Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
УКР | РУС

Алла Рогашко — «Осіннє Рондо місячної ночі»

Із розмови двох янголів

(Замість передмови)

Слухай… уяви собі: глуха ніч… на чорному небі красується повня… сяйво запаленого ліхтаря злегка освічує мокру від дощу бруківку… під ліхтарем — Він і Вона… Уявляєш? А ще — звучить Музика. Усе це разом — то є Рондо. Осіннє Рондо місячної ночі, що повторюється знову і знову. Ти чуєш? Дивовижно, правда? Що може бути ліпше за це виняткове єднання?.. Ти їх бачиш? Які вони милі, правда? Так любо дивитись на них… Але… що це? Чи хто?! Якась незвідана химерна сила неначе шкребеться крізь усю цю красу і благодать, щоб розтоптати, знищити, занапастити те світле й чисте, що звучить у Рондо… Нащо це потрібно їй? Либонь, живиться тим, що руйнує все справжнє і прекрасне, і лиш тому продовжує існувати? А… котра година?.. Може, то не ніч? Не ніч, а день насправді, просто темно як уночі… Хто би сказав, котра тепер година?.. Просте, здавалось би, питання губиться в мороці, і відповіді не знайти нізащо у цьому житті… У цьому? Що значить «у цьому»? Яке ж іще може бути життя?.. Хтозна, якесь інше… Слухай, а що то за вулиця? Зовні схожа на вузеньку, затишну львівську вуличку, але… щось не те із нею. Якась вона не така, ця вуличка.

Неначе мертва… так… звісно, мертва: будинки сірі і закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них — примарна чорнота… Дерева тут теж мертві. Голі й мертві… Ліхтар щез… Що стало з вулицею? Мабуть, химерна сила вдерлася сюди і зруйнувала всю красу… А що нині за пора? Ніби схоже на весну. Так, це точно весна, на деревах — квіти. Якісь вони чудні й так неприродно звисають із гілля… Так, нині весна. Однак… чому таке гостре відчуття осені? Звідки воно? Уже навіть чути її запах — запах осені… І листя сухе зашурхало під ногами… Як же боляче від цього шурхання… Чи то насправді не листя? Що це за звуки?.. Щось вони нагадують… але що?.. Не можу збагнути… Ґм. Дивно все це… Дивись, квіти на деревах скручуються!

Що це з ними? Утім… дерева ж мертві, отже, і квіти мусять бути неживі… Та-а-ак, оце-то місцина… І як сюди занесло цю безталанну? Чому поряд Неї немає Його? Немає Його і їхньої Музики! Є лиш Вона… наодинці з цією химерою. Рондо місячної ночі зруйновано вщент… Слухай, але ж Вона виплутається з усього цього безумного плетива, так уміло зведеного химерою?! Химерою… То вона є чи її не існує насправді? Хтозна… Може, все це лиш марево… А Вона… Вона сильна, то я знаю точно. Утім… передбачити будь-що важко, бо ця химера теж сильна. Та й руйнувати значно легше…

Розділ 1
Львів. 1891 рік

Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серці так раптово й неждано, як грім серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обіді він викроїв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяє! Поволі чимчикував вуличками міста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарівну музику, що линула десь звіддалік. Хтось виконував на фортепіано Шопена. Степан забув про все на світі: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись із пам’яті проблеми, які діймали його останнім часом, — і щодуху помчав до тієї вулиці, звідки линула музика.

Він підійшов ближче, до самого паркану, за котрим височів невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою і щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вікон другого поверху було прочинене, і саме звідти лунала музика. Парубок став у тіні дерева, заплющив очі й з насолодою поринув у дивовижні мелодії, що відтворювались клавішами інструмента. Він обожнював музику: коли слухав її, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодаті, понад усім земним і несуттєвим.

То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка — трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук. Степан не може сказати точно, скільки там пробув — здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить! Немов у відповідь на благання його серця, вікно розчинилось навстіж, і в ньому з’явилась юна особа жіночої статі років сімнадцяти у світло-блакитному вбранні. Лиш тільки він глянув на неї — серце защемило так, наче в нього справді влучила стріла Амура.

Це була така краля! Справжня Богиня краси! Її чорні, як смола, локони гойдалися від кожного поруху, наче натягнені пружини, обличчя палахкотіло якимось винятковим світлом, здавалось, найясніша зоря спустилась з небес, аби осяяти її образ. Степан зачаровано дивився на кралю, і серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.

— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — окликнула вона приємним дзвінким голоском — точно свіжий струмок полився на Степанову душу.

— Чекай, Софіє, зараз прийду! — гукнуло у відповідь дівча років десяти, яке колихалось на гойдалці.

Панянка постояла у вікні, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла.

Софія… Яке ж славне ім’я!

Степан провів поглядом дівчинку, яка зіскочила з гойдалки й побігла, весело підстрибуючи, додому. Замріяно потупцявши ще якийсь час під деревом і згадавши нарешті про справи, він пішов своєю дорогою. Направду, справ він мав цілу купу: статтю про будівництво електростанції1 треба здати редактору до кінця робочого дня. А писати її він ще й не починав, хоч був на будівництві кілька днів тому. Окрім того, мусить забігти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обіцяв йому дати можливість послухати одну з його доповідей. Теми, які підіймав у своїх працях Конопенко, Степана хвилювали. Він хотів узяти інтерв’ю в професора й розлого написати про його діяльність. І хоч такого завдання Степанові редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Він був переконаний, що тема збереження довкілля завжди актуальна й потрібна. А цими днями до Львова приїздить Іван Франко, буде лекцію читати. Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.

Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими.

Повернувшись додому пізно ввечері, він не мав спокою до самої ночі. Наступного дня, прогулюючись так само по обіді з другом Яковом, потягнув його до тієї вулиці: а раптом вона знов музикує? Та другові про свої наміри й бажання нічого не сказав.

— Хто тут мешкає? — сповільнивши ходу, ніби між іншим, спитався він у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявої красуні.

— Знатне польське сімейство. Ти повинен знати графа Полонського — він політикою надто захопився останнім часом, про нього чути на кожному кроці.

— Так-так, справді, знаю! — Парубок згадав, як нещодавно писав про цього політика-початківця коротку замітку в розділ новин.

— А дочки їхні — такі кралі, що світ не бачив! — завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана. — А чому це ти питаєшся?

Степан, не зводячи очей із зачиненого вікна, лиш зітхнув.

— Що, невже втрапив під чари? — лукаво всміхнувся Яків.

— Он же вона! Богиня… — Його обличчя просвітліло, а очі прикипіли до юної красуні, яка сиділа на лавці в тіні розлогого клена, читаючи книжку. — Я мушу з нею познайомитися!

— Не знаю, не знаю, друже, що тобі на то сказати, — хмикнув Яків. — Вона така горда й непідступна… Якщо раптом обдарує тебе крижаним поглядом — то вже буде тобі щастя. А про більше — годі й мріяти!

Степан спинився й продовжував зачаровано дивитися на панянку, котра, не помічаючи за парканом юнаків, уважно читала книжку.

— Облиш, друже! Ходімо звідси, а то ще подумають щось недобре про нас!

— Вона буде моєю! — тихо, але впевнено мовив той, не відриваючи свого погляду від кралі.

Яків жалісливо глянув на друга.

— Точно закохався… От же ж халепа так халепа… — співчутливо закивав головою. — Ходімо вже! — Він узяв за плечі Степана й потягнув його за собою.

Уже наступного вечора Степан пішов до будинку Полонських сам. Він жадав бачити Софію. Її образ увесь час бовванів перед його очима, думки про неї не давали спокою. Таке з ним було вперше. Звісно, йому й раніше подобались панянки, він полюбляв залицятися до них, запрошував на каву, на підвечірні дефіляди, але швидко забував не лише їхні імена, а й їх самих. Жодна з них не торкала його душу. Але Софія… Вона була якоюсь винятковою. З першого погляду вона оселилася в його серці, і він розумів, що це навік. Відчував це. Зовсім не думав про те, що її родина знатного роду, а він — такий собі посередній міщанин із не вельми бездоганною репутацією. Йому було байдуже, — аби лиш одним оком глянути на неї, помилуватися, почути її голос та музику, яку творять її ніжні пальчики. Софія… Це ім’я солодким медом лилось його вустами, і він повторював його знов і знов…

На подвір’ї було порожньо, вікно — зачинене. Парубок спинивсь під деревом і пильно роздивлявся між залізні пруття паркану, очікуючи побачити панянку чи ж почути її голос. Того вечора не пощастило: довго стояв, аж доки перехожі не почали позиркувати на нього з підозрою, та й сусіди могли подумати бозна-що, тож він мусив піти. Наступного — знову зачаровано слухав, як Софія музикувала на фортепіано, водночас міркуючи, як привернути її увагу до своєї персони. Думав, утім, так нічого й не надумав. Тому бідняці нічого не лишилось, як чекати слушного випадку. І він таки трапивсь! То було кілька днів по тому, у суботу. Він, як завше, простував до будинку Софії і раптом побачив ЇЇ — вона йшла просто йому назустріч! З нею була молодша сестра, котра тримала її попід руку. Ховаючись від сонця під білосніжною парасолькою, вони весело гомоніли про щось і заливалися безтурботним сміхом. То був дарунок з небес!

Степан зупинивсь і не зводив очей із юної Софії, котра поступом Богині плавно прямувала — наче линула — тротуаром. Її витке волосся блищало на сонці, мов шовк, а рум’янець вогнем палахкотів на її білому личку, гармоніюючи з яскраво-червоною квіткою, прикріпленою до сліпуче-білосніжного капелюшка. Вона відчула його пильний погляд і глянула на нього своїми великими синіми очима, сповненими крижаного осуду. Та вже наступної миті лід у погляді відтанув — мабуть, від пристрасті, що палала в його очах...