Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Юрій Андрухович — «12 обручів»

Принагідні гості
Розділ 1
… Повернувшись того літа з Карпат, він здивовано зауважив, що нічого лихого на разі не сталося. Усі його львівські знайомі залишалися неторкнуті, передбачувана хвиля арештів і згортання патріотичних структур непередбачувано відкладалася. Дехто з приятелів навіть стверджував, що вийшло на краще і з новою владою можна і слід так само успішно порозумітися, вони принаймні прагматики, що не так уже й погано, до того ж виразне омолодження керівних лав — саме те, чого це суспільство давно потребувало. «Зараз до влади приходять наші з тобою ровесники, — казав один германіст, його тимчасовий перекладач, хоч за великим рахунком перекладач Гайдеґґера. — Кількох із них я знаю, тобто знав, особисто. Життя робиться цікавим». Карл-Йозеф Цумбруннен не квапився і мовчки пив перецукроване молдавське вино, хоч йому й не відлягало від серця. Його виставка «Memento» відбулася в кількох містах Галичини, супроводжувана юрмами відвідувачів і несамовито щедрими фуршетами. Якісь офіційні пані й панове щоразу відкривали ці дійства спічами про нову велику європейську країну Україну, якісь у міру сексапільні дівчатка ніби за чиїмось режисерським помахом одалісково закрутилися навколо популярного віденського фотографа, принагідно-випадково отираючись об нього напруженими сідницями. Карлові-Йозефу знову почало подобатися в цій теплій країні.

Восени того ж року його, як уже згадувалося, покинула довголітня віденська приятелька, дізнавшися, що на Різдво він знову їде до Львова. Кажуть, ніби о п’ятій тридцять чотири ранку Ева-Марія ледь торкнула губами його все ще не відбілений від карпатської засмаги виямок під «адамовим яблуком», і це було востаннє. Тоді він ще не носив срібної пластини на ланцюжку зі своїм виґравіруваним іменем та адресою. Тож це було останнє літо, упродовж якого її улюблений виямок міг засмагнути. Останнє літо, остання осінь.

Натомість уже наступного літа він писав зі Львова, аж ніяк не приховуючи штучно роздмухуваної в самому собі ейфорії: «З’явилося добре пиво! З’явилися нові кав’ярні і навіть пристойні ресторани! Щось таки змінюється — якісь фасади й так далі. Я навіть починаю думати про тимчасовий перехід з чорно-білого в кольорове — не заради краси, звичайно, а заради історії. З цього міг би вийти цілком веселий альбом — «Львів, нові шкіри». Ці спроби перемалювати тутешню поверхню привезеними з сусідніх польських базарів сумнівними фарбами виглядали б і справді комічно, якби не гідний всілякої пошани ідеалістичний порив місцевих нових підприємців. Це справді молоді люди, які понад усе хочуть змінити свою країну, і їм це — стукаю по дерев’яному — вдається!» І трохи нижче: «Я справді серйозно помилявся, коли на початку дев’яностих писав, що вони надзвичайно швидко оволодіють сприятливими для їхнього розвитку тенденціями і блискавично виправлять на краще становище у країні. Дальші роки показали, що вона усе ж занадто велика, неповоротка і тим заскладна для блискавичних змін…

З каміння й сну
Розділ 8
… Йому робилося все самотніше. Чим довше він тут сидів, тим менше розумів, що відбувається. Йшлося не тільки про ці слова погано зрозумілою мовою. Йшлося також про неї, про жінку, якій він за останній рік уже тричі пропонував кидати все і їхати з ним до Відня. «Ти зможеш викладати російську й німецьку в суботній школі, — тричі переконував її. — У нас тепер повно росіян, вони купують собі помешкання в першому окрузі й дуже багато платять за уроки. Я видам свій великий альбом. Я зароблю на нас двох. Чому ми не повинні бути завжди разом? Чому не сказати йому все як є?». Рома тричі просила зачекати і казала щось, чого він не розумів. Хоч вона й казала це німецькою. Зараз, коли все мало вирішитися, Карл-Йозеф провалювався в цілком глуху, зусібіч оббиту якоюсь світлонепроникною повстю нору нерозуміння й невизначеності. Його немов накрило чимось тяжким і задушливим, і в цій жахливо ущільненій мішкуватій пастці він чув лише настирливе зовнішнє дудніння її чоловіка:
— Дивись. Дас іст айне фляше. Я кажу: я її вип’ю. Трінкен, ясно? Ти кажеш: найн. Я кажу: вип.’ю. Ти далі: найн. Парі!
— Wie so? — запитав Карл-Йозеф.
— Зо-зо, — сказав Пепа. — Або не зо! Не так! Дивись!
Він поставив перед собою два гранчаки і по вінця наповнив їх тьмяною горіхівкою. Це була остання привезена з собою пляшка, й Артур Пепа ішов ва-банк. Рома обхопила голову руками.

Першою з їдальні вийшла Коля. За нею, знизуючи плечима і скрушно всміхаючись, поплівся професор Доктор.
— Не знаю, як ви, а мені пора, — сказав він.
Але відходячи не міг не зацитувати:
— Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.
— Ти завтра будеш конати зі своїм серцем, — попередила Рома.
— Конати? — Пепа закотив очі. — Конати — це недоконаний вид. Чарлі!
Він простягнув Цумбрунненові руку. Нічого не розуміючи, той подав йому свою. Пепа гаряче стис її, й так вони завмерли — в рукостисканні, зустрівшись очима.
— Перебий, — сказав Пепа Волшебникові.
— Не треба, — зупинила Рома навислу над столом волохату тінь і перебила сама.
— Дякую, ластівко, — підморгнув їй Пепа і підвівся. — Чарлі! І ви всі! Показую!

Далі він проробив те, чому тренувався цілих півжиття і що постійно вправляв за нагоди чи й без. Гранчак, поставлений на зігнуту в лікті руку, було взято зубами, голову (цього разу перебинтовану) рвучко відкинуто назад — і тьмяно-коричнева рідина вільно полилася всередину. Працював лише борлак, ця адамова чоловіча прикраса. Однак це було аж ніяк не все: спорожнивши склянку, Пепа не менш рвучко (працювала нижня щелепа) підкинув її догори в повітря й так само бездоганно впіймав на ту саму зігнуту в лікті руку.
— Супер! — не втрималися з оплесками напівзавойовані Ліля й Марлена.
Рома знов обхопила голову руками. У такі хвилини вона трохи пишалася своїм чоловіком, але не показувала цього.
— Зараз перемкне, — сказала вона.

Проте Артур Пепа так не вважав. Кілька разів глибоко втягнувши повітря й зосереджено прислухаючись до розповзання горіхової теплоти всередині, він зажадав «рахуйте вголос, дєвчьонкі!», після чого цілком справно крутнув сальто і став на руки. І лише коли обидві дєвчьонкі дружно збилися з рахунку, переваливши за сьомий десяток, Артур Пепа повернув себе у належне становище, знову ставши на ноги. Це був його тріумф — Ліля й Марлена били браво й пищали, Ярчик Волшебник барабанив долонями по столу, і пані Рома нарешті перестала хапатися руками за голову. Вона лише дивилась на нього — і все.

А Карл-Йозеф щойно тепер усвідомив, що мусить зараз же повторити все так само, інакше зазнає поразки. Щойно тепер до нього дійшло, що то був виклик, на який не відповісти не можна. Ув’язнений у своїй глухій повстяній камері, він заметався, заборсався — і взяв у руку другий наповнений гранчак.
— Aber du sollst das nicht, Karl! — спробувала зупинити його жінка, заради якої все й відбувалося. — Sei kluger, du bist doch kein Idiot, Karl!

Однак він не послухався і зняв окуляри, а тоді, зменшений до розмірів своєї ніякової посмішки, з якоїсь там тридцять третьої спроби все-таки встановив склянку на зігнутій руці. «Хіба я ніколи в житті не пив з таких склянок?» — запевнив себе і потягнувся зубами до пекучо-слизької стінки. Уже на другому ковтку, коли слово «Цумбруннен» стало означати не більше, ніж «язик, піднебіння, горлянка», його прошило здогадом, що «це буде ніч, коли я помру в Україні від горілки»…