Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
УКР | РУС

Чак Поланік — «Бійцівський клуб»

1

Спершу Тайлер улаштовує мене на роботу офіціантом, а тепер засовує пістолет мені в рот і каже, що, мовляв, аби зробити перший крок до вічного життя, треба померти. Тривалий час, однак, ми з Тайлером були найкращими друзями. Мене раз по раз запитують, чи знаю я Тайлера Дьордена.

Дуло пістолета вставлено мені в горлянку, і Тайлер каже:

— Ми помремо не насправді.

Язиком я намацую в дулі отвори, які ми свердлили замість глушника. Гуркіт пострілу — це насамперед вибух порохових газів. А ще ляск, який чутно, коли куля долає звуковий бар’єр. Щоб зробити глушник, досить насвердлити в дулі отворів. Багато отворів. Порохові гази вийдуть крізь них, а швидкість кулі сповільниться.

Навертиш дірок неправильно — і пістолет вибухне у тебе в руці.

— Це несправжня смерть, — мовить Тайлер. — Ми станемо легендою. Будемо вічно молодими.

Я пересовую язиком дуло так, що тепер воно впирається мені в щоку. Тайлере, кажу я, ти плутаєш нас із вампірами.

Будівлі, на даху якої ми стоїмо, за десять хвилин уже не буде. Береш 98-відсоткову димну азотну кислоту й додаєш один до трьох до сірчаної кислоти. Це робиш у ванні з льодом. Потім крапельничкою додаєш гліцерину. Отримуєш нітрогліцерин.

Я знаю це, тому що Тайлер знає.

Змішай нітрогліцерин із тирсою, і отримаєш чудову пластичну вибухівку. Багато хто мішає свій нітрогліцерин із ватою, а як сульфат додає англійську сіль. Виходить теж непогано. Дехто ж змішує нітру з парафіном. У мене з парафіном жодного разу не вийшло нічого путнього.

Отож ми з Тайлером на даху хмарочоса Паркер-Морріс-білдінг, у рот мені всунуто дуло пістолета, і ми чуємо, як тріскає скло. Зазирни за край. Сьогодні хмарно, навіть на такій висоті. Це найвища будівля у світі, і тут завжди дмуть холодні вітри. На цій висоті так спокійно. Тобі здається, немов ти одна з тих мавпочок-космонавтів. Чого тебе навчили, те й робиш, ото й усього.

Смикни за важіль.

Натисни кнопку.

Ти не усвідомлюєш анічогісінько з того, що робиш. А потім ти просто помираєш.

Сто дев’яносто один поверх під тобою. Ти дивишся з краю будівлі: вулиця далеко внизу встелена лахмануватою ковдрою з людей, і вони стоять, позадиравши догори голови. Шибка лускає просто під нами. Уламки вікна виносить вибухом, за ними — шафу для документів, здоровезну, мов чорний холодильник. Просто з-під наших ніг шестишухлядна картотека випадає з лицьової стіни будинку і, помалу обертаючись, падає, падає, падає, зменшується й зникає серед щільного натовпу.

Десь під нами, на котромусь зі ста дев’яноста одного поверху, мавпочки-космонавти з Комітету бешкету проекту «Руїна» оскаженіли й знищують історію до останньої крихти.

Здавна кажуть, що люди вбивають тих, кого люблять. Що ж, ця примовка працює й навпаки.

Коли в роті у тебе пістолет, а його дуло втиснуто тобі між зубами, говорити ти можеш тільки голосними.

Нам лишилося десять хвилин.

Лускає ще одне вікно, і скло, немов зграйка миготливих голубів, розлітається навсібіч. Помалу-помалу з вікна висувається край стола з темного дерева, який виштовхують члени Комітету бешкету, аж доки стіл не перехняблюється й не випадає, обертаючись у повітрі, немов який химерний літальний апарат, і зникає серед натовпу.

За дев’ять хвилин хмарочоса Паркер-Морріс не існуватиме. Береш достатню кількість вибухової желатини, обліплюєш нею опорні стовпи будь-чого — і завалити можна яку завгодно будівлю у світі. Стовп треба щільно обкласти мішками з піском, щоб вибухова хвиля вдарила саме в нього, а не розійшлася по підземній стоянці довкола.

На такі корисні поради ви не натрапите в жодному підручнику історії.

Напалм можна зробити трьома способами. Можна змішати порівну бензин і заморожений концентрат апельсинового соку, це раз. Можна змішати порівну бензин і дієтичну колу, це два. Можна розчиняти в бензині подрібнений наповнювач для котячого туалету, доки суміш не загусне, це три.

Запитайте мене, як приготувати нервово-паралітичний газ. О, і про міну-сюрзприз для автомобіля теж запитайте.

Дев’ять хвилин.

Паркер-Морріс-білдінг — усі його сто дев’яносто один поверх — повалиться повільно, мов підрубане дерево в лісі. Бережись, падає! Завалити можна що завгодно. Дивно: місце, де ми зараз стоїмо, буде точкою в повітрі.

Ми з Тайлером стоїмо на краю будівлі, дуло пістолета у мене в роті. Цікавий я знати, чисте воно чи ні.

Ми геть забули всю цю Тайлерову штуку про самодушогубство, спостерігаючи, як іще одна картотечна шафа випадає з вікна, шухляди вивалюються в повітрі; підхоплені вітром, стоси білого паперу розлітаються навсібіч.

Вісім хвилин.

А тоді пішов дим. Дим із розбитих вікон. Десь за вісім хвилин підривна команда активує запальний заряд. Запальний заряд підірве основний, опорні стовпи розсиплються на порох, і світлини Паркер-Морріс-білдінг потраплять у всі підручники історії.

П’ять серійних світлин, зроблених у сповільненому режимі. Ось хмарочос стоїть. На другій світлині він нахилиться на десять градусів. Потім на двадцять. На четвертій світлині вежа хмарочоса завмре під кутом сорок п’ять градусів, коли кістяк будівлі вже не триматиме її і вона вигнеться ледь помітною дугою. На останньому фото вежа — усі її сто дев’яносто один поверх — гепне на Національний музей, що і є справжньою Тайлеровою ціллю.

— Це наш світ, тепер це наш світ, — каже Тайлер. — Усі ті стародавні люди мертві.

Коли б я знав, на що воно вийде, я понад усе волів би вже померти й бути зараз на небесах.

Сім хвилин.

Я стою на вершечку Паркер-Морріс-білдінг із Тайлеровим пістолетом у роті.

Поки столи, шафи, комп’ютери метеорним потоком летять у натовп, що зібрався довкола хмарочоса, поки з розбитих вікон бурхає дим, а за три квартали звідси підривна команда поглядає на годинник, я думаю про справжню причину цього всього. Пістолет, анархія, вибух — усе це насправді через Марлу Зінґер.

Шість хвилин.

У нас тут щось на кшалт отого трикутника. Мені потрібен Тайлер, Тайлерові потрібна Марла. Марлі потрібен я.

Мені Марла не потрібна, а Тайлерові не потрібен я, більше не потрібен. Тут не йдеться про любов, що піклується. Тут ідеться про власника, що володіє.

Коли б не Марла, Тайлер не мав би нічого.

П’ять хвилин.

Може, ми й станемо легендою, а може, й ні. Постривай, кажу я.

Що б ми знали про Ісуса, якби ніхто не написав Євангелій?

Чотири хвилини.

Я пересовую язиком дуло так, щоб воно впиралося мені в щоку. Тайлере, друзяко, кажу я, ти хочеш стати легендою? Я зроблю тебе легендою. Я був поруч від самого початку.

Я все пам’ятаю.

Три хвилини.

2

Бобові здоровенні ручиська зімкнулися довкола мене і втисли в темну заглибину між його новонадбаними обвислими й пітними цицьками, такими величезними, яким видається нам сам Бог. Щоночі ми зустрічаємося тут, у підвалі церкви, де зараз купа людей: оце Арт, це Пол, а це Боб. Бобові плечі широчезні, як небокрай. Поглянувши на його волосся — густюще, біляве, з неприродно прямим проділом, — можна побачити, що буде, коли переборщити з кремом для укладання зачіски.

Бобові руки обхопили мене, а його долоня притискає мою голову до його новонадбаних цицьок, що виросли на широких, немов барило, грудях.

— Усе буде гаразд, — каже Боб. — Поплач.

Усім своїм тілом, від голови до ніг, я відчуваю, як усередині Боба йдуть хімічні реакції: перетравлюється їжа і згоряє кисень.

— Може, у тебе рання стадія, — каже Боб. — А може, це тільки семінома. Із семіномою в тебе майже стовідсоткові шанси лишитися живим.

Боб вдихає повітря, його плечі високо здіймаються, а потім опадають уривчастими схлипами. Здіймаються. Опадають. Хлип. Хлип. Хлип.

Уже два роки я приходжу сюди щотижня, і щотижня Боб обіймає мене і я плачу.

— Поплач, — каже Боб, вдихаючи повітря й хлип-хлип-хлипаючи. — Ну ж бо, поплач.

Велике мокре обличчя лягає мені на маківку, і я почуваюся самотнім усередині. Ось тут я зазвичай плачу. Плач приходить швидко в задушливій темряві, коли ти, огорнутий чиїмось тілом, розумієш, що все, чого можеш досягти, зрештою буде викинуто на смітник.

Все, чим ти коли-небудь пишався, піде за вітром.

Я почуваюся самотнім усередині його обіймів.

Я немовби засинаю. Я не спав уже майже тиждень.

Ось так я познайомився з Марлою Зінґер.

Боб плаче, адже півроку тому йому видалили яєчка. Потім лікування гормонами. У Боба цицьки через те, що рівень тестостерону в його крові зависокий. Забагато тестостерону — і твій організм вироблятиме більше естрогену, прагнучи відновити рівновагу.

Ось тут я зазвичай плачу, бо саме в цю мить твоє життя сходить на ніщо, навіть гірше, ніж нанівець, — на небуття.

Забагато естрогену — отримуй дійки.

Плакати легко, коли усвідомлюєш, що всі, кого ти любиш, або відштовхнуть тебе, або помруть. У довготривалій перспективі показник виживання для кожного з нас наближається до нуля.

Боб любить мене, бо думає, що мені теж видалили яєчка.

Довкола нас, у підвалі єпископальної церкви Святої Трійці, заставленому картатими канапами з магазина вживаних речей, зібралося близько двох десятків чоловіків і одна лише жінка. Усі стоять парами, міцно обійнявшись, більшість плаче. Декотрі схилились одне до одного, притиснувши вухо до вуха, зчепившись, наче борці. Чоловік, який у парі з єдиною жінкою, поклав лікті їй на плечі, один лікоть з одного боку, другий з другого так, що її голова опинилася між його руками. Сховавши обличчя їй у шию, він плаче. Голова жінки схилена набік, її рука раз по раз підносить до рота цигарку.

Я виглядаю з-під пахви Великого Боба.

— Усе моє життя! — голосить Боб. — Що я роблю? Навіщо? Я не знаю!

Єдина жінка тут, у групі підтримки хворих на рак яєчок «Лишаймося чоловіками разом», курить цигарку, зігнувшись під вагою незнайомця, і погляд її зустрічається з моїми очима.

Фальш.

Фальш.

Фальш.

Коротке тьмяне чорне волосся; великі, як у японській анімації, очі; сама тоненька — ані краплини жиру, наче в молочних відвійках; із обличчям жовтявого, як маслянка, кольору; у сукні зі шпалерним візерунком темно-червоних троянд. Цю жінку я бачив у п’ятницю ввечері в групі підтримки сухотників. У середу вона була на круглому столі для хворих на меланому. А в понеділок — у дискусійному гуртку «Твердо віримо» для тих, хто слабує на білокрів’я. Посередині її голови кривулястою блискавкою на черепі біліє проділ.

Коли поглянути на ці групи підтримки, всі вони мають невиразні життєствердні назви. Група для тих, хто страждає від паразитів крові, яку я відвідую в четвер увечері, називається «Чисті й вільні».

Група для хворих на мозкових паразитів — «Понад межами».

А в неділю по обіді тут, у підвалі єпископальної церкви Святої Трійці, у групі «Лишаймося чоловіками разом», — знову ця жінка.

Що найгірше — я не можу плакати, коли вона дивиться.

Понад усе я любив, коли Великий Боб обхоплював мене і ми разом безнадійно ридали. Ми всі так багато постійно працюємо. Тільки тут я міг по-справжньому відпочити й розслабитися.

Тут моя відпустка.

Я потрапив до моєї першої групи підтримки два роки тому, після чергових відвідин лікаря з приводу свого безсоння.

Три тижні — я не стулив очей ані на хвилину. Три тижні без сну, і ти немов позбуваєшся власного тіла, все навкруги постає в іншому вимірі. Лікар сказав:

— Безсоння — це лише симптом чогось більшого. Вам треба зрозуміти, що не гаразд. Прислухайтесь до власного організму.

Я хотів тільки одного — спати. Я хотів маленькі синенькі 200-міліграмові пігулки амобарбіталу, або синьо-червоні, схожі на набої капсули туїналу, або ж червоні, як губна помада, таблетки секоналу.

Лікар порадив мені жувати корінь валеріани й більше рухатись. Урешті-решт сон має повернутися.

Поглянувши на моє почорніле й зіжмакане, як перележана груша, обличчя, можна було б подумати, що перед вами мрець.

Лікар сказав мені навідатись у вівторок увечері до церкви Першого Причастя, якщо я хочу побачити справжні страждання. Побачити людей, хворих на мозкових паразитів. На дегенеративні кісткові захворювання. На психоорганічний синдром. Подивитися, як почуваються хворі на рак.

То я й пішов.

У першій групі, до якої я потрапив, ми знайомилися: привіт, це Еліс, це Бренда, це Довер. Усі всміхаються, а до скроні кожному немов приставлено невидимий пістолет.

Я ніколи не кажу свого справжнього імені в групах підтримки.

Маленька, схожа на скелет жіночка на ім’я Хлоя, чиї брюки звисають ззаду порожньо й сумно, розповідає мені, що найгірше мозкові паразити дошкуляють їй тим, що ніхто не хоче мати з нею секс. Вона настільки близько до смерті, що їй уже виплатили за договором страхування сімдесят п’ять тисяч баксів, і все, чого Хлоя хотіла, — це переспати з кимось востаннє. Любощів їй не треба, тільки секс.

І що на таке має сказати чоловік? Власне, що тут узагалі можна сказати?..