Дато Турашвілі — «Покоління джинс. Втекти з СРСР»

ТІНА

П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дощу.

Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення — і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході. Були також і поранені, й тишу в літаку порушували їхні стогони, а хтось із них ще й умовляв пошепки Тіну не підривати гранату. Дівчина спершу не відповідала, та згодом, врешті, мовила, скоріше звертаючись до себе, із дивним жалем у голосі:

— Заспокойтесь, жіночко, вона несправжня.

Та жіночка разом із рештою пасажирів після відповіді Тіни лишилися зі здивованими обличчям, а дівчина з-поміж усіх тих облич шукала найдорожче для себе. І знайшла, але в очі Геги зазирнула лише на мить. Їхні погляди тільки-но зустрілись, і саме в цей час розташований на даху літака спецназ розпочав штурм і салон наповнився пущеним згори білим димом…

Вона з дитинства була дуже вродливою і ще змалку подобалась хлопчикам, які загравали до неї всюди, де вона бувала, — у школі, на малюванні, на англійській. Та коли підросла, дратувалась від того, що всі акцентували увагу на її красі, здавалося, що хлопців лише краса й цікавила. Тіна вважала, що сама вона була цікавішою за власну красу, проте хлопці цього не помічали й, можливо, це було причиною того, що до зустрічі з Гегою вона нікого не кохала.

Тіна була вже студенткою художньої академії, коли її малюнок десь випадково побачив Гега й знайшов номер телефону авторки. У тієї художниці був такий голос, що, здавалось, його власниця повірила би усьому, що б Гега не сказав. Він повідомив, що йому надзвичайно сподобався малюнок і він хоче зустрітись, а ще раптом захотілося сказати Тіні, що він — каліка. Гега потім довго не міг зрозуміти, чому він вирішив так жорстоко пожартувати з Тіною, але її відповідь просто вразила:

— Для мене немає різниці — каліка ви чи ні. Для мене головне — людина.

Дівчина з дитячим голосом була більше схожа на янгола, ніж на студентку художньої академії, і Гега вмить кинув слухавку. Мабуть, від розгубленості й несподіванки, бо на таку відповідь не очікував. Він справді не думав, що пересічна тбіліська дівчина могла бути такою, а ще він жалкував, сильно жалкував, що так некрасиво пожартував з нею, і виправдовував себе лиш тим, що свідомо не відкрив Тіні, хто він є насправді. Гега був досить молодим двадцятидворічним актором, однак у нього вже були успішні ролі в кількох художніх фільмах, тому його ім’я та прізвище у Грузії знав кожен, хто любив кіно.

Гега, як талановитий актор і красивий хлопець, був дуже популярним у тодішньому Тбілісі, а особливо серед молодих дівчат. Саме це й не було йому потрібно, Гега не хотів користуватися власною популярністю, а тому вигадав історію про власне каліцтво і, буцімто, неможливість пересування без візка. Гега трохи подумав і, дійшовши висновку, що повертати назад буде неправильно, знову набрав номер Тіни.

— Слухаю, — відповіла вона саме тим занадто дитячим голосом, за яким Гега вже встиг скучити, але, почувши його, він знову розгубився і від безвиході просто кашлянув. Гегу вважали найталановитішим молодим актором, однак зараз йому було справді важко зіграти роль. Через це він навіть почав сумніватися у своїй професійності.

— Це знову я, — невпевнено промовив він у слухавку й знову кашлянув.

— Куди ви поділися? — щиро здивувалася Тіна.

— Мабуть, просто зірвалось.

— Що ви мені казали?

— Коли?

— До того, як зірвалось.

— Сказав, що я каліка й не можу пересуватись без візка.

— Нічого страшного, якщо ви не проти, я можу прийти до вас додому, взявши свої малюнки.

— Ні, що ви, не хочу вас турбувати, до того ж…

— До того ж що?

— До того ж я й так постійно вдома, тому краще б ми зустрілись де-небудь.

— Розумію, та я не хотіла вас обтяжувати, а вийшло навпаки.

— Зустрінемось, де скажете.

— Я прийду туди, куди забажаєте.

— Я зустріну вас біля академії після лекцій.

— Як ви мене впізнаєте?

— Ви мене з легкістю впізнаєте, не думаю, що у когось ще, схожого на мене, буде побачення перед академією.

— Я ж сказала вже, що чудово розумію вашу ситуацію…

— Та думаю, все одно не буде багато приємного у тому, що таку красиву дівчину, як ви, зустріне каліка у візку на коліщатах…

— Таку красиву дівчину, як я? Чи ви знаєте, яка я?

— Не знаю, та якою ви не були б, ваші подруги, мабуть, здивуються, побачивши вашого шанувальника-каліку перед академією.

— Моє життя — то лише моя справа.

— Завтра?

— Що завтра?

— Можна прийти завтра?

— Завтра в нас лекції закінчуються о третій.

— Близько третьої буду, стоятиму, точніше — сидітиму біля пам’ятника.

— Я вийду, закінчаться лекції чи ні.

— Тоді до завтра.

— Мабуть, я вас вже втомила.

— Ні, що ви…

Гега дійсно не втомився, однак продовжувати розмову вже не хотів, точніше не міг. Він попрощався з Тіною й повісив слухавку. Потім посміхнувся через якесь дивне відчуття задоволення чи радості, відзначивши про себе, що, виявляється, у цьому місті жили зовсім інші дівчата, може, зовсім мало, може, лише Тіна, але все ж таки…

Гега зрозумів і те, що більше Тіну обманювати не можна — це дійсно був поганий жарт; Тіна ж була схожа саме на ту людину, засмучувати яку хотілося найменше. Тому цілу ніч він думав, слухав улюблені платівки й вирішив, що наступного дня він обов’язково піде до художньої академії, зустрінеться з Тіною, все пояснить і вибачиться. Він вже остаточно вирішив вчинити саме так, та все одно не зміг заснути до ранку, думаючи про той дивний дитячий голос, що належав Тіні — дівчині, не схожій на інших.

Опівдні він пішов до Дато. Дато Мікаберидзе був другом Геги й мав справжню куртку «Вранглер», яку Гега дуже любив, але ніколи не казав про це, бо Дато був дуже добрим і одразу зняв би ту джинсову куртку й подарував би другу. Дато ж був добрим не через те, що його батько працював у міністерстві у справах інтуристів, і все одно не обділив би джинсами улюбленого сина. Ні, не тому. Просто Дато був дуже добрим та й годі.

Того ранку Гега вирішив позичити в Дато на день ту вранглерівську куртку, точніше на півдня — він зустрінеться з Тіною, вибачиться й надвечір поверне її господареві. Він голосно гукнув з вулиці, і з вікна визирнув Важа — молодший брат Дато. Важу кликали Простаком, і був він таким самим добрим хлопцем, як і його старший брат. Гега привітав Важу піднятою рукою:

— Як справи?

— Нічого.

— Чого не в школі?

— Згоріла.

— Коли?

— Сьогодні, вранці. Ще досі горить.

— Ух ти!.. Де твій брат?

— Не знаю, як прокинувся, його вже не було.

— Мабуть, тебе пожежники галасом розбудили

…

Обидва голосно, від душі засміялися. Потім Гега знову підняв руку, прощаючись з Важею і вже було повернувся, аби піти, коли той гукнув навздогін:

— А що ти хотів?

— Нічого, я потім зайду.

— Скажи мені.

— Нічого такого, хотів на день вранглерівську куртку позичити.

— Зачекай-но.

Простак щез у вікні й за кілька секунд вже стояв надворі, перед Гегою, тримаючи в руці джинсову куртку.

— Бери, Дато постійно її носить, але сьогодні лишив. Тобі пощастило.

— Не треба, хай буде, потім візьму.

— Бери. Насправді вона моя, батько привіз її мені, та вона виявилась завеликою. Дато її тимчасово носить. Потім все одно мені залишиться. Це справжній «Вранглер». Не линяє, нічого такого…

Гега посміхнувся й простягнув Простакові руку.— Сьогодні ж поверну.

— Повертай, коли схочеш, вона поки що завелика. Або нехай буде у тебе, поки я не підросту.

Тепер Гега засміявся вголос.

— А як же Дато?

— Дато йде ченцем у монастир, навіщо вже йому джинси…

Тепер і Важа голосно засміявся разом з Гегою. Він згадав, що у Дато справді був якийсь знайомий чернець у одному монастирі, до якого він часто їздив останнім часом. Кілька разів обіцяв узяти з собою Гегу, але поки то були лише обіцянки, та й не до цього йому зараз було. Він подякував Важі й обійняв його по-тбіліськи.

Тбілісі був столицею вже протягом тисячі п’ятисот років, і, як у кожній столиці, хорошого тут відбувалось стільки ж, скільки й поганого. А що ж могло бути гіршим для Геги: у Земелі , перед підйомом до академії, його, коли він йшов на побачення, зустріли троє з ножами, вимагаючи зняти джинсову куртку. На той час по Земелі ще ходили тбілісці, тому було трохи дивним, коли якийсь тип звернувся до Геги — мовляв, брате, є діло на хвилинку, запросив до під’їзду, але там не виявилося ані знайомих, ані перехожих. Та більш дивним для Геги було те, що, побачивши у під’їзді ще двох таких само задоволених типів, він не відчув страху. Навпаки — посміхнувся й дуже спокійно звернувся до усіх трьох:

— Не старайтесь дарма, хлопці, все одно не знімете!..