Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Тетяна Белімова — «Вільний світ»

ПОЛЯ

Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами.
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!

Павло Тичина.
Скорбна мати

Було три сестри… У якомусь іншому житті. Вона — Нюся — старша, Поля (бідна маленька Поля, приречена від народження через фатальну ваду серця) — середня, і Клава — наймолодша. А ще був брат — найстарший, найкоханіший (у тата — у мами — у сестер — бабусь — дідусів, бо ж один) — Жора. Чому був? Він і зараз є! Він же десь є? Але Поля померла… Це сталося рік тому. Її маленьке хворе серце просто не витримало (вона так і сказала перед останнім своїм віддихом: «Нема сил терпіти… серце вже не може…»), але спершу були оці страшні слова… нагромадження слів. Слова, які окреслювали невідворотний вимір долі кожного з них…

Що Поля не така, що вона «бачить», відчуває й промовляє те, що лише має бути, — про це незабаром дізналися всі тут, на маленькому Трухановому острові.

— Не можна ж так! Люди добрі! — Мати підпирає двері, не пускаючи до Полі чергового «відвідувача».

— Тю! Та я ж не за «просто так»! Я ж віддячу…

— Нехай, мамо… Пустіть його… Я все йому скажу…

Маленьке зіщулене тільце на ліжку. Поля жестом підкликає Клаву й дає кілька принесених «відвідувачем» цукерок. «Поділися з Нюсею…» — вичавлює синюватими губами. І Клава швидко перебігає в іншу кімнату, де Нюся під вікном на лавці з незмінною книжкою («На й тобі! Поля дала!»). Із сіней долинають приглушені материні благання (укотре просить дати дочці спокій, не мучити смертельно хворої), схлипування «чужого» дядька (розчулився з подробиць свого дитинства, яких ніхто не міг знати, як же це вона взнала? вона? скільки там їй років? чотирнадцять? чи, може, Поля щось «сказала»? страшне… неминуче…).

Полі завжди погано після «цього». Біля її ліжка мати. Вона благає Полю «не приймати» («Доню! Просю тебе!»). Але Поля лише всміхається. Вона гарна тою білою, безкровною, наче аж напудреною, матово-порцеляновою красою, властивою серцевим хворим. І ця виняткова блідість, поєднана з великими карими очима й в’юнкими кільцями темного волосся, що надає її зовнішності чогось демонічного, казкового (якби не вічно підсинені вуста, хрипкий придих, який округлює рот у пошуках повітря, ніхто б і не завважив, що це смертельно хвора дівчинка), змушує всіх цих зайд, гультяїв, просто не перейнятих виживанням роззяв юрмами збігатися сюди, до неї, аби почути «суд» чи «присуд» долі.

— Мамо! Не забороняйте мені… — Поля опускає очі.

Вона не хоче засмучувати матір. Вона не може їй просто у вічі сказати, що — знає — свою — долю — що — вже — недовго — лишилося. Не має сил пояснювати, що їй так цікавіше, ніж цілий день дивитися в стіну чи у вікно, хай за тим вікном весна, розмай Дніпрового плеса, щебет птахів, гілочка бузку, що ось-ось має розквітнути. Так краще — для неї, для тих бідолах, що шукають відповіді. Вона їм поможе! Вона здатна їм допомогти! А їй? Її вже ніхто не врятує…

— Мадам Терещенко! Ви марно по мене посилаєте! Чуєте? Я не хочу ваших грошей! Якби ви навіть продали все — все, що маєте, — і повезли Полю у Швайцарію… то й тоді б ви нічого не змінили… Зрозумійте! Це не лікується! — Лікар відмовляється від чаю, але гроші з материного п’ястука таки запхнуто в кишеньку його тонкої в ледь помітну смужку камізельки.

За масивною діжкою з фікусом, у куточку, — ікони (від дверей геть їх непомітно). На одній, великій, зображено Вербну неділю: в’їзд Ісуса на осляті в Єрусалим. На іншій, такого ж розміру, — Миколу Чудотворця. На декількох маленьких — незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, ще якісь лики в стертій позолоті. Агафія навколішках. Молиться.

— Мамо… — це Поля кволо стогне за стіною. — Позви маму…

— Так нема ж її, пішла на Поділ по лимони… Ти ж сама її просила…

Тихий сміх… Полі смішно, хоч і боляче сміятися… Вона знає, що мама нікуди не йшла (вона ж бачить її в тому темному кутку, вкляклу перед іконами, так, ніби й нема цієї стіни між кімнатами). По лимони пішов дядько Федір — сусід. Йому однак треба було до міста. А мама хотіла трохи поспати після безсонної ночі біля ліжка важкохворої, але знову не заснула…

— Нюсю… — синява Полиних вуст стала така виразна, що вони скидаються на чорничну аплікацію на геть білому обличчі. — Позви маму… я погладжу її по голові, і вона зможе заснути… Я їй допоможу…

Агафія все чує в сусідній кімнаті. Важкі гарячі сльози градом котяться по впалих щоках. Ні! Вона не хоче! Не хоче, щоби Поля витрачала рештки себе на неї! Рипнули вхідні двері (а ніби ж нещодавно змащували), увійшов Семен. Нечутно ступаючи, прослизнув за діжку з фікусом і втупився в дружину.

— Ну? Як? Довго? Мучитися? — Усі ці німі запитання, сто разів промовлені вголос, повисли в повітрі зримими знаками дражливого неспокою, відчутної фізично трагедії. Адже це так несправедливо! Чому вона? За віщо? Така чиста… особлива… єдина дівчинка, бо така схожа на нього, на свого тата.

— Лікар більше не прийде…

Семен намагається обійняти Гафійку за плечі, але вона виривається, затискає в собі новий підступний вибух плачу і в ревній нестямі зводить очі догори, туди, де, де… Невже Він не чує? Не бачить? Не допоможе? Вона не хоче й не може змиритися… Є й інші лікарі! Хай цей геніальний Самойлович хоч сто разів каже, що «я таки вас попереджав, мадам Терещенко… До п’ятнадцяти, максимум — шістнадцяти років… Більше її серце не витримає…» Хай! Є ж ліки! Повинні бути! Чому вона всім допомагає, а себе зцілити не здатна? Навіть котеня оте, прибите дверима, яке вже хрипіло в смертній агонії, виходила. А на себе покласти цю білу з потічками вен руку? Чому? Чому?..

На її похорон зійшовся весь острів — той самий невеличкий Труханів острів навпроти Подолу (ніби вже не Київ, але все ж таки Київ). Ця новина — «Ви знаєте? Померла ота дівчинка! Так, провидиця… Так, ще й лікувала» — невидимим рефреном об’єднала дорослих і дітей, тих, хто знав — дружив — бачив, і тих, хто лише чув. Несли на руках труну аж до самісінького Байкового цвинтаря. Могли б і ближче, але ж там уся родина. Родина Терещенків. Так уже повелося.

Було багато квітів, але найбільше білих лілій. Червень. Білі лілії. Судома, що зводить і зводить у безкінечному риданні рот. Нюся запам’ятає це все до найменших подробиць. Вона зненавидить і білі лілії, і першу червневу спеку, свідомо уникатиме цих літніх квітів, самого лише їхнього запаху.

Клава вбере цей момент епізодично, і не тому, що менша, а тому, що пам’ять милосердніша до неї. До неї особливо. «Ти не будеш ніколи щасливою, Клаво. Мені так шкода тебе! Матимеш двох чоловіків, а діток не матимеш… І обох переживеш… І з жодним не будеш щасливою…» — ці слова, мовлені Полею в передсмертному гарячковому диханні, менша сестра забуде. Маячня… Вона, Поля, уже не тямила, що казала… Проте слова ці ніколи не забудуть про Клаву, аж поки справдяться всі до останнього.

Жора. Він уже в Саратові, у танковому училищі. Він не приїхав на сестрин похорон. Не тому, що не відпустили, а через те, що ніхто б його не чекав. Літо. Спека. Поля мала бути красивою. До найостаннішої миті. Ні Агафія, ні Семен уже ніколи не побачать його, свого сина. Не отримають похоронки. Але й не оплакуватимуть. Бо ж Поля сказала: «А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А житимеш далеко-далеко, додому не повернешся — аж до глибокої старості!» Аж до глибокої старості…

Рівно за рік, як померла Поля, почалася війна. Так, як вона й обіцяла. Казала, але вони (ні мама, ні тато, ні обидві сестри — старша й молодша) не могли зрозуміти, чи то пак усвідомити її слів. «Смерть із неба з рогачами»? Так! Київ бомбили одним із перших! «Будете стояти й дивитися, а міст вибухне на ваших очах!» Буде й таке… «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут все згорить». І це буде… Усе буде.

Учора почалася війна. Так просто й буденно. Забігла сусідка — тьотя Шура — і просто з порогу:

— Війна! Уже бомби кидали! Війна… Яка? З ким?

— Із німцем! З ким би ще? — безапеляційно зауважив батько. Він уже воював у першу імперіалістичну, був в австрійському полоні. Царський уряд викупив його (у першої дружини не було таких коштів). Он годинник на стіні, привезений із далекої Австрії, та ще губна гармонія, що на ній час від часу (задля розваги) щось грає батько, якісь бравурні німецькі пісеньки. Вивчив колись. Проста механічна, майже м’язова пам’ять.

Годинник на стіні відбиває своїм несхибним австрійським механізмом хвилини — години — дні… Що тепер буде? З ними всіма? Нюся не розплющує очей. Якщо дивитися крізь примружені повіки, весь світ як біле марево. Без подробиць — без питань — без відповідей — без болю.

Відкладено математику з географією. Не до вступу. Точніше, куди ж тепер вступати? Університету більше нема. Тут нема. Евакуація. Красиве слово. Та не для них. Хто вони: мама, тато, Нюся, Клава? Родина простого бакенщика, що запалює (тепер уже в минулому часі) гасові вогники сигнальних маячків на металевих буях уздовж фарватеру Дніпра. Проста родина, яких тисячі. Усіх неможливо перевезти й сховати від війни в надійне й тихе місце. Тому… тому залишається вірити, що наші не здадуть Києва. А в що ж іще вірити? На що сподіватися? Як мама? Забитися в темний куток з іконами, відгороджений діжкою з фікусом від цього жорстокого світу? Від такого несправедливого світу.

Жора. Де він зараз? Живий? Здоровий? Жодної звістки. Його просто з того Саратова забрали на фронт? Його забрали… Просто з танкового училища, спішно начепивши на нього, дев’ятнадцятирічного юнака, звання молодшого лейтенанта…

Поруч зі святою Аполлінарією темніє лик святого Георгія Переможця. Мама молиться. Зведені до неба очі. Сухе шелестіння вуст: «Святий Георгію, заступнику наш милосердний перед всеблагим чоловіколюбцем Христом Богом нашим… Моли про раба Божого Георгія… Нехай омине його куля зла, залізо погане, бомба клята… Нехай неушкодженим буде тіло його…»

Нюся не спить, лише вдає, що заснула. Вона слухає це майже нерозбірливе жебоніння. Воно заколисує. Водночас десь на споді зринає думка, що мама щаслива! Яка ж щаслива мама, що має оцю свою віру! А вона, Нюся? Її серце нагадує їй же самій маленький сталевий кулачок. Ні! Її серце цілком здорове! Не те, що в бідної Полі. Кулачок, якому не можна розтиснутися! Треба тримати сталеву зібраність. Більше не можна плакати — нарікати — розпускати шмарклі. Не можна бути слабкою. У цьому світі й цьому часі ніхто не має права на слабкість!

Це годинник так голосно цокає? Ні… Це щось інше… Звуки канонади? Звуки канонади… Глухі, мов удари землі, що сипалася й сипалася на Полину домовину… Глухі удари невідворотності. Нестерпної, страшної невідворотності — до клацання й скреготу зубовного, до липкого страху й холодного поту.

Німці. Уже зовсім близько. Майже в Києві.

НЮСЯ

 

А він молодий-молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще, мабуть, кохати не вивчив…
Так очі ж навколо лихі…
Крізь зуби один — розстріляти!
…А там десь солома дахів.
…А там десь Шевченко і мати…

Євген Плужник.
А він молодий-молодий

 

Від двох їхніх самотніх постатей на дорозі довгі тіні. День сонячний і теплий як на початок листопада. Болять ноги, незвичні до тривалих переходів, до цього зношеного, прочовганого взуття (бо ж ціле літо босоніж), але навіть і таке — рідкість і розкіш зараз. Воно — ця обдерта подобизна черевиків — це декілька буханців хліба! А як пощастить, то й мішечок картоплі. Як пощастить… Але мати категорично заявила, що «це» (дівчаче взуття, пальта, теплі хустини) вони не мінятимуть.

— Нюсю! Ще довго? Я пити хочу…

Клава спиняється й дивиться благально на сестру. Але Нюся не зважає. Її торба, причеплена до спини двома широкими мотузками, як імпровізований ранець, удвічі більша за сестрину. Якщо вона спиниться (а ще як, боронь Боже, сяде), то знову піти… Просто змусити себе рухатися? Рухатися далі? Не буде сил. Вона не здужає цієї простої дії.

— Клавусю! Не спиняйся! Уже скоро! Треба встигнути…

— Треба завидна дістатися до переправи. Інакше на Труханів острів не втрапимо. Комендантська година… Пором стане аж до ранку. І що тоді?

— Клаво! Ходім! Там… Там далі буде криниця…

Уперше, відколи німці захопили Київ, вони пішли до Пухівки — рідного батькового села, де їхній дід і його доньки-близнючки з родинами мешкали всі однією невеличкою вуличкою (радше, завулком). Пішли, бо вже мали документи. Уже був староста, поліцаї (зі своїх, острівських), списки з роками народження… Пішли, бо знали, що родичі щось дадуть міській злидоті. Пішли, бо ж недалечко — якихось двадцять кілометрів од Києва. Пішли, бо куди ж його ще йти, якщо вже поміняли всі металеві ложки — виделки — ножі — шовкові сукенки — хустинки — скатертинки — оторочені ручним мереживом покривала — наволочки — серветки.

І їм, звісно, дали. Переважно картоплю, трохи квасолі й моркви, дрібку борошна й найцінніший дар — заскорубложовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.

— Я піду на роботу! Я вже вирішила.

Батько незмигно дивиться на неї. Нюся знає, що теж уміє так «дивитися», бо вона теж схожа на батька, як і Поля була… була… «Поля була» — як до цього звикнути? Була й не стало? Як же так? А мама… Мама у своєму кутку за фікусом. Це її світ. Вона молиться за Жору, вона молиться за сусідського хлопчика Колю, якого сімнадцятирічним (без місяця вісімнадцять не важило) забрали на фронт. Вона все чує. Певно, вона вже все й знає. (Як Поля? Як Поля…) Нюся хоче сказати, що вже була в комендатурі (комендатура — так при німцях зветься острівна управа і розташована в тому ж приміщенні) і попросила внести її до списку «робочих» (осіб, придатних для роботи). І Стьопка — поліцай, той самий Стьопка, що ходив колись із Жорою в один клас (Колись… Невже це колись було? Не приснилося, не привиділося, а саме «було»?), — по-змовницьки підморгнув їй і зашелестів у вухо:

— Слиш, сєстрьонка… Я тебе на хлібзавод оприділю.

Нюся хоче це все розказати батькові, але його погляд, у якому осуд — любов — жалощі — співчуття змішалися в одне німе, безгучно випромінюване «безслівне», ніби запечатує їй рот. Вона сидить і просто дивиться на нього. А сльози, великі й гіркі, котяться й котяться, так що язик уже й не встигає їх ловити. Хіба ж вона цього хоче? Невже про це мріяла, коли в сніговій продиралася заметами до школи через замерзлий Дніпро протоптаною доріжкою — слід у слід — єдиним шляхом з острова на Поділ. Пробиралася? Пробиралася… вузесенькою, вичовганою до небезпечної слизькості (як двоє зустрінуться, то й не розминуться, один має зійти й поступитися дорогою) стежинкою, небезпечною, ламкою кригою, що під нею гігантська жива ріка дихає, стугонить, кудись мчить свої води, проситься на волю. Не думала вона, звісно, про ось «таке» життя, уявляла майбутнє геть іншим, коли вчилася — зубрила — переписувала свою науку під кіптявою гасовою лампою.

— Тату… я стану геологом… ви не сумнівайтеся…

Аби забавити сестру (просто забити їй чимось голову, щоб ноги механічно йшли — пересувалися — човгали, тільки б не спинялися), Нюся починає вигадувати смішні страви, що їх приготує мама з того всього, що дав їм дід.

— А сало заховаємо, щоб німці не знайшли…

Обидві заходяться реготом. Німці… Їдять вони сало? Цікаве запитання. Але ж як його підійти й спитати? До того веснянкуватого рудого Ганса, що декілька разів приходив до них брати молоко. Городів на острові не було, бо весняні паводки передбачати ніхто не брався, а от корів держали — сіна ж море. Із хатами легше — вони на палях, вода не дістає, хіба дуже рідко. «У нас на острові, як у Венеції», — казала вчителька їхньої острівної школи-восьмирічки (дев’ятий-десятий для «тутешніх» не передбачався).

«Тутешні», хто хотів навчатися далі, ходили на Поділ, у «городську» школу. Жора ходив, Нюся ходила, Поля не ходила (бо померла), Клава теж не ходила, бо не встигла, не доросла.

— Нюсько… Може, він тобі ще шоколяду подарує.

— Хто «він»?

Нюся вдає, що не розуміє, навіть супить брови, але вуста розпливаються в зрадливій усмішці. Смак шоколаду… Ніби знову відчутий! Лоскоче піднебіння, як щось цілком реальне й осяжне, а не просто обривок пам’яті, малесенький спогад чуттєвої насолоди. Коли вони його їли, коли бачили у своєму «довоєнному» житті? На значні свята як дуже й дуже велику рідкість. А тут? Ціла плитка гіркувато-чорного в шурхітливій золотистій фользі з незрозумілими знаками й надписами! Ділили між усіма, навіть сусідському Борці дісталося.

«Я не буду, — сказав батько. — Краще Борці дайте!»

Тільки Нюся не хоче від «нього» ні шоколаду, ні будь-чого іншого! І тоді не хотіла… Тоді, коли рудий Ганс уперше забирав із її рук слоїк молока й вона відчула в себе в руці гладеньку, ледь нагріту його рукою поверхню чогось такого, чогось, що й було тією плиткою шоколаду, перше, що вирвалося з її вуст: «Найн!»

— Найн! Біте! Ні… не треба…