Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Іван Андрусяк — «Закоханий бурундук та інші розбишацькі історії»

Розділ другий

У шкільній куртці, з наплічником, повним підручників, і одночасно з великим пакунком, майже мішком, прального порошку я був схожий на придурка. І кисла міна, з якою я плентався, час від часу перекладаючи той мішок з руки в руку, ніби він був бозна-який важкий, виказувала мене сповна. Ні, мішок таки важкенький, ясна річ, але ж не настільки, щоб аж так коло нього згинатися. Насправді значно важчим було розуміння того, що я вляпався. Може, не по вуха — але по шию точно. Тому що мама вже мала би бути вдома, у неї сьогодні лише дві перші лекції, за часом це як мої чотири уроки, а їх у мене було шість, плюс іще й операція, яка так невдало закінчилася. Так що була лише примарна надія на те, що мамі вляпають якесь незаплановане засідання кафедри чи іншу дурню, яка затримає її на роботі; або що вона вирішить Любу зі школи-садочка трохи швидше, ніж зазвичай, забрати (Люба —це моя менша сестричка, першокласниця, але її перший клас і далі в садочок ходить: до обіду уроки, а по обіді ігри); ну, або мама саме тепер здогадається в магазин вийти, чи, може, до перукарки — учора вона казала татові, що на носі весна, а отже, саме час покращити собі настрій новою зачіскою. Ось якби й у мене від такої дурнички міг настрій покращуватися… Але, швидше за все, мама вдома — і скажіть, будь ласка, як я поясню їй появу мішка цієї гидкої «Ранкової свіжості з ароматом лимону», формула якої ідеально збалансована для вашої праль ної машини»? Ну як поясню?! Що такого придумаю, щоб мама в це повірила й не ставила дурних питань?! А якщо раптом удома ще й тато — о, я знаю, що він зробить. Він принесе термометр і з цілком серйозною міною змусить мене, як маленького, міряти температуру. Тато в таких випадках уміє всмак познущатися…

І тут раптом забелькотів мій мобільний. Невже мама справді на роботі затримується? Пожбуривши під ноги остогидлий мішок, я похапцем дістав слухавку. Ні, це не мама — це, чорт забирай, Іванюк. Як завжди, невчасно — карма в нього така. Ой! А може, тим часом у нього мішок переховати, доки якусь переконливу версію придумаю? Його ж батьків зазвичай цілими днями вдома не буває.

— Агов! Ти вдома? — одразу ж кричу йому в слухавку.

— Та яке вдома! Ти чо, з дуба довбнувся? На треніровкі я, — чую добре знайомий суржик. — А ти вже прийшов?

— Суну ще… — зітхаю я.

— Чо-то ти затормозив.

Я знову зітхаю. Це ж треба було так забембатися, щоб забути, що я й операцію сьогодні планував саме тому, що в Іванюка тренування, і він після уроків іде на стадіон, футболіст хрінів. А якби не це, то довелося б разом додому сунути, як зазвичай, і операції настав би кирдик. Капут, себто. Хоча, він їй і так настав…

Іванюк — це мій однокласник і типу друг. Колись ми з ним увесь час билися — точніше він мене щоперерви діставав, за винятком хіба тих днів, коли в нас бувала якась контрольна і її треба було в мене списати — тоді мусив піддобрюватися. Та контрольні бувають не так і часто, а бажання вивищитися в Іванюка виникало постійно, бо в мене ніяк не виходило дати йому здачі. Як не старався, що не вигадував — а не виходило, і край. І так тривало доти, доки я не спробував вигріти собі з яйця маленького чортика. Тоді був великий скандал, мене навіть до директора тягали й батьків у школу викликали — одне слово, я на кілька днів став шкільною знаменитістю. Ото після цього якось так вийшло, що ми з Іванюком подружилися. Точніше, він перестав мене діставати й почав спілкуватися. Виходить це в нього трохи кумедно — ну, та хто як уміє…

— Альо! Ти чо, заснув? — чую в слухавці.

— Ще ні, — знову зітхаю. — Але можу заснути. Так що швидко кажи, чого тобі треба, доки хропіння не почув.

— Та я тут вспомнив… Ти моїх предків по дорозі не встрічав?

— Неандертальців, — питаю, — чи кроманьйонців?

— Ну шо ти за чєловєк, Бурундук! Я до тебе дєло імєю, а ти понти ганяєш! Кажи: встрічав чи ні?

— Та ніби ні.

— От і добре. Як встрітиш, і вони спросять про контрольну з алгебри — то ми ще не знаємо оцінок. Ну, тіпа, вчителька ще не провірила.

— Та гаразд, — знизую плечима. — А тобі це нащо?

— Та надо.

— І це все?! — роблю вигляд, що обурююся. — Хіба так чесно? Я заради тебе брехати мушу, а ти навіть не поясниш, навіщо.

— Та надо, кажу! У п’ятницю діскач у школі, а тут мені три бали вліпили. А мене з трьома балами той… предки не пустять. Грозилися! А я там на одну дєвочку запав… Ну, вопшем, тіпа плани в мене, ніззя мені на діскач не йти, вона неправильно поймьот.

— Ну-ну…

— Та мені хотя би до четверга продержаться. Там папа у відрядження їде, а мама добра, вона й так відпустить. Я їй здєлаю шось хороше по дому, то вона відпустить. А папа казав, що ще раз оцінку нижче «шістки» принесу — капєц!

— Кажеш, дискотека… — задумався я.

— Ага. Ну ти поняв…

— Гаразд. Домовилися.

— І своїй мамі скажи! Чуєш, Бурундук? Шоб вона моїм не проболталась при случайній встрєчі.

— Добре. А ти коли з тренування повертаєшся?

— Як завжди, в шесть.

— Зазирни до мене увечері. Поговорити треба. Може, і я з тобою на дискотеку піду.

— Та ти шо! Ето інтіресно… — аж крізь слухавку чути, як він там від вуха до вуха либиться. — Зазирну. Замьотано! — І короткі гудки.

Та-а-ак, ну й заінтригував я його! Я ж на дискотеки не ходжу — ні на шкільні, ані в місті. Нічого там цікавого немає… А якщо по правді сказати, то я танцювати не вмію. А ще гірше — не знаю, як себе в таких місцях поводити. Ні, якби вмів бодай танцювати — то це б іще було, як то кажуть, півбіди. Але ж там, розповідають хлопці, треба вміти чіпляти дівчатам на вуха локшину. Що довшу вдається вчепити — то більший маєш успіх.

Насправді я, звісно, знаю багато цікавого, що можна на вуха навішати. От хоч би й про пташок — зяблик саме мені перед носом пурхнув. Красивий такий, у шлюбному вбранні. У нас дівчатка люблять причепурюватись, а в пташок — чомусь хлопчики. Атож — звичайнісінькі пташки, яких довкола багато й уваги на них ніхто не звертає — а якщо придивитися, то там стільки відкриттів можна зробити, що ого-го! Але хто на дискотеці буде розводитися про пташок? Тим паче, у тій какофонії, яку там називають музикою. Адже музика — це не лише ритм, це мелодика — а там про мелодику й мови бути не може… Ні, на дискотеці десь у місті я, може, і знайшов би, кому начіпляти локшину. Але туди йти лячно, тим паче самому. Туди й Іванюк, певно, сам піти побоїться — хтозна, на кого там можна нарватися. А мені про таке не варто й думати, тим паче, немає жодної гарантії, що там буде вона. А без неї — роботи мені немає, тільки по дискотеках шастати… Та й у школі — які в мене шанси? Там же будуть наші дівчата, вони мене як облупленого знають. Кого я хочу обманути — сам себе? Але ж і вона там буде майже неодмінно… Ну, та побачимо.

Ще раз зітхнувши, я підняв свого дурнуватого мішка з пральним порошком і поплентався додому — здаватися… Звісно, мама була вдома. Звісно, вона здивувалася. Але найгірше не це — найгірше те, що вона образилася:

— Якщо ти так натякаєш, що я не встигла випрати твої улюблені джинси, то май совість! У мене зі статтею на конференцію завал, із курсовими купа мороки, студенти нічого вчити не хочуть… І взагалі: ти вже не маленький, міг би й сам закинути джинси в пралку, засипати порошок й натиснути аж три кнопочки. Не бозна-яка морока, щоб чекати, доки це зробить хатня робітниця!

— Ні, мамо! Що ти! Я про таке й подумати не міг…

Що правда, то правда: нізащо не здогадався б, що мама так мою дурну покупку може сприйняти.

— Тоді до чого оце? — мама люто зиркнула на мішок «Ранкової свіжості з ароматом лимону».

— Ну, ти розумієш… Я йшов… І побачив… І подумав, що воно ж удома згодиться. Ти ж мене часто посилаєш по пральний порошок. То я, щоб зайвий раз не бігати… Тим паче, зі знижкою. Ось, аж п’ять відсотків, — і я простягнув мамі завбачливо збережений чек.

— Ану-ну, — мама взяла чек і заходилася його читати.

Іноді вона мене дивує: ну, що можна вичитати в чеку?!

— Так-так… п’ять відсотків… Мартиненко… Який Мартиненко? Це ваша класна керівничка?

Чорт забирай! Оце так спалився! Хто ж знав, що магазин прописує на чеку прізвище власника дисконтної картки… Виявляється, на чекові інколи теж можна щось вичитати…

— Відповідай!

— Ну, так…

— Вона що, пральним порошком у своєму класі приторговує?! Ну, я завтра піду в оту твою школу — і таке-е-е влаштую…

І тут я злякався по-справжньому. Досить того, що мама на мене через цю дурну ситуацію сердиться, так бракувало ще й із Керею горшки побити на рівному місці.

— Ні-ні, мамо! Керя тут ні до чого! То все я.

— Як ні до чого? Це ж за її дисконтною карткою куплено?

— Так, але я сам…

І тут на мене зійшло осяяння! І я швидко-швидко забалаболив:

— У мене ж борода росте! Ось, — показую на ледь помітний пушок на підборідді. — То я хотів собі лезо надивитися. Не таке, як у тата, а інше — я його в рекламі бачив. Ну, і пішов після уроків у той супермаркет, де вся ця чортова побутова фізика і хімія… Там можна самому роздивитися. Не треба продавцеві весь час казати: покажи се, покажи те… А туди саме Керю чорт приніс! І «Чого ти тут?» То що я їй мав казати про леза? Я бовкнув перше, що на гадку спало: ніби ти мене по пральний порошок послала. Ну, а ти знаєш Керю з її вічними добрими намірами… Ще й дисконтну картку мені нагилила й чекала на касі, поки я розплачуся. Інакше від неї б не відв’язався…

Маму це чомусь розчулило.

— Ох, який ти в мене… сором’язливий… І як виріс уже… Але де ще тут борода? Тут ще й… Ну, та якщо ти так уважаєш… — чомусь знітилася вона.

І заходилася мене пестити. Так, ніби я маленький…

Розділ третій

Доки я поїв, доки те-се, доки з уроками посидів — дзвінок у двері. Ага, ось і Іванюк.

— Натренувався? — питаю з порога.

— Еге, — крякнув він задоволено. — Хоч, прийомчик покажу?

— Ні! Тренуйся краще на… Васі.

Вася — це скелет у кабінеті біології, вічний об’єкт наших жартів.

— Душно в тебе, — каже Іванюк і підморгує. — Пішли, погуляєм. Весна надворі.

— Не пішли, а ходімо, — відповідаю йому, одягаючись.

Справді, краще на вулиці поговорити. І заодно продовжити операцію. Адже справжня розвідка — це не лише візуальне спостереження, а передовсім збір даних. Різноманітних. З усіх можливих джерел. Ось хоч би й від Іванюка. Не те щоб він був дуже компетентною особою, але щось трохи знає. Оце «щось трохи» ми в нього й вивудимо. І буде він у нас «інформатор І», або ІІ, якщо коротко. Тільки треба дуже обережно, щоб він не пронюхав про справжню мету моїх розпитувань. Бо Іванюк — та-а-акий базікало… Ще й потім знущатися з мене буде, якщо забагато дізнається.

Отже:

У Центрштаб
Шифрограма № 2
29 березня, 18.49 за київським часом
Доповідає агент Гридень
Завдання: провести переговори з інформатором І. Не виказуючи своїх справжніх намірів, вивідати в нього все, що йому відомо про Об’єкт.