Маргарита Наваррська

Маргарита Наваррська (фр. Marguerite de Navarre, 11 квітня 1492, Ангулем – 21 грудня 1549, Одос, поблизу Тарба ) — французька принцеса, сестра короля Франциска I, одна з перших жінок- письменниць у Франції.

Походила з Ангулемської гілки династії Валуа. Була дружиною принца Карла IV Алансонського, який помер незабаром після битви при Павії, а в 1527 р. вийшла вдруге заміж за Генріха д’Альбре, короля Наваррського, після смерті якого (1543) самостійно керувала королівством. Дочка — Жанна д’Альбре. Бабуся майбутнього короля Генріха IV.

Маргарита Наваррська все життя відрізнялася великою відданістю своєму братові, їздила в Мадрид клопотати про його звільнення після поразки при Павії, складала при його дворі центр культурного суспільства. Залишаючись католичкою, але досить байдужа до своєї віри, Маргарита Наваррська протегувала протестантам; двір її був центром духовного життя тодішньої Франції.

Найвідоміше твір Маргарити носить світський характер і багато в чому випадає з її літературної спадщини. Це збірка з сімдесяти двох новел «Гептамерон» , написаних під впливом «Декамерона» Боккаччо і вперше опублікованих під заголовком «L’histoire des amants fortunеs» без зазначення імені автора після смерты Маргарити, в 1558 р.; повна, без ідеологічних купюр версія вийшла лише у 1853 р.

Бесіди тимчасово ізольованих від світу кавалерів і дам, від імені яких ведуться оповідання, представляють не менший інтерес, ніж самі новели — психологія оповідачів розкрита куди грунтовніше, ніж у Боккаччо. У цих чемних і разом з тим дуже живих бесідах помітно вплив «Книги про Придворного» Кастільйоне.

Прийнято вважати, що прототипи оповідачів — близькі Маргарити: Генріх д’Альбре (Іркан), її мати Луїза Савойська (Уазіль), а саму себе письменниця, можливо, відобразила в образі Парламанти. Але це лише одне з трактувань системи образів «Гептамерона».

Книга мала великий успіх у публіки. Маргарита достовірно і проникливо описала звичаї вищого суспільства свого часу, відстоюючи в той же час гуманістичний ідеал людської особистості. При всій різноманітності сюжетів основне місце в «Гептамероні» займають любовні історії, причому любов трактується в дусі неоплатонізму. Характерна для деяких з розказаних Маргаритою любовних історій трагічна інтонація передує прозу кінця XVI – початку XVII століть.