Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Елізабет Мак-Нілл — «Дев’ять з половиною тижнів»

1

Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої руки зв’язаними за головою. Мені це сподобалося. Мені сподобався він. Він був похмурим, що видалося мені романтичним; він був веселим, яскравим, цікавим співрозмовником; і він дав мені насолоду.

У нашу другу зустріч він підняв із підлоги мій шарф, який я впустила, коли звільнялася від одягу, посміхнувся та сказав: «Ти дозволиш мені зав’язати тобі очі?» Ніхто раніше не зав’язував мені очі в ліжку, і мені це сподобалося. Він сподобався мені навіть більше, ніж у нашу першу ніч, і пізніше, коли чистила зуби, я не могла стримати усмішки: я зустріла приголомшливо вправного коханця. 

Під час третьої нашої зустрічі він кілька разів доводив мене до межі, коли відстань до оргазму була завтовшки з волосину. Коли я знову затремтіла в очікуванні найвищої точки насолоди й він знов-таки зупинився, я почула свій голос, що відокремився від мене й пролунав над ліжком, благаючи його продовжувати. Він догодив. Я почала закохуватися.

У четвертий раз, коли я вже не могла стримувати свого збудження, він використав той самий шарф, аби зв’язати мені зап’ястя. Того ж ранку він надіслав мені на роботу тринадцять троянд.

 

2

Сьогодні неділя, травень добігає кінця. Я проводжу цей день зі своєю подругою, що звільнилася з компанії, де я працюю, приблизно рік тому. На наш взаємний подив, за минулі місяці ми зустрічалися набагато частіше, ніж коли працювали в одному офісі. Вона живе в центрі міста, і неподалік від її помешкання відбувається вуличний ярмарок. Ми гуляли, зупинялися, теревенили, куштували різні смаколики, і вона придбала обдерту, але дуже красиву срібну коробочку для пігулок в одній із лавок, де продавали зношений одяг, старі книги, розмаїті дрібнички з написом «антикваріат» і масивні картини із зображенням скорботних жінок, у кутиках чиїх рожевих вуст застигла акрилова фарба.

Я намагаюся вирішити, чи варто повертатися половину кварталу до лавки, де я довго пестила мереживну шаль, яку моя колежанка назвала брудною. «Вона була брудна», — голосно промовляю я їй у спину, сподіваючись, що подруга почує мій голос крізь увесь цей гамір. Вона йде трохи попереду. «Та лише уяви собі, якою вона стане, якщо її випрати та підлатати…» Вона кидає на мене погляд через плече, підносить до вуха праву долоню, недочуваючи, потім вказує на жінку в дуже великому чоловічому костюмі, яка уважно й навіть із захватом придивляється до набору барабанів; закочує очі та відвертається. «Випрати й підлатати! — кричу я, — ти не можеш уявити її чистою? Я думаю, мені треба повернутися й придбати її, у ній є щось…» «Тоді варто зробити це, — чую я голос біля свого лівого вуха, — причому чим швидше, тим краще. Адже хтось інший міг уже купити її та випрати, поки ти намагаєшся докричатися до неї в цьому гаморі». Я різко обертаюся й кидаю роздратований погляд на чоловіка, що йде просто позаду мене. Потім знову розвертаюся та роблю відчайдушну спробу наздогнати подругу. Але я буквально застрягла. Натовп уповільнив рух і поступово взагалі зупинився. Просто попереду мене трійко дітей, яким іще нема й шести років, у кожного в руках італійське морозиво, що тане й тече по пальцях; праворуч жінка розмахує фалафелем із небезпечною для мене пристрастю, до ударника приєднується гітарист, і їхня публіка застигає на місці, зачарована, захоплена, у полоні смачної їжі, свіжого повітря та атмосфери доброзичливості. «Це вуличний ярмарок, перший у цьому сезоні, — каже той самий голос над моїм лівим вухом. — Людям треба спілкуватися з незнайомцями, бо який інакше в цьому всьому сенс? Я все ще вважаю, що вам варто повернутися й купити її, хай би там що».

Сонце світить яскраво, проте на вулиці зовсім не парко — просто тепла й файна погода; небо ясне, повітря чисте й прозоре, немов над невеличким містечком у штаті Міннесота; середня дитина з трійці щойно лизнула морозиво кожного зі своїх друзів по черзі; це, без сумніву, наймиліший недільний день. «Просто поношена шаль, — кажу я, — нічого особливого. Однак це дуже цікава й тонка ручна робота, а коштує лише чотири долари — ціна квитка в кіно. Думаю, я все ж таки куплю її». Але зараз я не можу поворушитися: мені нема куди йти. Ми стоїмо віч-на-віч та всміхаємося одне одному. На ньому немає сонцезахисних окулярів, тож він мружиться, дивлячись мені в очі; волосся спадає йому на лоба. Його обличчя стає привабливим, коли він розмовляє, і ще більш звабливим, коли усміхається; напевно, на світлинах він виходить як мінімум погано, якщо наполегливо зберігає серйозний вираз обличчя перед об’єктивом камери. На ньому поношена світло-рожева сорочка із засуканими рукавами, трохи мішкуваті штани кольору хакі. «Ну, так чи інакше не гей», — думаю я. Те, як сидять на ньому штани, — одна з небагатьох ознак, що залишилися (хоча й не завжди можна на них розраховувати), а також тенісне взуття без шкарпеток. «Я повернуся з вами туди, — каже він. — Ви не загубите свою подругу: цей безлад тягнеться лише кілька кварталів, тож рано чи пізно ви все одно зустрінетеся, якщо, звісно, вона не вирішить узагалі піти звідси». «Не вирішить, — відповідаю я. — Вона живе неподалік». Він почав прокладати собі плечем шлях назад у тому напрямку, звідки ми прийшли, і промовив через плече: «Я теж. Мене звати…»

 

3

Сьогодні четвер. Ми вечеряли разом у кафе в неділю та понеділок, у вівторок — у мене вдома, у середу побували в гостях у моєї колеги, де скуштували холодної  м’ясної нарізки, придбаної в «Забарс». Сьогодні він готує вечерю в себе вдома. Ми на кухні, балакаємо, доки він ріже салат. Він відмовився від моєї пропозиції допомогти, налив нам по келиху вина й ледве встиг спитати, чи маю я братів і сестер, аж тут йому хтось телефонує. «Розумію, але ні, — каже він. — Мені зараз справді не до того. Ні, кажу тобі, ця фігня може почекати до завтра…» Довга пауза, під час якої він гримасує мені, хитаючи головою. Несподівано він вибухає: «Милостивий Боже! Гаразд, приходь. Але дві години, не більше. Присягаюся, якщо ти не покинеш моєї оселі за дві годи-ни, трясця йому всьому, я маю плани на сьогоднішній вечір…»

«Цей йолоп, — важко зітхає він, роздратований і трохи сором’язливий. — Я хочу, щоб він зник із мого життя. Він непоганий хлопчина; з ним можна перехилити не один кухоль пива, але між нами нема нічого спільного, окрім того, що він грає в теніс там, де і я, і працює зі мною в одній компанії, де часто не може виконати роботу вчасно, тож змушений постійно наздоганяти, брати інтенсивний курс, мов у середній школі. Він не дуже кмітливий, та й узагалі поводиться, мов ганчірка. Він прийде о восьмій; знайома історія, чергова фігня, яку він мав зробити два тижні тому, а тепер панікує. Мені справді дуже шкода. Але нам доведеться піти до спальні, і ти подивишся телевізор».

«Я б краще пішла додому», — кажу я. «Ні, не підеш, — відповідає він. — Не йди додому, сааме цього я й боявся. Слухай, ми повечеряємо, ти кілька годин чимось розважиш себе сама, — зателефонуй матері, наприклад, роби, що тобі заманеться, — і ми чудово проведемо час, коли він піде. Буде ж лише десята вечора. Гаразд?» «Узагалі-то я не маю звички телефонувати мамі, коли треба вбити годину-другу, — кажу я. — Мені огидна сама ідея вбивання двох годин, трьох, байдуже. Шкода, що я не маю із собою роботи…» «Обирай, — каже він. — Усе, що забажаєш, аби не сумувала». Він з ентузіазмом простягає мені свій портфель із паперами, і я щиро сміюся.

«Гаразд, — кажу я. — Знайду собі щось почитати. Але я піду до спальні, і твій знайомий навіть гадки не повинен мати, що я тут. Якщо о десятій він усе ще буде в тебе, я візьму мітлу, накину на голову простирадло, вийду до вас і буду непристойно танцювати». «Чудово, — сяє він. — Телевізор я все одно принесу сюди про всяк випадок, якщо тобі стане сумно. А після вечері збігаю до газетного кіоску, що за квартал звідси, і принесу тобі купу журналів, аби почерпнула звідти кілька нових хтивих рухів і поз, про які могла не знати раніше». «Дякую», — кажу я, і він усміхається.

Після салату із соковитим шматком м’яса ми п’ємо каву у вітальні, сидячи на глибокому м’якому дивані, оббитому блакитною тканиною, що потерлася на ручках до майже сірого кольору, і тугою окантовкою, що де-не-де також надірвана. «І що ти з нею робиш, з цією кавою?» — питаю я. «Роблю, — спантеличено повторює він. — Нічого, вона зварена в кавоварці. Щось не так?» «Стривай, — кажу я, — я обійдуся без журналів, якщо ти даси мені отого Жіда в блискучій білій обкладинці, що стоїть на лівій верхній полиці у вітальні. Я звернула увагу на корінець тієї книги ще за вечерею. Цей чоловік завжди видавався мені вельми розпусним». Проте коли він дає мені книжку, виявляється, що вона французькою. А Кафка, що впав із полиці, коли він тягнувся за Жідом, — німецькою. «Не зважай, — кажу я. — У тебе є “Розбите серце Белінди”? Або ще краще — “Пристрасті буремної ночі”?» «Мені прикро, — каже він, — але, здається, у мене нема жодної…» Його турботливий, зніяковілий голос дратує мене. «Тоді “Війну і мир”, — в’їдливо кидаю я. — У тому рідкісному, вишуканому японському перекладі».

Він кладе на стіл дві книжки, які тримав у руках, і обіймає мене. «Мила моя…» «А також, — перериваю я його голосом, таким же невдоволеним та обуреним, як і я сама, — це трохи поспішно — називати мене милою, чи не так? Ми знайомі лише дев’яносто шість годин». Він притягує мене до себе й міцно обіймає. «Послухай, я не можу описати, наскільки мені шкода, що плани змінилися. Цей прицюцькуватий… Я зараз просто все скасую»…