Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

С. Дж. Тюдор — «Крейдяна Людина»

Крейдяна Людина
С. Дж. Тюдор

Крейдяна Людина

Код товару: 4086616
Мова: українська
Оригінальна назва: The Chalk Man
Мова оригіналу: англійська
Обкладинка: палітурка
Сторінок: 288
Формат: 135х205 мм
Видавництво: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Перекладач(і): Н. І. Гоїн
Рік видання: 2018
ISBN: 978-617-12-4544-0
Вага: 276 гр.
Вікові обмеження: 18+
145line
120грн

Пролог

Голова дівчини лежала на купці помаранчево-брунатного листя.

Її розплющені мигдалюваті очі дивилися на купол, який утворювало плетиво платанових, букових і дубових віт, але не бачили тонесеньких сонячних промінців, які крадькома продиралися крізь гілля й розсипали землею золотисті лелітки. Вони навіть не змигнули, коли чорні лискучі жуки зароїлися на зіницях. Вони більше нічого не бачили, хіба що непроглядну темряву.

Недалечко, з такої самої купки листя, стриміла бліда рука, немов шукаючи допомоги або прагнучи впевнитися, що вона тут не сама. Її пошуки були марними. Вона не могла дотягтися до інших частин тіла, захованих під іншими купками листя по всьому лісу.

Зовсім поруч тріснула гілка — і звук був такий гучний, як вибух петарди в мертвій тиші. З підліска здійнялася в небо галаслива зграйка пташок. Хтось наближався.

Прибулець опустився навколішки біля невидющої дівчини. Його руки легенько погладили її волосся і ніжно торкнулися холодної щоки, пальці тремтіли з хвилювання. Потім хтось підняв її голову, струсив кілька листочків, що пристали до рваних країв її шиї, і дуже обережно поклав її до наплічника, де лежало кілька надламаних шматочків крейди.

Хвилю повагавшись, він запхав руку всередину і закрив їй очі. Потому застебнув наплічник, підвівся й кудись її поніс.

За кілька годин приїхала поліція і судово-медичні експерти. Вони усе пронумерували, наробили купу фотографій, оглянули тіло дівчини і нарешті забрали його в морг, де воно пролежало протягом кількох тижнів, чекаючи, поки віднайдуть його останній фрагмент.

Дещо так і не знайшли. Проводили ретельні пошуки, опитували можливих свідків, не раз зверталися до мешканців, однак ці наполегливі зусилля всіх детективів і місцевих чоловіків не дали жодних результатів. Нікому не вдалося знайти її голову, тож дівчину з лісу так ніколи й не склали докупи.

 

2016 рік

Повернімося на самісінький початок.

Річ у тім, що ми досі не дійшли згоди стосовно того, коли усе почалося. Тоді, коли Гладкий Ґев отримав на день народження відерце кольорової крейди? Тоді, коли ми почали малювати крейдяних чоловічків, чи тоді, коли вони почали з’являтися самі собою? А може, після тієї жахливої трагедії? Чи тоді, коли знайшли перше тіло?

Це могло бути що завгодно. Мабуть, кожну з тих подій можна назвати початком. Та я вважаю, що це все почалося в день ярмарку. Той день запам’ятався мені на всеньке життя. Найбільше, звісно, через Вальсову Дівчину, але ще й тому, що саме після тієї днини наші життя уже не були нормальними.

Якщо наш світ являв собою снігову кулю, саме того дня вона потрапила до рук якогось випадкового бога, той струсонув її щосили і повернув на місце. Коли сніжинки опустилися на дно, наш світ уже не був таким, як раніше. Він змінився. Зовні, якщо вдивлятися крізь скло, усе могло здаватися таким самим, але всередині геть усе змінилося.

А ще того дня я познайомився з містером Геллораном, тому, якщо вже зайшла мова про початок, цей нічим не гірший від інших.

 

1986 рік

— Сьогодні буде гроза, Едді.

Мій тато полюбляв прогнозувати погоду глибоким упевненим голосом, як у ведучих з телевізора. Він завжди запевняв, що прогноз точний, хоч дуже часто помилявся.

Я визирнув у вікно на бездоганно блакитне небо — такого яскравого блакитного кольору, що мені навіть довелося примружити очі.

— Не схоже, що наближається гроза, тату, — сказав я з набитим ротом, дожовуючи сирний сандвіч.

— Тому що не буде ніякої грози, — кинула мама. Вона зайшла до кухні так несподівано й так безшумно, ніби який ніндзя. — BBC каже, що усі вихідні буде сонячно та спекотно… і не говори з повним ротом, Едді, — додала вона.

— Гм-м-м, — відгукнувся тато, як він завше робив, коли не погоджувався з мамою, але не смів сказати, що вона помиляється.

Ніхто не наважувався суперечити мамі. У дитинстві мама мене трохи лякала; зрештою, я й досі її трохи боюся. Вона була високою, з коротким чорним волоссям, мала карі очі, які іскрилися, коли вона раділа, і миттю спалахували, ба й робилися чорнісінькими, коли вона лютувала (тоді вона трішки нагадувала Неймовірного Халка, — себто краще її не сердити).

Мама була лікарем, але не звичайним лікарем з тих, які пришивають людям ноги чи роблять усілякі уколи. Якось тато сказав мені, що «вона допомагала жінкам, які вскочили в халепу». Він не пояснив, у яку саме халепу, але напевне це було щось дуже серйозне, якщо вони потребували допомоги лікаря.

Тато теж працював, але з дому. Він писав статті для журналів і газет. Одначе ця робота не була постійною. Часом він бідкався, що ніхто не хоче дати йому якоїсь роботи, або казав з гіркою посмішкою: «Цього місяця для мене не знайшлося читачів, Едді».

У дитинстві мені здавалося, що він не мав «нормальної» роботи. Нормальної як для батька. Батько мусить убиратися в костюм і краватку, зранку їхати на роботу і повертатися увечері якраз до пообіднього чаювання. Мій тато «ходив на роботу» до вільної кімнати й сидів за комп’ютером у піжамних штанях і футболці, іноді навіть не розчесавши волосся.

Мій тато взагалі не був схожий на інших татів. У нього була густа кошлата борода і довге волосся, яке він затягував у хвостик. Він носив підрізані джинси з дірками, навіть узимку, і вилинялі футболки, прикрашені назвами старих гуртів на кшталт «Led Zeppelin» та «The Who». Інколи він взувався в сандалії.

Гладкий Ґев якось бовкнув, що мій тато «чортів гіпі». Напевно, він мав рацію. Але в той час його слова мене образили, і я штовхнув його, а він накинувся на мене з кулаками, тож я приплентався додому з новими синцями, а з носа мені юшила кров.

Пізніше ми, звісно ж, помирилися. Гладкий Ґев міг поводитися по-ідіотськи — він був із тих гладких дітей, які завжди кричали голосніше за інших і сипали лайками, аби відлякати справжніх хуліганів, — але він був одним з моїх найкращих друзів і найвідданішою та найщедрішою людиною з-поміж усіх, кого я зустрічав.

— Тримайся своїх друзів, Едді Мюнстер, — якось промовив він до мене врочистим голосом. — Друзі — це твоє все.

Едді Мюнстер — таке було у мене прізвисько. Я дістав його тому, що моє прізвище було Адамс, як у «Сімейки Адамсів». Хоча хлопчиська з «Сімейки Адамсів» звали Паґслі Адамс, а Едді Мюнстер був у «Сімейці монстрів», під ту пору воно видавалося цілком логічним, і прізвисько, як воно завжди буває, приклеїлося до мене.

Едді Мюнстер, Гладкий Ґев, Металевий Міккі (через величезні пластинки на його зубах), Гоппо (Девід Гопкінс) і Ніккі. То була наша банда. Ніккі не мала прізвиська, бо вона буда дівчиною, хоча й щосили намагалася вдавати, ніби це не так. Вона одягалась як хлопець, видиралася на дерева, як хлопець і вміла битися не гірше за більшість хлопців. Та вона все одно мала вигляд дівчини. До того ж гарненької — з довгим рудим волоссям і блідою шкірою, всипаною крихітним рудуватим ластовинням. Не те щоб я у неї закохався абощо.

Ми усі мали зустрітися тієї суботи. Ми зустрічалися майже щосуботи і ходили одне до одного в гості, на дитячий майданчик або до лісу. Та субота була особлива, бо до нас приїхав ярмарок. Він приїжджав щороку і розкидався в парку поблизу річки. Цьогоріч нам уперше дозволили піти на ярмарок самим, без нагляду дорослих.

Ми впродовж тижнів чекали на цей ярмарок — від того самого дня, коли місто заполонили афіші. Там мали бути автодром, «Метеорит», «Піратський корабель» і «Орбітальний політ». Крутизна!

— Отож, — кажу я, намагаючись якомога швидше дожувати сирного сандвіча, — ми домовилися зустрітись о другій перед входом до парку.

— Тримайся головних доріжок, — напучувала мама. — Не шукай, де би зрізати дорогу, і в жодному разі не розмовляй з незнайомцями.

— Добре.

Я зісковзнув зі стільця і рушив до дверей.

— І не забудь свою поясну сумку.

— Ну ма-а-а-а-ам.

— Ти будеш кататися на атракціонах. Твій гаманець може вилетіти з кишені. Бери поясну сумку. І більше ні слова.

Я розкрив було рота і знову його закрив. Я відчував, як палають мої щоки. Я ненавидів дурнувату поясну сумку. Таку носили опецькуваті туристи. З тою чортовою сумкою я не матиму крутого вигляду перед хлопцями й особливо перед Ніккі. Та коли у мами був такий настрій, з нею справді годі було сперечатися.

— Добре.

У цьому не було нічого доброго, але я бачив, як стрілка кухонного годинника наближалася до другої години, тож мусив поспішати. Я побіг сходами нагору, схопив кляту поясну сумку і запхав у неї гроші. Цілих 5 фунтів. Несказанне багатство. Відтак я помчав сходами вниз.

— Побачимося пізніше.

— Бажаю вам гарно розважитись.

Я навіть не сумнівався, що так воно й буде. Яскраво світило сонце. Я був одягнений в улюблену футболку і кеди. Я вже чув приглушене гупання ярмаркової музики і втягував носом аромат бургерів і цукрової вати. Ця субота мала бути ідеальною.

***

Коли я прийшов, Гладкий Ґев, Гоппо і Металевий Міккі вже чекали біля брами.

— Агов, Едді Мюнстер! Гарненька в тебе сумочка! — гукнув Гладкий Ґев.

Я спаленів із сорому і показав йому середнього пальця. Гоппо і Міккі душилися від сміху. Тоді Гоппо, який був найлюб’язнішим і завжди мирив нас, сказав Гладкому Ґеву:

— Принаймні вона не така гейська, як твої шорти, недоумку.

Гладкий Ґев задоволено вишкірився, узявся за краї своїх шортів і пустився в танок, підкидаючи товсті ноги вгору, ніби та балерина. Це була його особливість. Ви нічим не змогли б образити Гладкого Ґева, бо йому було байдуже. Чи принаймні він вдавав, що йому байдуже.

— Взагалі, — сказав я, бо навіть попри слова Гоппо та сумка здавалася мені дурнуватою, — я не збираюся її носити.

Я відстебнув пасок, вийняв із сумки гаманця, поклав його до кишені шортів і роззирнувся. Зусібіч парк обступав густий живопліт. Я запхнув сумку поміж кущів так, що її не було видно перехожим, але й не надто далеко, щоб я пізніше зміг її дістати.

— Певен, що хочеш залишити її тут? — запитав Гоппо.

— Ага, а що, як про це дізнається твоя мамця? — удавано писклявим голосом протягнув Металевий Міккі.

Хоч Металевий Міккі належав до нашої банди і був найкращим другом Гладкого Ґева, я завжди його трохи недолюблював. Було у ньому щось таке холодне і потворне, як ті пластинки на його зубах. Проте зрештою, якщо пригадати, ким був його брат, воно, напевне, і не дивина.

— Мені начхати, — збрехав я, стенувши плечима.

— Та нам усім начхати, — нетерпляче кинув Гладкий Ґев. — Може, вже забудьмо про ту бісову сумку і нарешті підемо на ярмарок? Я хочу першим потрапити на «Орбітальний політ».

Металевий Міккі й Гоппо зрушили з місця, бо зазвичай ми слухалися Гладкого Ґева. Можливо, тому що він був найбільшим і найкрикливішим серед нас.

— Але ж Ніккі ще не прийшла, — озвався я.

— То й що? — відказав Металевий Міккі. — Вона постійно спізнюється. Ходімо. Вона знайде нас.

Міккі мав рацію. Ніккі постійно спізнювалася. Та з іншого боку, ми домовлялися про інше. Ми мали триматися гуртом. Поодинці на ярмарку було небезпечно. Надто ж для дівчини.

— Зачекаймо ще п’ять хвилин, — запропонував я.

— Та ти, напевно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, намагаючись зімітувати (хоч йому це не дуже вдавалося) відомий вигук Джона Макінроя .

Гладкий Ґев полюбляв імітувати інших людей. Здебільшого американців. І це йому вдавалося так паршиво, що ми аж за боки хапалися зо сміху.

Металевий Міккі не сміявся аж так нестримно, як ми з Гоппо. Йому не подобалося, коли ми з ним не погоджувались. Утім, це не мало великого значення, бо щойно ми втихомирились, як почувся знайомий голос:

— Що вас так насмішило?

Ми обернулися. Ніккі підіймалася пагорбом і йшла до нас. Як завше, забачивши її, я відчув дивне тріпотіння у животі. Мовби я зненацька сильно зголоднів і потерпав від легкої нудоти.

Того дня вона розпустила волосся, що сплутаною хвилею спадало у неї за спиною, майже торкаючись країв її потертих джинсових шортів. Вона вбралася в жовту майку, комірець якої було оздоблено малесенькими блакитними квіточками. На шиї зблиснуло щось срібне. Невеличкий хрестик на ланцюжку. На плечі висіла велика і важкенька на вигляд сумка з мішковини.

— Ти спізнилася, — сказав Металевий Міккі. — Ми чекали на тебе.

Ніби то була його ідея.

— Що у сумці? — поцікавився Гоппо.

— Тато хоче, щоб я роздала цей мотлох на ярмарку.

Вона видобула з сумки листівку і простягнула її нам.

«Приходьте до церкви Святого Томи і возвеличуйте Господа Нашого. Жоден атракціон не подарує вам більшої втіхи!»

Батько Ніккі був священиком у місцевій церкві. Я ніколи не ходив до церкви, — мама з татом такого не практикували, — але я бачив його у місті. Він носив маленькі круглі окуляри, а його лисину вкривало ластовиння, схоже на те, що на носі у Ніккі. Він завжди усміхався й ґречно з усіма вітався, але мене трохи лякав.

— Шановні, та це ж купа смердючого кінського лайна, — сказав Гладкий Ґев…