною природою. Як героїні роману, що ви тримаєте у руках, Діані Бішоп, нащадку сумнозвісних Салемських відьом. Процес над жінками, звинуваченими в чаклунстві, був єдиним і найгучнішим у Новій Англії. 1692 року в містечку Салем відбувся суд над чоловіками та жінками, серед яких були Бриджет Бішоп, Сара Гуд та інші. Більшість з них повісили. Повністю звинувачення із жертв полювання на відьом зняли лише у 1957 році й навіть установили їм пам’ятник.
Американка Діана Бішоп вивчає історію алхімії й приїжджає до Кембриджа в пошуках старовинних манускриптів. Десь протягом половини роману вона опирається своєму призначенню. Хоча якщо ти вроджена відьма, тобі доведеться рано чи пізно проявити себе.
Діана хотіла би бути як усі, але не може, бо її наукові здобутки приваблюють не так людей, як відьом, демонів та вампірів. Вони злітаються до затишного залу кембриджської бібліотеки й стежать за кожним її порухом. Утім, про це ви невдовзі дізнаєтесь, гортаючи сторінки цієї дуже красивої й романтичної книги.
У романі американської письменниці практично відсутні люди як персонажі. Вони навіть не здогадуються, що поруч живуть безсмертні професори-вампіри і аспіранти-демони, які студіюють генетику, хімію, мікробіологію, науки, що постали з псевдонауки алхімії. У Дебори Гаркнесс вони не налаштовані вороже щодо людей, не прагнуть заволодіти світом, бо він і так їм належить. Вони беруть з нього все, що їм потрібно: гроші, знання, часом кров. Одне слово, шляхетні істоти зі своєю корпоративною етикою. І власне сюжет роману, що в оригіналі має назву A Discovery of Witches, побудований на драматичній колізії корпоративних стосунків. Діана Бішоп закохується у вампіра Метью Клермона, що з точки зору відьомських та вампірських кланів є цілковитим мезальянсом. Мені здається, пані Гаркнесс якраз і мала на меті відтворити алхімію кохання, й історія написання цієї книги паралельно відтворює усі ці складні алхімічні перетворення.
Автобіографічні моменти у вигаданому сюжеті створюють ілюзію достовірності. Навіть зачарована книга, довкола якої закручується інтрига, в реальності має ту саму назву — Ashmole 782.
Дебора Гаркнесс викладає в Південнокаліфорнійському університеті історію і видала кілька книг з історії науки, остання The Jewel House: Elizabethan, London and the Scientific Revolution. Стосунки науки і магії — основна тема її досліджень. А в романі «Сповідь відьом» ці стосунки постають в іншому світлі: наука в романі стає на службу магії. Наприклад, біохімічні дослідження безсмертного вампіра Метью мають на меті виправдати його стосунки зі смертною Діаною. Що ж, кохання — це також магія, хто б наважився сперечатись… Розкішні описи побуту відьом та вампірів, добірні історичні деталі, вміння зберігати психологічну напругу роблять перший роман письменниці напрочуд естетичним. Естетичні навіть сцени насильства, виправданого самою природою вампіризму.
Український читач, вперше зустрівшись з творчістю американської письменниці, знайде в романі й інші приваби: багатий світ уяви, тонкий гумор, добре виписані характери персонажів… Гадаю, він сподобається передусім жінкам, бо всі ми в душі трохи відьми, завжди готові віддатися стихії пристрасті.
Галина Пагутяк

***

Він швидко перетнув провулок і видерся по стіні на будівлю, де мешкала відьма. Вампір швидко знаходив надійні зачіпки у старому будівельному розчині, що з’єднував каміння: то мідні водостічні труби, то товсті стебла повзучих рослин, і нарешті зайняв вигідну позицію. Тут він чітко відчув виразний запах відьми і шерхіт сторінок, які вона гортала. Витягнувши шию, Метью зазирнув у кімнату.
Діана Бішоп читала. «Тепер її обличчя розслаблене, воно інакше», — подумки відзначив він. Здавалося, її шкіра щільно прилягала до кісток черепа. Ось її голова почала похитуватися — відьма куняла. Нарешті вона тихо і втомлено зітхнула і розпростерлася на диванчику, спершись головою об валик. Невдовзі тихе і рівномірне дихання засвідчило, що відьма заснула.
Умить злетівши зі стіни, він проскочив у вікно ногами уперед. Уже давно вампір не мав нагоди проникати до жіночого помешкання. А взагалі, таке траплялося нечасто і загалом миттєво, коли його охоплювала нездоланна любовна пристрасть. Цього ж разу причина була іншою. Та однаково — якби хтось застукав його тут, йому довелося б довго виправдовуватися.
Метью треба було дізнатися, чи й досі манускрипт «Ешмол № 782» є у Діани Бішоп. Він не зміг обшукати її столик у бібліотеці, але побіжний огляд засвідчив, що серед книг, якими відьма сьогодні користувалася, того фоліанта не було. Однак навряд чи відьма — та ще й представниця роду Бішопів — отак просто пропустила б цей манускрипт крізь пальці. Нечутним крокам пройшовся Метью квартирою. Ані в спальні, ані у ванній книги не знайшлося. Він тихо прокрався повз диванчик, на якому спала відьма.
Її повіки час від часу здригалися, немов вона дивилася якийсь фільм, відомий лише їй. Одна її рука стиснулася в кулак, а ноги раз по раз смикалися, немов у танці. Але обличчя Діани Бішоп було спокійне, не потривожене тим, що відбувалося з рештою її тіла.
Щось було не так. Він відчув це тієї ж миті, коли побачив доктора Бішоп у бібліотеці. Метью став, схрестивши руки на грудях й уважно придивився до неї, але так і не зміг нічого визначити. Від цієї відьми не йшов звичний відьмацький запах — запах блекоти, сірки та шавлію. «Щось вона приховує, — подумав він. — Щось набагато важливіше, аніж втрачений манускрипт».
Метью пошукав поглядом обідній стіл, який вона використовувала як робочий. Помітити його було нескладно — завалений книгами та паперами. «Отам вона, скоріш за все, і залишила поцуплений із бібліотеки фоліант», — подумав Метью. Та не встиг він ступити крок до стола, як відчув хвилю електричного струму і завмер, як укопаний.
Із тіла Діани Бішоп стиха струменіло світло — блідо-блакитне, майже біле; у перші секунди воно утворило довкола відьми щось на кшталт хмари. На мить здалося навіть, що відьма мерехтить. Метью спантеличено труснув головою. Цього просто не може бути! Вже кілька сторіч не бачив він, щоб відьма так світилася!
Але його настійно кликали важливіші справи, тому Метью знову заходився шукати манускрипт, швидко переглядаючи предмети, розкладені на столі. Він пригнічено пригладив долонею волосся.
Запах відьми був усюди, він заважав йому зосередитися. Вампір повернувся поглядом до кушетки. Діана Бішоп заворушилася, підтягнула коліна до грудей. І знову з’явилося світіння — померехтіло кілька секунд і щезло.
Метью нахмурився, спантеличений невідповідністю між тим, що він підслухав минулого вечора, і тим, що він побачив на власні очі.
Двоє відьом теревенили про «Ешмол № 782» та відьму, яка його замовила. Одна з них висловила думку, що ця жінка-історик з Америки не вдавалася до своїх магічних здібностей. Але Метью сам бачив, що вона робила в Бодліанській бібліотеці, а тепер спостерігав, як ця магічна сила вирує в тілі сплячої відьми. Він мав підозри, що у своїй роботі вона частенько користувалася чаклунством. Багато чоловіків, про яких вона писала у своїх працях, були його добрими знайомими: Корнелій Дреббель, Андреас Лібавій, Ісаак Ньютон…
Вона чітко визначила їхні примхи та манії. А хіба може звичайна жінка, не вдаючись до магії, так добре зрозуміти чоловіків, які жили сотні років тому? У голові Метью промайнула несподівана думка: «А може, вона й мене розуміє з такою самою лячною чіткістю?»
Годинник Оксфорда вдарив третю, і вампір аж підскочив від несподіванки. Його горло вмить пересохло і стало схоже на пергамент. Він збагнув, що непорушно стояв кілька годин і дивився на сплячу відьму, спостерігаючи припливи і відпливи її магічної енергії. На мить він замислився — а чи не скуштувати йому відьминої крові? Але стримався. Бо лише бажання знайти манускрипт «Ешмол № 782» привело його до помешкання Діани Бішоп, і ніщо інше. Якщо манускрипту немає в її квартирі, значить, він і досі в бібліотеці.
Метью почимчикував до кухні, вислизнув крізь вікно і розчинився в нічній темряві.

***

Минуло два тижні, й нова родина Маркуса якимось загадковим чином істотно поменшала. Кількість смертей та зникнень зростала, а Метью здіймав догори руки і щось мимрив про те, як небезпечно жити у Новому Орлеані. Жульєт, до якої у Маркуса за кілька днів знайомства з’явилася стійка огида, загадково всміхалася і воркотіла щось заспокійливе батькові на вухо. Вона була найхитрішою та найпідступнішою з усіх створінь, які траплялися Маркусу, тому він зітхнув із превеликим полегшенням, коли батько з нею розлучився.
Під тиском своїх іще живих дітей Маркус щиро присягнувся поводитися пристойно, аби тільки Метью та Жульєт поїхали геть.
Метью погодився, але спочатку виклав чіткі вимоги щодо нових членів родини Клермонів.
— І коли наступного разу ти здумаєш зробити мене дідом, — напучував він сина перед найстарішими та найвпливовішими вампірами міста, — будь обачнішим.
Згадка про цю принизливу бесіду і досі змушувала Маркуса червоніти від сорому.
Хто наділив Метью та Жульєт повноваженнями діяти так, як вони діяли, лишилося загадкою. Можливо, сила його батька, хитрість Жульєт та прізвище Клермон допомогли їм заручитися підтримкою місцевих вампірів. Але це ще не все. Усі створіння в Новому Орлеані — навіть відьми — ставилися до його батька як до члена королівської родини.
Раптом Маркусу спало на думку: а чи не був його батько членом Конгрегації? Тоді це багато що пояснило б.
Його роздуми перервав голос Метью.
— Сину, може Діана й хоробра, але їй ще не можна всього знати. — З цими словами він відпустив Маркуса і відступив убік.
— А чи знає вона про нашу родину? Про решту твоїх дітей? — «Чи знає вона про твого батька», — подумки додав він.
Та Метью й так знав, що подумав його син.
— Я не розповідаю історії про життя інших вампірів.
— То ти помиляєшся, — мовив Маркус, хитаючи головою. — Діана не вибачить тобі за приховані секрети.
— Це ти так думаєш. І Геміш. Коли вона буде до цього готова, я їй розповім усе. Але я не поспішатиму, — заявив Метью рішуче. — А тепер єдиний мій клопіт — забрати Діану з Оксфорда.
— Ти відвезеш її до Шотландії? Там її вже точно ніхто не дістане. — Маркус мав на увазі віддалений маєток Геміша. — Чи ти збираєшся залишити її у Вудстоці до свого від’їзду?
— Мого від’їзду куди? — здивовано спитав Метью.
— Ти ж попросив мене принести тобі паспорт. — Тепер здивувався Маркус. Отак завжди з його батьком: він сердився і кудись зникав сам-один, а згодом, взявши себе в руки, повертався. Але часто не пам’ятав сказаного у хвилини роздратування й люті.
— Я не покину Діану саму, — заявив Метью крижаним тоном. — Я відвезу її до шато «Сім веж».
— Невже ти збираєшся поселити її під одним дахом з Ізабо? — ужахнувся Маркус, і його голос відлунив у маленькій кімнаті.
— Це також і мій дім, — відказав Метью, виставивши щелепу і стиснувши губи в тоненький шнурочок.
— Твоя мати відверто вихваляється, що вбила багато відьом, і кожну зустрічну відьму звинувачує в тому, що трапилося з Луїзою і твоїм батьком.
Обличчя Метью спотворила гірка гримаса, і Маркус нарешті все зрозумів. Прислане Діані фото нагадало Метью про смерть Філіпа і про боротьбу Ізабо з власним божевіллям після тієї трагедії.
Метью стиснув долонями скроні, немов відчайдушно намагався придумати якийсь новий, оригінальний план.
— Діана не має стосунку до жодної з цих трагедій. Ізабо зрозуміє це.
— Не зрозуміє, ти ж знаєш, що не зрозуміє, — затято впирався Маркус. Він любив свою бабусю і не хотів, щоб їй завдавали болю.
А якщо Метью, її улюбленець, приведе додому відьму, це неодмінно завдасть їй болю. Сильного болю.
— Немає місця безпечнішого за «Сім веж». Відьми й відьмаки добряче подумають, чи варто зв’язуватися з Ізабо, особливо у неї вдома.
— Заради Бога, не залишай їх наодинці.
— Не буду, — пообіцяв Метью. — Я хочу, щоб ви з Міріам перебралися до сторожки Старої хатини, аби всі подумали, ніби Діана там. Вони, звісно, дізнаються, що це не так, але кілька днів ми таки виграємо. Мої ключі у швейцара. Повертайтеся за кілька годин, коли ми вже поїдемо. Заберіть з її ліжка пухову ковдру — на ній буде запах Діани — і їдьте до Вудстока. І залишайтеся там доти, поки я з вами не зв’яжуся.
— А ти зможеш захистити себе і ту відьму одночасно? — тихо спитав Маркус.
— Зможу, — впевнено відповів Метью.
Маркус кивнув, і вампіри, потиснули руки, піднявши передпліччя, й обмінялися багатозначними поглядами. Усе, що кажуть у такі моменти, було сказано дуже давно.
На самоті Метью зморено опустився в крісло й обхопив руками голову. Затята впертість Маркуса прикро вразила його.
Він підняв голову і знову подивився на репродукцію, що зображувала богиню мисливців Діану на полюванні. Іще один рядок пригадався йому з тієї поеми: «Я твоя здобич, кохана Діано».
У спальні, надто далеко для слуху теплокровних, раптом заворушилася і скрикнула Діана. Метью блискавично кинувся до неї й обхопив руками. Охоронний інстинкт знову повернувся, але цього разу з чітко усвідомленим відчуттям мети.
— Не бійся, я тут, — пробурмотів він і прихилився до різнобарвних, як райдуга, пасом її волосся. Він поглянув на обличчя сплячої Діани — ображено надуті губи, суворо насуплені брови. То було добре знайоме обличчя, яке він вивчав годинами, але ці суперечливі риси і досі дивували і бентежили вампіра.
— Невже ти приворожила мене? — спитав він уголос.
Сьогодні увечері Метью збагнув, що ця відьма потрібна йому, як ніхто інший. Ні його родина, ні навіть присмак крові наступної жертви не значив тепер для нього так багато, як впевненість у безпеці Діани. Якщо саме це означало бути привороженим, то він пропав.
Він міцніше стиснув Діану уві сні так, як не дозволив би собі тоді, коли вона не спала. Відьма зітхнула і пригорнулася до нього.
Не був би Метью вампіром, він не почув би слів, які пробурмотіла Діана, обхопивши рукою домовинку Лазаря крізь тканину светра і притиснувши кулак до його серця.
— Ти не пропав. Я знайшла тебе.
Метью здивувався — може, то йому причулося? — але він достеменно знав, що ні.
Діана не могла чути його думок.
Ні раніш, ні коли вона спить, ні коли вона не спить — не тепер.
Але це було питанням часу — Діана неодмінно взнає все, що про нього має знати. Вона дізнається про його секрети, про ті лихі й страшні речі, безпристрасно розібратися з якими йому бракувало хоробрості.
Діана знову відповіла ледь чутним шепотом:
— У мене вистачить хоробрості на нас обох.
Метью прихилив до неї голову.
— Інакше й бути не може.

***

— Коли представники інших видів починали водитися один з одним, вони ставали надто помітними. Звичайні люди завжди з підозрою ставилися до нашого розуму та непересічних здібностей. Хоч ці нещасні створіння і не такі швидкі думкою, як ми, та вони й не ідіоти.
— Під словом «водитися» ви мали на увазі не лише спільні вечері й танці?
— І вечері, й танці, і співи, і те, що трапляється потім, як природний наслідок — усе це заборонили, — уточнила Ізабо. — До укладення угоди ми були пихатими й нахабними. Нас тоді було набагато більше, і ми звикли брати те, що хотіли — будь-якою ціною.
— А чого ще стосується ця домовленість?
— Нею забороняється й участь у політичній та релігійній діяльності. Надто багато володарів та пап були потойбічними створіннями. Коли звичайні люди почали вести свої літописи, стало набагато важче переходити з одного життя в інше. — Ізабо мимовільно здригнулася. — Зокрема, вампірам стало важко придурюватися мертвими і розпочинати нове життя, коли поруч так багато людей, які увесь час нишпорять та винюхують.
Я зиркнула на Метью та Доменіко, але вони й досі стояли під стінами шато і про щось сперечалися.
— Отже, — мовила я, загинаючи палець, — не можна водитися зі створіннями іншого виду. Не можна будувати кар’єру в людській політиці та релігії. Що ще? — Вочевидь, ксенофобія моєї тітки Сари та її несамовитий спротив моєму бажанню вивчати право пояснювалося саме недосконалим знанням цієї древньої домовленості.
— Та є дещо. Якщо якесь із створінь порушить цю домовленість, Конгрегація зобов’язана вжити заходів і втілити дану клятву в життя. — Між нами запала напружена тиша. — Як мені відомо, подібних прецедентів іще не траплялося, — похмуро сказала Ізабо. — Тому дуже добре, що ви обоє не пішли на порушення домовленості.
Минулої ночі я попрохала Метью піти зі мною до ліжка — тільки й того. Але він знав, що це не просте прохання. Не в мені він був невпевнений і не у своїх почуттях. Метью хотів дізнатися, як далеко зайдуть наші стосунки, поки втрутиться Конгрегація.
Відповідь прийшла без зволікань. Вони не збиралися дозволити нам зайти надто далеко.
Моє полегшення швидко змінилося на гнів. Якби ніхто не заперечував проти наших стосунків, усе йшло природним шляхом, Метью, мабуть, ніколи й не розповів би мені ні про Конгрегацію, ні про домовленість. І його мовчанка мала б негативні наслідки для моїх стосунків із моєю та його родинами. Я так і жила б до старості, гадаючи, що моя тітка та Ізабо були звичайнісінькими упередженими фанатичками.
А вони, виявляється, дотримувалися угоди, укладеної багато-багато років тому — що було менш зрозумілим, але більш виправданим.
— Вашому сину слід припинити приховувати від мене важливі відомості. — Мій гнів посилювався із поколюванням пальців. — А вам варто непокоїтися не про Конгрегацію, а про те, що я зроблю, коли побачу його знову.
Ізабо пирхнула.
— Ви й пальцем поворухнути не встигнете, як він вишпетить вас за те, що ви перед Доменіко поставили під сумнів його владу й авторитет.
— Його влада на мене не поширюється.
— Ви, дорогенька, ще багато чого не знаєте про вампірів, — відказала вона самовдоволено.
— А ви ще багато чого не знаєте про мене. І Конгрегація теж не знає.
Ізабо обхопила мене за плечі й уп’ялася пальцями в мою плоть.
— Діано, це не гра! Метью ладен відвернутися від створінь, яких знав сторіччями, заради захисту вашого права бути у своєму короткочасному житті тим, ким здумається. І я благаю вас — не дайте йому зробити це. Бо якщо він стоятиме на своєму, його вб’ють.
— Він сам собі хазяїн, Ізабо, — холодно відказала я. — Я не збираюся казати Метью, що йому слід робити.
— Так, але ви в змозі відвадити його від себе. Сказати, що відмовляєтеся порушити домовленість заради нього ж самого, або заявити, що не відчуваєте до нього нічого, окрім звичайної цікавості — відьми
відомі своєю легковажністю. — Вона відштовхнула мене від себе. — Якщо ти кохаєш його, ти знайдеш потрібні слова.
— Скінчилося! — гукнула зі сходів Марта.
Ми з Ізабо кинулися до краю вежі. Зі стайні вискочив чорний кінь із вершником, перестрибнув через загорожу і зник у лісі, гуркочучи копитами.