Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Любко Дереш - Трохи пітьми

Трохи пітьми

...Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. Їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. Їх дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки у тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі. Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П’яні в дрельку. Б’ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.

Праворуч і вище — олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища і слухають з магнітофону Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: поляки, українці, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе — ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.

У відповідь — теж підняті руки й посмішки.

Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, розбили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.

Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.

Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами, і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.

Вище і далі погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. Подумки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався — повільно чи швидко — на підйомі впріваєш.

Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.

Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

Зупиняюся. Український прапор, п’ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими — числа так третього-четвертого... Дівчата розгнузданої тілобудови, в самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.

Знову скидаю наплічника і падаю на землю.

— Я вам не заваджу? — питаю у дівчат, не дивлячись.

Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.

З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть вкриті феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м’яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить — спав на мокрій землі.

Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ.

Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.

— Буде?.. — випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.

Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».

Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:

— Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу...

Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.

З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно — лірик-самородок.

Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.

Закурює, дивиться на мене і прорікає:

— Ненавиджу очкариків... особливо патлатих. П’єш?

Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає.

Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової фляги.

— Мукта, — каже він.

Ще трошки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.

— Гєра, — представляюся я. — Але можеш мене називати Гер.

— А-а-а-а...

Повільно затягується сигаретом і гарчить:

— Геррр... Типу, геррр Шнітцель?

— Саме так. Або гер Штрудель.

— Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!

Довгий сухарик тим часом витягує гітару і береться награвати щось із Cranеberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.

— Чаю, може, вип’ємо? — питаю у них.

Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.

Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.

 

У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.

 

По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше — панки з Шостки!

Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи — не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. Їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»

Однієї ночі кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в Пилипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли у невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофобних хіпунчиків ледь не до інфарктів.

Міліція виявила гоп-кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в’яжучи макові снопи. Пов’язали обидвох.

На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Не довго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з’їли.

А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХ РЕКС, усім стало трішки соромно.

Усім, крім панків із Шостки.

По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп’яли свої шатра позитив-парапацифісти — люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б’ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.

На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни — в подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та не маючи змоги реалізувати це негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не завтикував на цицьки. А при зустрічі з черговим ню виявляв вершини галантності, цілуючи нагим паннам ручку.

***

Я уважно пройшовся вздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця.

Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони розбивали типі, готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай.

Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Всі як один були набожними і намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб-ритмах.

Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв’язок, як у тих індіанців, що варять в джунглях Амазонії з ліан аяхуаску — «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки-но потрапляв на їх священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їх колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора.

Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями — ні списа, ні дрюка, ні каменя — і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом, або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхній дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника — пір’їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами.

Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка-триколор (традиційні барви), або поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім — довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив’язується камінець із отвором, хто знає — «курячий бог».

Взагалі, растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо- та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено.

А растамани — вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!»

Як співав Африк Сімон, «whenna naumija hafanana» — «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, — твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста.

Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких неконфліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства.

Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць — щоб і до води, і по дрова недалеко — вже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився.

Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця — це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую.

Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо.

А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П’ятеро? Скільки?

 

Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тику і прив’язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі — прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину — пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі — намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край — то звичай.

***

Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.

 

Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам’ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам’ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше.

Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом.

Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд вниз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості.

Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити у К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й малоінтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій — клапоть червоної тканини.

Уважніше придивляюся до неї.

Пізніше.

Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом втуплююся в чорне листя полум’я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) — нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб.

Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря.

— Віка, — представляється врешті.

У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.

— Сідай, — кажу я. — Герман.

Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска каре. Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально вульгарне.

Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.

Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама — тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.

З-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м’ясника. Віка — типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.

Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається.

На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно-фіолетові — не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно.

Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують — я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.

Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.

Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

 

Анкета ф.1

 

Прізвище, ім’я: Хантирбиева Вікторія Миколаївна а

Рік народження: 1986

Місце проживання: м. Стрий

Чи є потреба в оплаті дороги до місця проведення фестивалю:

Так:___ Ні: х_

Контактний телефон (бажано):______

Чи були попередні спроби суїциду:

Так: х Ні:___

Якщо так, вказати причину незадовільного результату спроби:

Прийшла подруга і знайшла 0

__________________________________________________________

__________________________________________________________

 

Чи схильні Ви до різких перемін у настрої?

Так:_х Ні:___

 

Чи маєте нав’язливі фобії? (вказати)

Так:_х_, а саме__переслідує хлопець_________ Ні:___

 

Чи готові Ви покінчити життя самогубством?

(оцінити по 5-бальній шкалі: 0 — не готовий; 5 — готовий зробити це у будь-який час)

___4__

 

Чи вживаєте Ви:

Алкоголь: ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)

Наркотики: ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)

Токсичні речовини: ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)

 

Анкету надіслати не пізніше 15 червня. При зустрічі з координаторами фестивалю мати копію анкети для уточнення.

Тим, хто почуває потребу у фінансуванні подорожі, прохання заповнити форму 2.

***

 

Віка очікувально дивиться на мене.

— Ти координатор, да?

— Я?! Ні! Свят-свят-свят!

Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред’явив свою анкету, не наважується.

— Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з’являться, на відкриття.

Віка мовчить.

— Це ж завтра відкриття? — уточнюю я.

Вона киває.

— Ну да, — говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні, ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.

Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж — відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається:

— Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.

— Хто?

— Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою...

— Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили... Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? — питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.

Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.

— Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.

Я киваю.

— Вона, корочє, тоже з проблємами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, — Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, — їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.

Віка трохи попускається, знімає бар’єр.

— З тим листом — гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди... Семінари, тіпа шоби попустило… — Подумавши, вона докинула: — Може, це якась секта?

— Яка ше секта? — не второпую.

— Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.

— Не знаю. Може, й таке бути. Треба дочекатися організаторів.

— А ти, до речі, не сектант? — дивиться вона підозріло.

— З чого ти взяла?

— А чого голова побрита?

Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.

Віка недовірливо глипає на мене.

— Дурний, чи шо? — питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.

На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді — ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки проґресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.

Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.

***

Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.

Ми замішали собі кави.

— Ти коли сюди приїхала?

— Позавчора. Прилізаю, дивлюся — а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.

Вписатися — означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись — у благородному, а в наш час — у будь-якому сенсі).

— І вони тебе вписали?

— Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.

— Он як. А шо, потім із батьками переїхала?

— Та, до Мукачева. — Віка задумується. — А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.

— Шо, з дому втекла?

— Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.

— Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?

— Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були... Але він був трохи з цими... зі странностями.

— Наприклад?

— Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?

Я пробую прикинути.

— І шо, ти розв’язалася?

— Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної... відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.

— А нащо він так прив’язував?

— Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? — Віка затягується. — Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.

— А ше шось таке, оригінальне?

Віка знов задумується.

— А... Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?

— Чув. Сам полюбляю.

— А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бундеса таких касєт наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати...

— Сильна?

— Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!.. Слухай, дядя… як взагалі тебе... я шось забула...

— Герман.

— Герман. — Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. — Хоч, я тобі про цю тєму розкажу?

— Ну давай. Вали.

— Але ти ж не повіриш.

— Та ти розказуй, не ламайся.

— Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.

Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися у нього, прокладає шлях до її пам’яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю у пам’ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.

 

— Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити... Ну ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки у Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, в Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і...

 

Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, в деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у ній осад на все життя.

Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати — не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.

На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.

Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав’язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися. У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був... надміру нав’язливим, чи як?

 

— Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, — продовжує Віка. — бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини... А ше мій Вітас цікавився чарами. Читав собі книжки про чорну магію, називав себе сатаністом і влаштовував навіть якісь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолєток. Був для них верховним.

Але то були одні пацани, а Вітас хотів ще й дівчат. Тому з сексуальною магією він звернувся вже до мене. А малолєтки, між іншим, його уважали. Разом там котів на цвинтарі палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатаністи, корочє, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так — по безпрєдєлу. Хочуть — целочку спіймають, ізнасилують. Хочуть — хлопчика спіймають, заставлять каку їсти. Ублюдки. Але Вітас пішов від тих малолєток, і от чого, слухай.

Раз нажерся циклодолу і пішов до своєї малишні на кладовище, де вони тусувалися. І шось він такого їм там почав говорити, шо та малишня просто збісилася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. Тільки листям сухим притрусили й залишили подихати. Півтори доби пролежав під дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Всі нирки собі позастуджував.

З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них тепер новий пахан з’явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов’язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших — серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.

А як Вітаса поп***ли, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні, мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.

А мені шо — я погодилась. Лиш би любив.

***

Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)

Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно — якраз тут можна ступити на бите скло.

Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам — без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.

Я зупиняюся на масивному кам’яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.

Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах і завмирають перед об’єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.

Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-»лову». Шум води глушить всі звуки.

— Ей, не завтикуй! — кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.

— Ну й холодна! Спробуй!

Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно — холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джакузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.

Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені — під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.

— Я чогось думала, він у тебе інший, — нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.

 

Ступаючи по камінню, заходжу у воду — холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть — з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж — з головою!

— ААА! Мама! — тіло скручується у вузол і я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м’язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками — два зведені револьвери. Жорсткий бурий квачик між ногами.

У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. Їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда — і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває у печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.

 

К-К-К-К-К.

Один звук про холодну воду — К-К-К-К.

 

І ще пару:

— А-А-А! ОО-О-ОО! — мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю — Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.

— Ку-у-ур-р-рва! — видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.

Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно — ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.

Ми ганяємося, боляче траскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.

Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. Її губи ворушаться:

— Ну шо, будеш кусатися?

Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись втриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» — і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.

Дякувати богу, її долоня порожня.

Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.

— Прид-дурок! — плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку — там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.

— Зачекай! Я ненароком! — по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю вслід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п’яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.

Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним — щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи у рихку землю. Пальцями ніг відчуваю м’яке коріння.

Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить в животі. Обмінюємося поглядами.

Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.

Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка — небо все в баранцях. Уже полудень.

Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси — хай сохнуть.

Віка бубонить під ніс:

— Яка я дура, як-ка я дура! — знову шльохає носом і далі, більш адресно: — Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!

Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.

— Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене...

Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.

Очі вхоплюють кожен його рух — це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб’єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі — високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура — це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав’язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні — а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх... Усе це — з легенькою посмішкою на сирому обличчі. Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.

Дядько немолодий, уже давно за п’ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник-«колобок»... Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.

Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.

 

Чоловік, набалакавшись досхочу, м’яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані — вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде у наш бік.

Але що це? До його патичка прив’язаний вицвілий клапоть червоної тканини!

 

— Дивися, — тихо кажу Віці. — Он іще один з’явився. Суне до нас.

Віка зразу ж замовкає.

— Дивись, дивись, — розвертаю їй голову на червоношматника. — Кого він тобі нагадує?

— Якогось вчителя. Дай подумаю... М-м-м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?

Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум’яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.

— А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім’янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.

— Як знаєш?

— А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.

Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.

— Почекаємо.