Ден Браун — «Код да Вінчі (підліткова версія)»

Пролог

Музей Лувр, Париж, 22.46

Відомий куратор Жак Соньєр, заточуючись, зайшов під лунке склепіння Великої галереї музею. Він кинувся до найближчої картини — Караваджо. Ухопившись за позолочену раму, сімдесятишестирічний чоловік з силою потягнув на себе шедевр сімнадцятого століття і впав на спину, накритий цим полотном. Як він і очікував, поруч із гуркотом опустились металеві ґрати, перегородивши вхід у цей зал. Паркетна підлога задвигтіла. Вдалині заревла сигналізація. Якусь мить куратор лежав нерухомо, важко дихаючи і намагаючись зібратися з думками. «Я ще живий». Він вибрався з-під картини й роззирнувся, щоб сховатися в одній з безлічі ніш у цьому залі.

 — Не рухатися! — голос прозвучав страхітливо близько.

Стоячи навкарачки, куратор завмер і повільно повернув голову.

На відстані якихось п’ятнадцяти футів від прегородки височів силует нападника, який дивився на нього крізь металеві ґрати. Він був високий і широкоплечий, із блідим, як у мерця, обличчям, із білим, неначе свіжа деревина, волоссям. Його очі були рожеві, а зіниці темно-червоні. Альбінос тримав пістолет, дуло якого було націлено прямо на куратора.

— Ти не втечеш, — з його акценту складно було визначити, звідки він, — кажи мені, де він.

— Я вже сказав вам, — уривчасто мовив куратор, — не розумію, про що ви.

— Ти брешеш, — чоловік стояв нерухомо, лише виблискували його очі фантома. — Ти і твої брати володієте тим, що не є вашим. Скажи мені, де воно заховане, тоді залишишся живим, — чоловік навів револьвер на голову куратора. — Невже це таємниця, за яку ти ладен померти?

Соньєрові забило дух.

Чоловік нахилив голову, дивлячись на дуло свого револьвера.

Соньєр підняв руки, ніби захищаючись.

— Зачекайте, — повільно мовив він. — Я скажу вам те, що ви хочете.

Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

— Так. Саме це говорили мені й інші.

Соньєр жахнувся. «Інші?»

— Я їх усіх познаходив, — їдко всміхнувся велетень, — усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

«Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів, теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

Нападник знову навів на нього револьвер.

— Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

Правду. Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

Чоловік тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі; його думки закрутились у вихорі жаху і жалю.

Клацання холостого пострілу луною відбилось у коридорі.

Куратор розплющив очі.

Чоловік за ґратами глянув на свою зброю із якимось подивом. Вирішив дістати другий патрон, а потім, здається, передумав, спокійно глянувши на живіт Соньєра.

Куратор глянув униз і побачив на кілька дюймів  нижче грудей на своїй білій лляній сорочці маленьку дірку від кулі. «Мій живіт». Оскільки він мав досвід війни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.

— Я зробив свою справу, — сказав чоловік за ґратами і пішов.

Лишившись сам, Соньєр знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, він помре. Але цієї миті значно більше, ніж власної смерті, він боявся іншого.

«Я маю передати свою таємницю». Він знайшов у собі сили, щоб спробувати підвестися.

Ледь стоячи на ногах, він уявив своїх трьох убитих братів. Він згадав про покоління, які були до них, і про ту місію, яку їм було довірено.

Нерозривний ланцюг знання.

А тепер, попри всю величезну обачність… попри всі застережні заходи… Жак Соньєр був останньою ланкою, єдиним охоронцем наймогутнішої таємниці, яку хтось колись оберігав.

Хитаючись, він усе-таки змусив себе звестися на ноги.

«Я маю знайти спосіб…»

Він був у пастці у Великій галереї, і на всій землі була лише одна людина, якій він міг передати смолоскип. Соньєр оглянув стіни своєї розкішної в’язниці. Люди на картинах найславетніших художників усміхалися йому, як старі друзі.

Долаючи біль, він зібрав усі свої сили й винахідливість. Відчайдушне завдання, яке він має виконати, потребуватиме від нього кожної секунди тих хвилин, які йому лишилися.

 

Розділ 1

Роберт Ленґдон повільно прокидався. У темряві дзвонив телефон — незнайомий деренчливий звук. Він навпомацки знайшов нічник і ввімкнув його. Примружившись у його світлі, побачив розкішну спальню зі старовинними меблями вісімнадцятого століття, розписами на стінах і величезним ліжком червоного дерева під балдахіном.

«Де я?»

На жакардовому купальному халаті, що висів на спинці його ліжка, він побачив монограму Готель «Ріц» Париж.

Поступово туман розсіювався. Сівши на ліжку, він глянув у дзеркало на всю стіну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний і перевтомлений, зазвичай яскраві сині очі зараз були бляклі й каламутні. На його міцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помітно виділялася на тлі його густого чорного волосся.

— Алло!

— Мсьє Ленґдон? — озвався чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Ошелешений Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. Було 00:32. Він спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

— Це портьє, мсьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. І наполягає на зустрічі.

Ленґдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це міг прийти до нього? Перед його очима був зім’ятий плакат на столику поряд.

 

АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

ласкаво запрошує

на зустріч із Робертом Ленґдоном,

професором релігійної символіки,

Гарвардський університет, США

 

Ленґдон застогнав. Його книга про релігійне малярство та символіку несподівано зробила його відомим у світі мистецтва, і сьогоднішня лекція — слайд-шоу про поганські символи, приховані у камінні Шартрського собору, — очевидно, розгнівала деяких консервативно налаштованих слухачів. Імовірно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.

— Вибачте, — сказав Ленґдон, — але я дуже втомився…

— Але мсьє, — поспіхом і пошепки заговорив портьє, — це дуже поважний чоловік. Він уже вирушив до вашої кімнати.

Тепер Ленґдон остаточно прокинувся.

— Ви спрямували когось просто до мене?

— Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опір владі й затримувати її.

— Та хто ж це?

 Але портьє вже поклав слухавку.

Тієї самої миті у його двері постукав важкий кулак. Ленґдон виліз із ліжка. Його ноги по кісточки занурилися в пухнастий килим. Він накинув готельний халат і рушив до дверей.

 — Хто там?

 — Містер Ленґдон? Мені треба поговорити з вами, — чоловік розмовляв англійською з акцентом, голос був різкий, владний. — Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управління Судової поліції.

Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?

Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.

— Я можу увійти?

Ленґдон вагався, почуваючись невпевнено.

— Що все це означає?

— Мій капітан вимагає вашої експертизи в одній приватній справі.

— Зараз? — заперечив Ленґдон. — Але ж уже ніч!

— Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустріч із куратором Лувру цього вечора?

Ленґдон відчув тривогу. Він та легендарний куратор ЛувруЖак Соньєр домовлялись про зустріч після лекції, але Соньєр так і не з’явився.

 — Так. Звідки вам про це відомо?

— Ми знайшли ваше ім’я в його щоденнику.

— Сподіваюся, з ним нічого не сталося?

 Агент важко зітхнув і просунув йому через вузьку щілину у дверях поляроїдний знімок. Глянувши на фото, Ленґдон здригнувся.

 — Це фото було зроблено менше як годину тому. У приміщенні Лувру.

Коли Ленґдон роздивився як слід дивний знімок, його недавнє обурення швидко змінилося шоком…