Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Андрій Цаплієнко — «Книга змін»

...Ким же я був насправді? Мамині батьки народились у багатодітних селянських родинах під Курськом та Орлом. Жодного разу мені так і не вдалося з’їздити й подивитися на життя своїх родичів у середньоросійському поясі. Єврейське й татарське коріння в генеалогії мого батька перепліталося з тоненьким паростком, що тягнувся і Запорізької Січі. Та, певно, вельми наполегливим був він, отой запорізький паросток. Улюблена книжка дитинства — «Тарас Бульба». «А поворотись-ка, сынку. Экий ты смешной…» Записано російськими літерами, але ніби й українською. От і я був, як автор «Бульби», сповнений суперечностей. Українська душа, ув’язнена в російських формах.

І вперше я заплакав над книжкою, коли натрапив на розповідь одного письменника про першу російсько-українську війну. Головна героїня, дівчина-розвідниця, тікає від більшовиків, невдало намагаючись перейти через лінію фронту, до своїх. Мені було жаль цю дівчину, розумну й красиву, змушену рятуватися від страшної орди визволителів. Мені хотілося закохатися саме в таку дівчину і разом із нею, тікаючи від зла, перейти на бік добра. Оповідання це, пам’ятаю, теж трапилося мені російською.

Україна в мені росла дуже повільно. Юнаком я сперечався з ровесниками, які намагалися довести мені, що українська література нудна, українське мистецтво примітивне і що кіно поділяється на добре, погане та кіностудію Довженка. Аргументи я мав слабкі. За винятком, звісно, автора Тараса Бульби. «Але він писав російською!» — казали мені розумні однолітки. І тоді в мене не лишилося аргументів. Насправді, тепер я розумію, що мова — не аргумент. Головне не те, якою мовою ти пишеш, а над якими книжками плачеш.

«Якби Харон був волонтером, він змінив би свій човен на рефрижератор»

Одного разу найліпший друг сказав мені: «Україна буде незалежною». У крові грали молоді гормони. Від цього барви світу здавалися яскравішими, музика гучнішою, а дівчата красивішими. Спочатку я взагалі не збагнув, про що каже друг, і не знав, що йому відповісти. І тоді він запропонував надрукувати листівки з закликом боротися за незалежність України. Я сказав: так, гаразд, надрукуймо. Але надрукувати їх треба було багато. Як? Ми не знали тоді ні ксероксів, ні принтерів і цілу ніч безперестанку писали руками заклики до земляків та сусідів, розділивши на дві половинки всіяні квадратиками сторінки зошита з математики. Ліворуч писали російською, праворуч — українською. Замість слова «товариші» якось незвично й романтично було виводити «панове». Старалися писати друкованими літерами: побоювалися, що КДБ здійснить графологічну експертизу. Та що там «побоювалися»! Відверто боялися. До дев’яносто першого року було ще дуже далеко, і про незалежну Україну говорив хіба Збіґнєв Бжезінський у далекій Америці, а його вважали яструбом та антирадянщиком. А про Стуса й Чорновола ми тоді ще не знали.

До чого це я? Та, мабуть, до того, що, розпихаючи в сусідські поштові скриньки саморобні листівки, ні про яку незалежну Україну я насправді не думав. На той патріотичний акт мене підбили вроджений авантюризм і бажання побачити, що буде з крамольними папірцями тоді, коли вони потраплять до рук знайомих, малознайомих і незнайомих людей.

Але насправді не сталося нічого. Уранці в Харкові так само дзвеніли трамвайні рейки, коли важкі вагони повертали на перехрестях, люди поспішали на заводи та до конструкторських бюро, а КДБ не квапився заарештовувати ні мене, ні мого шкільного товариша. Шкода, що всі наївні листівки розійшлися. Цікаво було б перевірити граматичні помилки в тексті та оцінити з дистанції сьогодення радикалізм закликів.

Я згадав про листівки років тридцять по тому, в момент, коли мій найліпший друг, їдучи до Криму, виймав із петлички сірого піджака синьо-жовтий значок. Він ішов пероном київського вокзалу, грубо жартував із російських військ на Кримському півострові, а рука в цей час знімала емальований український прапор. Я не засуджував і не засуджую його. Розпихати листівки по квартирах було цікаво, але ти не дивився смертельній небезпеці в обличчя. А коли бачиш її розширені зіниці, мов у спраглого «ширки» наркомана, бути героєм непросто. Справжня наша Батьківщина народжувалась у болю та страху, і більшою мірою у страху. Холодному, як гусениці нерухомого танка.

Я все це згадую, і в мене виникає цілком ірраціональне відчуття, що війну визначило все наше життя, вся наша офіційна історія, брехлива та плаксива, як розповідь повії. І вся наша неофіційна історія, гучна та сумбурна, як передсмертні крики жертв інквізиції. Як вірш про синє вино на морозній площі.

Якби Харон був волонтером, він змінив би свій човен на рефрижератор. Отака наша війна.

Майдан TV

Спочатку я не розумів, заради чого люди, пропахлі вогнищем, стоять на Майдані. Мені не подобався хаос казанів, де парує борщ, та бочок, де догоряли уламки меблів, що їх, найімовірніше, винесли з Будинку профспілок. Після ремонту дружина сказала мені: «Віддай старий паркет на Майдан», — і я передав мішків із вісім деревини на головну площу нашої бунтівної країни.

Ото і весь внесок у революцію. Мені було жаль людей, які мерзли на площі. Але водночас я шкодував за тим спокійним способом життя, у ритмі якого існував дореволюційний Київ. Проте, як журналіст, я не міг дозволити собі контрреволюційну розкіш бризкати отруйною слиною в бік тих, хто в найлютіший холод не хотів іти з Майдану. Я мав об’єктивно та неупереджено розповідати про те, що бачив і чув навколо себе.

До Будинку профспілок ми прийшли, щоб зняти дуже кумедного революціонера на прізвисько Цезар. Хлопця звали Юрієм. Чудове поєднання, чи не так? Юрій Цезар. Яскраве циганське обличчя цього веселого чоловіка облямовували довгі кучері. Слово «Цезар» було виведене золотою фарбою на інвалідному візку, що самохідним троном височів у фойє революційної будівлі. Юра був інвалідом. Надягаючи на обрубки ніг стоптані кросівки, він нахабно й грубо, не питаючи дозволу, перейшов зі мною на «ти».

— Чуєш, допоможи підвестись!

І я, звісно, допоміг. І теж фамільярно скоротив дистанцію наших стосунків.

— Чуєш, Юро, а чому ти Цезар?

— Ну, розумієш, це мій улюблений актор, — сказав він і розсміявся. Його сміх чимось нагадував регіт автора «Синього вина» з мого дитинства. Дуже вже гучно сміявся Юрій Цезар. Виявилося, він дійсно вважав, що Цезар — ім’я кіноактора. Чого тоді сміятись?

Юра їздив на своєму троні Майданом, накинувши на плечі український прапор.

— Я приїхав до Києва лагодити скутер, — скутером він називав свій пересувний міні-трон. — Ну й вирішив залишитися. Я сказився від того, що менти побили сімнадцятирічних пацанів. Тепер нехай мене поб’ють. На все воля Божа. Стоятимемо до перемоги.

Юра мав і власну мотивацію участі в революції. Особисту.

— Я був власником невеликої крамнички в Євпаторії. І от її в мене відібрали. У мене і мого друга. Побили нас сильно, — весело розповідав він, проїжджаючи повз казани з борщами та кашами.

Хитра посмішка не сходила з Юриного обличчя. Його друг, тернопільський хлопчина, підійшов до нас і, потиснувши руку, захоплено зауважив:

— Юрко реально заводить. Ми серйозно сиділи біля бочки з дровами цілу ніч із ним. Він підбадьорював людей. Чуваки, кажу, з ним весело! Йому завжди потрібна допомога, але ми хлопці ніби не горді. Допомагаємо.

І разом із таким же, як сам, юним майданівцем узяв під руки Цезаря і спустив його на землю. А повз проходив довготелесий революціонер з охороною, якому невдовзі історія знайде місце в прем’єрському кріслі.

— Агов, Арсенію, як вас там? Петровичу! — закричав Юра. — Я за вас голосував!

«Он як, — відзначив я подумки, — зі мною на ти, а з Петровичем — то на ви».

Довгий, як жердина, Арсеній Петрович мусив присісти навпочіпки біля інваліда, щоб його очі були на рівні Юркових.

— Я за вас голосував, — повторив Цезар і без пауз та ніяковості додав: — А можна ваш телефон?

Яценюк знітився, але швидко знайшовся.

— Ти знаєш, мій номер в охоронців, я його… еее… не пам’ятаю, вони його… еее… тобі дадуть.

— І ти, ти теж дай, — сказав Цезар, повернувшись до мене.

Я, на відміну від Петровича, свій номер пам’ятав. Довелося повідомити настирному інвалідові свої контакти.

Майдан кипів веселощами, що вирували довкола інваліда.

— О, диви, скільки жиру! — сміявся Юра, вдихаючи аромат борщу.

— Ти спробуй, друже, який смачний! — простягав господар казана величезну ложку безногому Юрі.

— Слава Україні, — замість подяки пробурмотів Юра, ковтаючи борщ, і в нього вийшло щось на кшталт «Слава України».

— Ні, друже, правильно не «Слава України», а «Слава Україні».

— Та я знаю, знаю. Просто борщ у тебе дуже смачний. Героям слава!

— Ну, тепер уже молодець! — похвалив Юрка кухар.

М’який пластиковий стаканчик зі звішеним через борт «хвостом» чайного конверта обпікав руки. Над кам’яним архангелом здіймався дим.

Юра підкотив до намету з написом «Донецьк» і зупинився біля бочки. Веселий вогонь бився в ній, облизуючи зламані ніжки старого стільця. Невисокий середніх літ чоловік підкидав у бочку дрова і, вдивляючись у химерну гру вогню та холоду, мрійливо всміхався своїм думкам.

«Сміх Майдану був цілковито щирим. Не надсадним клекотінням порваних нервів у горлі недоумкуватого алкоголіка, притиснутого вгодованими міліцейськими тілами. І не ситим реготом патриція, розбещеного необмеженою владою. Майдан сміявся від надлишку свободи»

— Це Толя! З Донецька! — крикнув Цезар, навіть не дивлячись на мене. — Привіт, Толю, як справи?

— Та нічого, нормально, — відповів Толя, далі усміхаючись. Щось дуже гарне й чесне було в його усмішці.

— Він із Донецька, — сказав мені Цезар так, ніби відкривав страшну таємницю Толиного походження. — Він герой! Кинув усе, і тепер йому назад вороття немає. Там же всі бандити, у цьому Донецьку, ну, ти знаєш.

Толя тихо, але наполегливо перебив його:

— Ну, по-перше, бандити там не всі. І тут у нас дуже хороші люди. Весь намет із Донецька, тридцять людей. А по-друге, який я герой? Просто хочу жити чесно і хочу, щоб усім жилося краще. Якось так. А закінчиться Майдан — повернуся до села.

— До якого села?

Для Юрка це була новина. Людина з Донецька живе в селі. Цезар, мабуть, думав, що в Донецьку всі шахтарі. «Вышел в степь донецкую» і таке інше.

— Я ж із-під Опитного, там земля моя, трактор. Там мій дід ще орав.

— То ти, виходить, донецький колгоспник? — навіть у тому, як Юра здивувався, повіяло безпардонністю, на яку співрозмовник міг образитись. Але Толя анітрохи не обурився, а ще більше усміхнувся.

— Так, Юро, саме так. Донецький колгоспник...