Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Сесилія Аґерн — «Час мого життя»

Розділ четвертий
… — Я одружилася, коли мені виповнилося двадцять років, — сказала моя бабуся, так ніби це був якийсь незвичайний подвиг.

Вона облишила намащувати маслом хліб і втупилася у мене пильним поглядом.
 — Я закінчила університет, коли мені було двадцять чотири роки, а коли мені виповнилося двадцять сім, народила трьох дітей.

Я кивнула головою, вдавши моторошний подив. Цю історію я вже чула.
— Я сподіваюся, вони нагородили вас медаллю.
— Медаллю?
— Це, власне, образний вислів. Вас не могли не нагородити, адже ви вчинили… щось надзвичайне.
Я доклала всіх зусиль, щоб стримати гіркий сарказм, який помер, щойно народившись. Він розігрівався за бічною лінією, благаючи мене, щоб я дозволила йому ввійти у гру, замінити чемність і толерантність.
— Нічого надзвичайного, лиш те, що людина повинна робити, Люсі.
Мама прийшла мені на допомогу.
— У наш час дівчата народжують дітей і під тридцять.
— Але їй уже тридцять.
— Ще без кількох тижнів, — заперечила я, сяйнувши усмішкою.
Сарказм вихопився на волю, готовий злетіти у височінь.
— Ну знаєш, якщо ти сподіваєшся народити дитину за два тижні, то тобі треба ще багато чого навчитися, — сказала бабуся, відкушуючи шматок хліба.
— Іноді жінки стають матерями і в старшому віці, — сказала мама.
Моя бабуся щось невдоволено буркнула.
— Вони мусять думати кар`єру, — правила своєї мама.
— Вона не зробила ніякої. А що ти думаєш, я робила в лабораторії? Випікала хліб?

Маму це вибило з рівноваги. Вона сама спекла той хліб, який тепер лежав на столі. Вона завжди пекла хліб, усі це знали, а надто моя бабуся.

— Принаймні дітей грудьми не годувала, — промурмотіла я, але однаково всі мене почули, й усі дивилися на мене, й у тих поглядах було мало радості. Я не змогла далі стримувати сарказм, і він вихопився на вершину. Я відчула потребу пояснити свій коментар.

— Я так сказала, бо батько не здається мені чоловіком, якого вигодувано грудьми.

Якби очі Райлі могли розширитися ще більше, вони вилізли б у нього з лоба. Він не зміг утриматися від сміху, хоч як намагався, й той вилетів химерним і веселим бульканням. Батько підхопив газету й відгородився нею від неприємної розмови. Він розгорнув її, як мені здалося, з тим самим шарудливим звуком, з яким випростався його хребет. Ми втратили його, він від нас пішов. Заховався за стіною паперу.

Я не успадкувала маминої вишуканості. Зате її успадкував Райлі. Витончений і розумний, він промениться чарівністю, і хоч він мій брат, я знаю, наскільки він привабливий для жінок у свої тридцять п`ять років. Він наслідував батька в його юридичній професії і був, безперечно, одним із наших найкращих адвокатів кримінального права. Я чула, що так про нього говорять. Я не випробувала його таланти на практиці, принаймні поки що, але я анітрохи не сумнівалася в його здібностях. Думка про те, що мій брат спроможний коли завгодно визволити мене з в`язниці, наповнювала мене теплим і дзвінким відчуттям радості. Його фото часто з`являлися на сторінках преси, коли він заходив у приміщення суду або виходив із нього, супроводжуючи чоловіків із натягнутими на голови каптурами спортивних костюмів і руками, пристебнутими до поліційних офіцерів. Не раз я потрапляла в ніякову ситуацію, дивлячись на телеекран і голосно вигукуючи при людях: «Це мій брат!», а потім, захищаючись від гнівних поглядів, мусила пояснювати, моїм братом був не чоловік із головою, схованою під каптуром спортивного костюму, звинувачений у нелюдських учинках, а той стрункий і спритний чоловік у вишуканому костюмі, який його супроводжував, проте це нікого вже не цікавило.

Я вірила в те, що світ лежить під ногами в Райлі. Він не відчував на собі жодного тиску щодо одруження, почасти тому що був чоловік, а в моєму домі існують дивні подвійні стандарти, а почасти з огляду на те, що моя мати відчувала надзвичайну пристрасть до нього, й це означало, що жодна жінка не зможе задовольнити його. Вона ніколи не прискіпувалася до них, не нарікала, але вміла тонко вказати на вади будь-якої з жінок, щоб навіки посіяти у свідомість Райлі зерно сумніву. Вона, либонь, мала б ще більше успіху, якби, коли він ще був дитиною, часто показувала йому фотографію вульви й щоразу несхвально хитала головою. Її хвилював і збуджував той факт, що він живе розкішним парубоцьким життям у місті, й вона навідувала його там на вихідні, щоб дати вихід своєму невтримному почуттю. Думаю, якби він був гей, вона любила б його ще більше, адже в такому разі жодна жінка не могла б стати для неї суперницею, до того ж гомосексуалізм — це нині так круто. Я чула, як вона одного разу це сказала.

Мама повернулася з тацею, на якій принесла салати з омарів, проте після епізоду з молюсками на званому ланчі в домі Горґанів у Кінсейлі, у якому брала участь я, тигрові креветки та пожежна бригада, для мене окремо вона принесла салат із динею.

Я подивилася на годинник. Райлі перехопив мій погляд.
— Не тримай нас більше в напрузі, мамо, що ти хотіла сказати нам? — запитав він у свій досконалий спосіб, який примусив кожного повернутися думками до столу. Він був наділений цим умінням об`єднувати людей.
— Я не хочу цієї страви, я не люблю омарів, — сказала бабуся, відпихаючи тарілку ще до того, як її перед нею поставили.

Мама трохи розгубилася, потім пригадала, чому ми всі зібралися тут, і подивилася на батька. Батько читав газету, не звертаючи найменшої уваги на те, що його омара вже поставили перед ним. Мама опустилася на стілець, збуджена.

— Гаразд, я їм скажу, — промовила вона, звертаючись до себе, так ніби її право це сказати було поставлене під сумнів.
— Як вам усім відомо, у липні цього року буде тридцять п`ята річниця нашого шлюбу. — Вона подивилася на нас поглядом, у якому читалося: «Як швидко все ж таки летить час». — І щоб відзначити цю дату, ми з батьком… — вона подивилася на всіх нас блискучими очима, — вирішили поновити нашу обітни-
цю! — Хвилювання перехопило її голос, і останні три слова вона промовила високим, майже істеричним криком. Навіть батько опустив газету й подивився на неї, потім побачив омара, відклав газету вбік і заходився їсти.
— Круто! — сказала я…

Розділ п`ятнадцятий

… Ми сиділи на лаві в парку, пили каву з паперових стаканчиків і спостерігали за Містером Пеном, який ганявся за метеликом, стрибаючи з такою радістю, що я намагалася не думати про те, що останній раз він відчув траву під своїми лапами, коли я занесла її до помешкання на взутті.

— По-перше, я не маю тата, — поправила я його. — Він не тато — він батько. Він дав нам це зрозуміти відразу, як ми навчилися вимовляти слова. А по-друге, нема чого особливо розповідати.
— Справді?
— Так, справді.
Життя обернувся до старої жінки, яка сиділа поруч із ним.
— Пробачте мені, бойфренд цієї леді покинув її, але вони вигадали брехню, аби примусити людей повірити, що все було навпаки.
— Он як, — сказала старенька спантеличено. Певно, вона подумала, що повинна знати, про що він говорить, але чомусь не знає.
— Я не розумію, навіщо ти це базікаєш, — сердито сказала я.
— Ти брешеш, а я кажу правду, — повторив він свою улюблену мантру.
— Я тобі не збрехала, я справді майже не маю чого розповісти про свого батька.
— Люсі, тобі ніколи не приходило в голову, що я тут виконую спеціальне завдання? І як тільки я обстежу всі зони і з`ясую, у чому твоя головна проблема, я покину твоє життя. Тобі не треба буде знову бачитися зі мною, і ти тільки уяви собі, яким щасливим стане тоді твоє життя. Тому у твоїх інтересах співпрацювати зі мною навіть тоді, коли ти думаєш, що те, про що я тебе запитую, не має ніякої ваги.
— Що саме ти хочеш з`ясувати?
— Я не знаю, це діагностична хірургія. Я повинен дослідити всі органи, аби довідатися, де твоя проблема.
— Отже, ти ендоскоп у моєму задньому проході.
Він пересмикнувся.
— Ти знову вдаєшся до яскравих метафор.
Ми усміхнулися.
— Я пам`ятаю, як ти сказала, що твій батько самовпевнений чоловічок, який мусив би злізти з високого коня своєї пихи. Отже, поговорити тут є про що.
— Я сказала не так, я назвала його самовпевненим сучим сином.
— Я трохи пом`якшив твій надто грубий вираз.
— Ми ніколи з ним не ладнали. Але раніше принаймні ми були достатньо чемними, щоб терпіти одне одного, але тепер нам не до чемності. — Я подивилася на нього. — Ти тут справді для того, щоб розв`язати проблему моїх взаємин із батьком? У такому разі ми можемо вважати цю справу закритою, бо якби я справді захотіла поліпшити свої стосунки з татом, то мусила б щодня докладати неймовірних зусиль для того, аби дарувати йому втіху, досягаючи великих успіхів бодай у чомусь, а нині я навіть не наблизилася до цієї високої мети. Він зазнав повного фіаско у своїх намаганнях зробити мене зовсім іншою людиною — успішною, суспільно значущою. Якщо ти поставив собі на меті налагодити мої взаємини з батьком, то тільки марнуєш час.
— Твоя правда. Ти невдаха й повне розчарування для твого батька.
Ми засміялися...

Книжки цього автора
Співуча пташка. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Тіснява міста лякає дівчину, софіти засліплюють. Але поруч – коханий. Вона має обрати свій шлях: блискучу кар’єру і золоту клітку чи самоту і життя на волі   Читати далі »
105line
90 грн
Скоро знову у продажу
Електронні книги цього автора
Електронна книга Співуча пташка. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Тіснява міста лякає дівчину, софіти засліплюють. Але поруч – коханий. Вона має обрати свій шлях: блискучу кар’єру і золоту клітку чи самоту і життя на волі   Читати далі »
75line
60 грн
До кошика